Ще якийсь рік тому основним заняттям Володимира Кухаря було вивчення і популяризація світового досвіду реформ, політична аналітика. Майдан став першим випробуванням його здатності перевіряти теорію практикою. Володимир був на Майдані в усі революційні драматичні дні, аж до останнього – 20-го лютого. Тому війна, яка спалахнула на Сході України, не залишала йому вибору – він пішов до лав Збройних Сил, не міг залишатися осторонь справи захисту незалежності і суверенітету Батьківщини. Нині Володимир Кухар служить заступником командира роти 12 батальйону територіальної оборони «Київ». Після бойових дій на Луганщині разом з своїми бойовими побратимами знаходиться на переформатуванні. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з В. Кухарем. (далі…)

За хорошою традицією «Української альтернативи» 5 жовтня з’їздили символічними місцями української історії. Цього разу – до малої батьківщини Тараса Шевченка  сіл Моринці та Шевченкове (Керелівка) на Черкащині.

Народ в Моринцях йде до Шевченка

Наступного року Україна буде відзначати 200-річчя з дня народження поета-пророка, тож захід було здійснено в контексті цієї дійсно визначної для кожного українця дати. (далі…)

Доповнено 

Шановне товариство!

Наступного року 200 років від дня народження

ВОЛОДИМИР КУХАР, Українська альтернатива

Оприлюднено у газеті “День,  №75-76, п’ятниця, 27 квітня 2012, http://www.day.kiev.ua/227788

За радянських часів про В’ячеслава Липинського (1882 — 1931) в Україні воліли не згадувати. Взагалі хотіли стерти пам’ять про цю людину. Навіть його могилу в селі Затурці Локачинського району Волинської області було по-варварськи знищено. Занадто шкідливою для комуністів-інтернаціоналістів була ідеологія цього теоретика. Щоправда, були на Волині та й загалом в Україні люди, які знали про цю особистість, більшою чи меншою мірою були знайомі з його поглядами.

Вячеслав Липинський Фото: http://www.infoukes.com

Знали про нього й українські емігранти, які жили в країнах Заходу. Там, хоч і невеликими тиражами, виходили у світ твори ідеолога українського консерватизму, зокрема його головна політологічна праця «Листи до братів-хліборобів» (1926). Д. Чижевський вважав В. Липинського одним із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Були послідовники В. Липинського й серед українських істориків, котрі жили в еміграції. Однак і там, у діаспорі, він був далеко не для всіх «політично зручною фігурою», адже належав до маргінального політичного напрямку гетьманців чи то монархістів і доволі різко критикував українських націоналістів. Хоч останні часто використовували його ідеї.

Про В. Липинського заговорили в роки незалежності України. 1992 р. відносно широко відзначалася 110-та річниця з дня його народження. Незабаром з’явилися перевидання окремих творів В. Липинського, роботи про нього. Втім, чи освоїли ми належним чином спадок цього теоретика, чи осмислили його, особливо наша політична еліта, до якої, власне, апелював В. Липинський? Відповідь, радше, буде «ні», аніж «так». (далі…)

Джерело: http://www.nashekolo.org.ua

“Sing Ukrainian songs in english too” – заголовок коротенької заміточки, що з’явилася 15 листопада 1940-го року в “Ukrainian Weekly“, англомовному додатку до найстарішого періодичного видання українців в США – газети “Свобода”. У ній анонсується друге видання хорових партитур українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця з перекладами текстів англійською мовою.  Сімома роками до того вийшла перша серія брошурок з партитурами української церковної музики та українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця.  Надзвичайно успішний проект і майже невідомий  в Україні…

Рідкісні видання нещодавно надійшли до Черкас з Бібліотеки Конгресу США.  Це -–19 партитур обробок українських народних пісень та  творів церковної музики нашого видатного диригента і композитора Олександра Кошиця.  Усі видрукувані в 1933-34 роках в США видавництвом “M.Witmark&Sons” окремими брошурками серії  “Songs of the Ukraine”.  За свідченням американської преси, видання в мало величезний успіх – його загальний наклад сягнув 140 тисяч примірників, розійшовся миттєво переважно серед неукраїнських хорових колективів, коледжів, музичних осередків.  В Україні ж дотепер цих видань не було.

