Проблема монополій є дуже болючою для ринкової економіки. Механізми ринку найкраще працюють у середовищі вільної конкуренції, коли ціна встановлюється таким чином, що суспільне благо справедливо розподіляється між виробниками та споживачами, а його сумарний розмір є максимальним. Монополія, з іншого боку, веде до того, що суспільне благо перерозподіляється на користь виробника, його розмір є суттєво меншим за максимально можливий (у режимі вільної конкуренції), а також появляється так званий deadweight loss, тобто зайва втрата суспільного блага, яке не отримує навіть монополіст.

Я не збираюся у цій статті повторювати історію виникнення монополій чи дискутувати на тему їхньої шкоди, про це можна почитати у книжках з економіки. Монополія — це погано. Але що з ними робити, як і коли з ними боротися? Є три головні шляхи:

1. Ліквідація монополії шляхом розділення на декілька подібних компаній.
2. Регулювання монополії з боку держави.
3. Вертикальне розділення монополії з демонополізацією частини.

Перший спосіб, розділення (break-up) монополії, був історично першим та є найбільш інтуїтивним для пересічної особи. Якщо є монополія, яка зазвичай формується через горизонтальне злиття компаній (об’єднання компаній в одній галузі), то давайте обернемо цей процес, тобто розіб’ємо монополію на декілька подібних компаній, тобто зробимо горизонтальне розділення. Класичний приклад такого розділення — розділення Standard Oil на 38 компаній у 1911 році. Двома найбільшими частинами стали нафтові компаній Exxon та Mobil. Одним з останніх розділень за цією схемою було виділення з AT&T у 1984 році 7 регіональних телефонних компаній. Як бачимо, цей шлях використовувався дуже довго, але він наразі не розглядається як пріоритетний. Цікаво, що Exxon та Mobil зараз є однією компанією, а AT&T сама у 2005 році була придбана однією з виділених у 1984 році компаній та зараз включає ще 3 з тих компаній (тобто, загалом 4 з 7 компаній наразі об’єднані у “новій” AT&T).

Проблемою розділення монополій було те, що не все можна поділити. Наприклад, неможливо розділити газопровід або залізничну колію. Неможливо розділити і телефонну мережу, тому поділ AT&T насправді створив замість однієї національної монополії сім регіональних. На кожному локальному ринку проблема монополії залишилась. Насправді, існування у Києві десятків ЖЕКів теж не вирішую проблеми — для кожного конкретного будинку ЖЕК є монополією. Тому було запропоновано інший шлях боротьби — регулювання монополій. Насамперед, через державне встановлення цін чи тарифів. Це не дуже ефективний шлях регулювання. Якщо держава точно вгадала би ціни, що встановилися б на ринку при вільній конкуренції, то таке регулювання було б добрим. Але це неможливо. Неможливо також у довгостроковій перспективі встановити тариф, який буде невигідним монополії, бо тоді її власник буде «виймати» кошти з цього бізнесу та перекладати у більш рентабельний. Крім того, регулятор історично буде ближчим до однієї сильної монополії, ніж до багатьох дрібних споживачів. Тому, хоча регулювання так чи інакше покращує становище споживача та обмежує монопольний прибуток, воно не може бути ідеальним і завжди здійснюється на користь монополії.

На мій погляд, значно більш ефективним є відносно новий шлях боротьби з монополіями, який я умовно назвав вертикальним розподілом. Що це таке? Розглянемо приклад енергосистеми — вона складається з електростанцій (генерація) та електромереж (дистрибуція). Вся система в цілому є монополією, тому що практично неможливо мати декілька незалежних електромереж. У цій монополії є дуже велика спокуса встановлювати монопольну ціну на електроенергію. Вертикальне розділення — це відокремлення генерації від дистрибуції. Звичайно, дистрибуція залишається монополією, тому що в нас є лише одна електромережа. Але генерація стає конкурентним ринком. Обмеження монопольного положення дистрибуції здійснюється шляхом регулювання по двох напрямках — по-перше, встановлюється єдиний для всіх споживачів та продавців енергії тариф за її передачу по мережі, по-друге, забезпечується рівний доступ до мережі усіх споживачів та продавців. За таких умов власне ринок електроенергії стає конкурентним, не потрібно регулювати ціну енергії, споживачі можуть придбавати її у будь-якої генеруючої компанії. Можна зауважити, що саме цей шлях при реформуванні РАО ЄЕС Росії був не дуже успішним, але, на мою думку, не через концепцію, а через реалізацію. Аналогічне реформування системи енерго- та газопостачання у США було більш успішним. Так, у Хьюстоні працює 15 різних постачальників електроенергії, у Нью-Йорку їх 8, у Філадельфії — 6.