(далі…)

УСТИНА СТЕФАНЧУК «Українська альтернатива», докторантка, політолог (Львів-Мюнхен)

Джерело: http://incognita.day.kiev.ua/notatki-z-prazkix-arxiviv-i-ne-tilki.html

Упродовж останнього часу питання, пов’язане із архівами, їх зберіганням та доступністю актуалізувалося (що тішить) змінами до архівного законодавства, які були нещодавно прийняті ВР у першому читанні, а також, низкою неоднозначних коментарів Голови держаної архівної служби – товаришки Гінзбург, повноваження якої були розширені ледь не до безмежності самим Президентом (що не тішить). Розсекречені кількома роками раніше архіви, ще навіть не встигли набути належного оприлюднення (в усіх сенсах слова), а вже мають всі шанси бути якщо не знищеним, то знову цілком таємними.

Проте, попри всю серйозність та симптоматичність цих «нововведень» широкі кола громадськості (за винятком кількох науковців та, просто, небайдужих) не зацікавилися питанням. А власне, нічого дивного, чи ж пересічний працівник сфери освіти чи науки має поняття про фонди чи матеріали, які зберігаються в архівах (хоча б в загальних обрисах), чи за рахунок чого поновлюються архіви, а відтак, звідки може бути відомо, наприклад, про факт «вилучення» (читай зникнення) цілих фондів, нічого сказати – «цілком таємно». Окрім суто об’єктивних причин, заради справедливості слід сказати, що багато що залежить, також, від бажання працювати над собою, над підвищенням професійного рівня і т.д.

Власне корінь проблеми слід шукати, також, у відсутності культури користування бібліотеками та архівами, і це аж ніяк не варто пов’язувати із доступністю літератури в електронній формі. До недавнього часу в моїй свідомості при слові архів виникала стійка асоціація із похмурою установою, на дверях якої промовисто поважнів поржавілий замок, так було до моменту, поки мені довелося познайомитися із архівами та бібліотеками за кордоном – німецькими, чеськими, та навіть польськими, які складають українським разючу протилежність.

Добре слівце про польські архіви

До слова, в Польщі випала нагода працювати з матеріалами в Перемишлі та в Кракові. І якщо з культурною столицею все наче зрозуміло, то Перемишль, як місто із неоднозначною налаштованістю по відношенню до українців мене приємно здивувало. При згадці теми, яка мене цікавить (українська націоналістична преса міжвоєнного періоду) в усіх перемиських бібліотеках та архівах, з якими довелося працювати, мені ввічливо посміхалися і надавали усю необхідну інформацію та можливість доступу до усіх фондів. Для зацікавлених скажу, що в Перемишлі є дуже цікава підбірка української періодики в бібліотеці Національного Музею Перемиської землі (Muzeum Narodowe Ziemi Przemyskiej), величезний пласт української історії (що є переконливим свідчення, щонайменше, української присутності на тих теренах) відображено в Державному архіві Перемишля (Archiwum Państwowe w Przemyślu). Тут варто, в міжчассі ознайомитися, також, із архівами та бібліотекою Перемисько-варшавської архиєпархії УГКЦ, що має осідок в Перемишлі, де окрім церковної літератури можна знайти поодинокі (часто, єдині в своєму роді) світські видання.

Спецфонди Слов’янської бібліотеки

Попри це, темою цього короткого архівного екскурсу є Прага, може тому, що там найдовше працювалося, або тому, що найприємніше.

Очевидно, що довге і плідне перебування в Чехословаччині української еміграції (підтриманої в міжвоєнний період Т. Масариком) дало своє відображення в суспільно-політичних процесах країни, а відповідно, згодом осіло і спочило на архівних полицях. Найперше я потрапила до Клементінум – Національної бібліотеки Чеської республіки (Národni knihovna České republiky), в якій міститься добре знана серед фахівців Словянська біблотека. Найбільше мене вразило те, як мене, іноземку, прийняли. Я прийшла і одразу заявила, що хотіла б попрацювати з їхніми спецфондами. І через 10 хв. я вже мала читацький квиток, а біля мене стояв поважного віку науковий співробітник і нотував все, з чим би я хотіла ознайомитися (був у цьому такий собі старосвітський шарм). Під кінець першого, ознайомчого дня пані бібліотекарка ласкаво спитала, чи я маю де зупинитися в Празі і чи не потребую в цьому якоїсь помочі (чогось одразу згадалися пані з університетської бібліотеки, до яких зверталася в крайній потребі, бо страшно потурбувати).

Що стосується самих архівів, то вони без перебільшення колосальні!!! Тут і повні комплекти усіх чеських, та й не тільки, видань українців – починаючи від студентських, закінчуючи фаховою періодикою з мистецтвознавства та сільського-господарства. Загалом, тільки виходячи з опрацювання празьких архівів в Клементінумі можна писати томи праць і видавати чи перевидавати безцінні брошури, статті та наукові праці, що канули в забуття, про що свідчать чисті картки реєстрації читачів.

Список викладачів Інституту 1928-29н.р.(літній семестр) У фонді Інституту є особові справи усіх перечислених професорів (Словянська бібліотека, Національна бібліотека Чеської республіки)

З періодики мене зацікавили комплекти (повні) празьких видань: «Студентського вісника» (друкований орган Центрального Союзу Українського студентства), «Національної думки» (місячник Групи Української Націоналістичної Молоді) та «Державної нації» (видання Легії Українських Націоналістів) останнє – предтеча націоналістичного часопису «Розбудова нації», усі виходили в Празі. Краєм ока оглянула «Літопис Червоної Калини», не могла оминути «Українського скитальця» та щомісячник «Дорога» де натрапила на раритетні пластові передруки.

Проте, чи не найбільшим моїм зацікавленням, та й, взагалі, метою «празьких вакацій» було опрацювання спеціальних фондів (збірок) Словянської біблотеки, до яких, зокрема, надежить фонд Високого Педагогічного інститут ім. Драгоманова. Варто зазначити, що загальне число спецзбірок – близько двадцяти, і більша частина з них – українські, зокрема, фонд Української Гімназії в Празі (1925-1945рр.), фонд українського еміграційного малярства ( тут зокрема, представлені праці В. Касіяна, І. Кураха, В. Січинського, Г. Мазепи, М. Бутинського та багатьох інших мистців), архів Панаса Феденка та особиста кореспонденція Лесі Українки (фонд налічує близько 300 одиниць – листів, фотографій, вітальних карток).

Справа з картотеки студентів Філософського факультету Карлового Університету 1925 р. (Архів Карлового університету) Національна бібліотека Чеської республіки)

Що стосується Педагогічного інституту – то цей фонд, просто бездонне джерело інформації, якісно і зручно каталогізований, налічує коло 20 великих коробок з документами, листами та студентськими матеріалами. Тут можна знайти більшість особових справ професорів та студентів (частина з них, зокрема, ті, що належали членам організацій націоналістичного спрямування тепер знаходяться в Києві в ЦДАВО на Соломянській, а це – окрема тема), документацію та навчальні програми інституту, тексти лекцій та дипломні праці студентів. Саме тут мені трапилися знахідки, які дозволяють зовсім з іншого боку трактувати ті чи інші процеси в українській громаді, а також, під цілком іншим кутом розглядати постаті, що стали історією. Зокрема, потішили знайдені мною серед інститутської документації – записка проф. др. Д. Чижевського про те, що він не зможе прийти на виклади з історії філософії через страшний катер (нежить) та лист-прохання проф. др. С. Русової до Високого сенату Інституту про уділення їй позики для пошиття вихідного костюму. Багато нового я дізналася із студентських клопотань про стипендію (Олега Кандиби, Олени Теліги, Юліяна Вассияна та інших), де студенти мусили себе охарактеризувати і дати оцінку своєму навчанню та громадській діяльності. В одному із таких листів О. Теліга написала в кінці, що заслуговує на стипендію ще тому, що вона, крім всього, просто файна панна. Це всього лише невеликі фрагменти з життя людей, які творили епоху, проте, це і є найкращим доповненням до їх об’єктивного не заідеологізованого аналізу.

Неорана наукова нива або архів Карлового університету

Якщо в похмурих мурах Клементінума можна зустріти поодиноких українських пошукувачів, то в архівах Карлового університету (Archiv Univerzity Karlovy), вони вкрай рідкісні гості, як свідчать працівники, з якими мені доводилося спілкуватися. Втім дарма, адже, якщо в Словянській бібліотеці, переважно еміграційна література або зовсім сучасна, то в архіві університету можна знайти значно більш давні свідчення перебування українців в Чехії. З огляду на обмеження часу, я не мала змоги детальніше ознайомитися із усім, з чим би мала бажання, тому, одразу спрямувала свою увагу на архів філософського факультету, який, власне, мене і цікавив. В процесі пошуку матеріалів, по своїй темі мені зустрічалися дуже цікаві речі, тут несподівано для себе я знайшла відомості про свого далекого родича. Архіви університету важливі і корисні тим, що кожен студент чи докторант мав свою особисту справу, всі вони, очевидно збережені і відкриті для ознайомлення. Переглядаючи картотеку докторантів я звернула увагу, на колосальне число українців, що студіювали там впродовж 1922 по 1924 (той проміжок часу, який мене цікавив). Більше того, студенти-мешканці Теодосії, Харкова, Катеринослава а також, Єкатеринограду та Кубані вказували в графі національність – українську.

Безцінна складова факультетського архіву – докторські роботи з рецензіями та відгуками професорів. Тут я і знайшла працю Юліяна Вассияна, яка фактично була метою моєї подорожі.

Що стосується практичного боку роботи з архівними джерелами, то їх можна копіювати – і це безкоштовно, на власні носії, або робити паперові ксерокопії, які коштують копійки (ті самі правила діяли і в Слов’янській бібліотеці). Не кажу вже про комфортні умови праці, просторі приміщення і столики з кавою. Одним словом, нашим архівам та бібліотекам є до чого прямувати, і в першу чергу в усвідомленні працівниками, що суть їх праць полягає в допомозі, сприянні та полагодженні технічних питань, грубо кажучи , у забезпеченні сервісу, а не у вирішенні питань доступу-недоступу до джерел.

В кожному разі, маю надію, що ця коротка розвідка комусь таки стане у пригоді. І пам’ятайте, збираючись до Праги, головне – фотоапарат, в архіві річ незамінна!

p.s. Усім, кого зацікавила ця інформація рекомендую до ознайомлення книгу Тетяни Боряк «Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945–2010)»

Устина Стефанчук, «Українська альтернатива»

СВІТЛАНА ГАЛАТА, “Українська альтернатива”, журналіст (м. Київ)

Ранок, село Печі. Бібліотекарка Ольга Іванівна Похилько відмикає двері бібліотеки й вітається зі змерзлими «класиками».  На вулиці мінус двадцять, в бібліотеці – не набагато вище нуля.  Українська й світова література на полицях ловить дрижаки,  рушники навколо портрета Шевченка схожі на сніговий замет.  Тому першим ділом Ольга Іванівна розпалює «буржуйку».  Скіпки на розпал готові ще з вечора,  дрова займаються шпарко, мить – і в бібліотеці теплішає, а з комина підіймається дим. Для села це знак –  вітальня відчинена, можна заходити «в гості».

Першими приходять старенькі. Закутана в три хустки вісімдесятирічна Євдокія Дмитрівна Максименко весело вітається і чемно запитує, чи можна до хати. Знімає куфайку,  гріє  руки біля вогню. Заходять й інші. Книжки на полицях всі читані-перечитані, але пенсіонери жартують, мовляв,  одна з переваг «другої молодості»,  що скільки книжку не читай – кожного разу здається, що вперше.  Запитують одне одного про здоров’я,  сміються, мовляв,  якщо хворіємо,значить, – живемо. Просять прочитати «про любов»,  про життя,  гортають «Деснянську правду» та «Вісті Борзнянщини».  Вчитуються в оголошення в рубриці «робота»,  сподіваючись знайти щось підходяще для дітей та онуків.  Хтось запитує, як переоформити «пенцію», хтось вагається – переїжджати в райцентр до дітей  чи ні (бо ж, слава Богу,  кличуть), ще хтось розпитує скільки нині «стоє» в інституті  вчитись, бо ж онучка – відмінниця й розумниця, а грошей – катма.

Бібліотека в с.Печі (Чернігівська обл.)

По обіді прибігають діти. Шукають на поличці щось пригодницьке, запитують книжки за шкільною програмою.  Два роки тому сільську школу «оптимізували» і діти їздять автобусом  у сусіднє село Хороше Озеро. Єдиним безкоштовним (а, значить, і єдино доступним!)  культурним осередком лишається сільська бібліотека. Печівська сільська бібліотека у Борзнянському районі Чернігівської області  має старенькі фонди, кілька стільців і триста читачів. Відкрили її в 1949 році, спочатку вона належала сільській раді, але потім увійшла до централізованої бібліотечної системи. Грошей і нових надходжень в ЦНС не густо, тому книжок надходить мало, дитячої та художньої літератури катастрофічно не вистачає. Семирічна Богданка Бодун, наприклад, ледь не щодня перебирає поличку з дитячими книжками, сподіваючись знайти щось новеньке. «Для неї книжки, – каже Ольга Іванівна, – важливіші за цукерки. І в сельчан питає, але хіба багато книжок знайдеш у сільських хатах?»…

Бібліотека в с.Печі (Чернігівська обл.)

Ми з друзями з «Української альтернативи» заїжджаємо до бібліотеки надвечір’ям, зворотною дорогою з Крутів. Даруємо книгу – збірку історичних документів про бій під Крутами, гріємось, знайомимось з привітною бібліотекаркою.

У мене з’являється дивне відчуття. Саме такою була моя перша бібліотека  у бабусиному селі.  Кожного разу я набирала стосик з п’яти книжок (більше в одні руки  чомусь не давали) і читала їх у теплому бур’яні за хатою.  Коли бабуся знаходила мене з книжкою, то довго бідкалась: мовляв, дитинко, не читай багато, – голова болітиме.

У тій бібліотеці ще в 90-х поселились горобці, а потім її разом з клубом розібрали по цеглині колишні колгоспники.  Нині вони збираються хіба що біля лавочок, та й то тільки влітку. Я ж заприязнилася з багатьма іншими бібліотеками – районною,  університетською, науковою,  але й досі пам’ятаю, якими були на дотик ті, перші книжки. Інколи мені навіть здається, що вони зникли тому, що я покинула свою маленьку бібліотеку напризволяще. Ну, ніби в якийсь вирішальний момент повинна була там бути, але не була.

Тому збираю стосиком дитячі книжки, з яких «виросли» мої діти,  балади про лицарів і героїв, пригодницькі романи і (куди ж без них) книжки «про любов», і «з оказією» передам бібліотеці.  Просто я дуже хочу, щоб у Богданки Бодун з села Печі також «склалися»  усі наступні бібліотеки.

Світлана Галата, «Українська альтернатива»

Фото: Володимир Кухар

P.S. Якщо у вас є кілька книжок, якими б ви хотіли поділитися з сільськими дітьми,  дорослими  і «дорослими дітьми»,  привезіть або передайте їх нам.  Не баріться!

Телефон: 067 714 87 01  Лариса Шевчук

 Електронна адреса groupua.org@gmail.com

ВОЛОДИМИР КУХАР,

“Українська альтернатива”

Цього року у поїздку до Крут ми вибиралися неформально, по-домашньому. Одинадцятеро небайдужих, які не побоялися морозу, у чотирьох машинах прибули на станцію Крути якраз до початку мітингу. Ми не їхали слухати на мітинг, слова на якому можна було б вгадати – повторюються з року в рік. Ми не їхали дивитися на мітинги – таке саме видовище з густою стіною прапорів, за якою не видно ні Меморіалу зі сценою, ні тих, хто виступає.

Пожвавлення на історичному місці завжди приємне. Було б ще тепліше на душі, якби у дійстві навколо було менше партійного пафосу і більше інтересу до самої історичної події та до експозиції, у якій про неї розповідалося. Як слушно зауважували друзі, такий день нагода для музею зробити виторг за пів року. І музею б кошти не завадили.

В стороні від гамору річниці залишилася станція Крути, яка прийняла ешелон з героями, і яка стала смертельною пасткою для десятків з них.

Остап вже бачив музейну експозицію минулого року, а мітинг йому навряд чи цікавий.

(далі…)

19 березня УА провела благочинну акцію з відновлення меморіалу героям Крут у Києві. На деревах Меморіалу героям Крут у парку «Аскольдова могила» учасники Громадського об’єднання «Українська альтернатива» розмістили 122 ікони. Це зроблено для відновлення початкового задуму Меморіалу, у якому при його відкритті у 2006 році було 150 ікон. Разом з іконами, які були на Меморіалі (далі…)

Минулого року Українська альтернатива Автопробігом відвідала Меморіал пам’яті героїв Крут на Чернігівщині.
Це був красивий захід за участі майже сотні людей у майже трьох десятках екіпажів з різних куточків України.
Цьогоріч проїдемося у колі Друзів відвідаємо Меморіал.
Приєднуйтеся!

Витрати на пальне пасажири розділяють з водіями, харчуування – з особистих коштів учасників акції!

ПРОГРАМА

9:00 – старт від станції метро Лісова, на виїзді з Києва у бік Чернігова
11:30 – прибуття на станцію Крути.
Покладання квітівогляд Меморіалу, музейної експозиції.
13:00 – чай.
13:30 – покладання квітів на могилі невідомому крутянину у с. Печі. Передаємо книгу “Крути” сільській бібліотеці.
15:00 – обід у кафе, село Мала Кошелівка (якщо буде доїзд – як не замете ;))
17:30 – виїзд на Київ.
20:00 – Київ