Приклади

Електроенергетика. В Україні реформування електроенергетики було здійснено шляхом розділення генерації (електростанції) та дистрибуції (обленерго). Але я не вважаю, що воно здійснено правильно. Як споживач, що мешкає у Києві, я маю монополію в особі Київенерго. В мене немає вільного доступу до ринку електроенергії чи свободи вибору постачальника. Правильна реформа у цій галузі виглядає так: монополією залишається лише електромережа (припустимо, це буде те ж саме Київенерго), але як генерація, так і збут є відокремленими від неї та працюють у конкурентному середовищі. Я, як споживач, можу обрати собі постачальника електроенергії (наприклад, конкретну електростанцію, хоча на практиці швидше за все це буде трейдер), заключити договір на постачання енергії за тією ціною, яка сформується на конкурентному ринку (звісно, потрібно мати щонайменше 4-5 конкурентів та попередити можливість цінових зговорів), та заключити договір з Київенерго на передачу придбаної енергії від постачальника до моєї оселі. Це можна спростити — договір на передачу енергії може заключити саме постачальник, йому це простіше, а я буду мати договір лише з постачальником та сплачуватиму йому одну суму, частину з якої він віддасть електромережі. У цій схемі є лише одна монополія — електромережа, її потрібно буде регулювати. Ця монополія повинна мати єдиний тариф на передачу енергії, а також забезпечувати рівні можливості для підключення до мережі усіх постачальників та споживачів (за умови виконання технічних вимог, але які не повинні використовуватись для дискримінації окремих постачальників чи споживачів). Перевагою цієї схеми буде те, що усі інші суб’єкти ринку — електростанції, трейдери — працюватимуть у конкурентному середовищі, тому вони вироблятимуть оптимальну кількість електроенергії та матимуть ринкову ціну, що встановлюється як баланс попиту та пропозиції.

До речі, подібна схема успішно працювала у Києві для Інтернет-підключення по виділеній лінії (xDSL). Провайдери мережі Інтернет (а їх було декілька десятків) вільно конкурували між собою. Але більшість з них у якості каналу передачу мали виділену телефонну лінію, яка належала монополії — Укртелекому.

Нафтогазова сфера. Концепція реформування галузі аналогічна до попередньої. По-перше, НАК «Нафтогаз України» є зайвою компанією у ринковому середовищі. По-друге, газопроводи та нафтопроводи є природною монополією, я вважаю що з політичних міркувань буде краще залишити ці системи у 100% власності держави, хоча організаційно перетворити на акціонерні товариства з правильним корпоративним врядуванням (corporate governance). По-третє, добування нафти та газу потрібно зробити конкурентною галуззю. Наразі понад 90% ринкової долі належить Нафтогазу. Але ще є більш важливим, потрібно звільнити ринок торгівлі нафтою та газом. Кожна компанія повинна мати можливість придбати на біржі або у постачальника нафту чи газ. Держава не повинна втручатися у цей процес. Доречи, великі підприємства можуть самі придбавати газ у РАО «Газпром» чи в інших постачальників з-за кордону. Звісно, газотранспортна система повинна мати єдиний тариф за транспортування газу та забезпечувати рівні можливості доступу для всіх постачальників та споживачів.

Залізниця. Залізнична колія та інфраструктура (електромережа, сигнальне обладнання, вокзали, станції, тунелі, мости) є природною монополією, яка виконує функції передачі послуг. Надання послуг ж можуть та повинні здійснювати конкуруючи між собою перевізники, що мають вагони, обслуговуючий персонал та інфраструктуру продажу послуг. Наприклад, якщо я придбаю білет з Києва до Львова, я роблю це у фірми, яка надає транспортні послуги. Ця фірма може мати чи орендувати вагони та електровози. Вона ж замовляє у залізниці послугу пересування свого потягу (що включає у себе виділення часу на колії, доступу до диспетчерів, станцій та вокзалів) та сплачує єдиний тариф, який залежить від відстані та не залежить від компанії-перевізника. Подібним чином працює авіаційна галузь, що є досить конкурентною.

Комунальні послуги. ЖЕК — це та монополія, з якою ми всі маємо справу, хоча й не всі розуміють її монопольне становище. Звичайно, важко себе уявити будинок, який будуть обслуговувати декілька компаній. Але зовсім просто уявити собі будинок, окремі функції з обслуговування якого (наприклад, вивіз відходів, прибирання, обслуговування домової електромережі, обслуговування ліфтів) здійснюють різні постачальники послуг, кожен з яких працює на конкурентному ринку та не має монопольної ціни. Насправді, це працює, і досвід окремих будинків, мешканці яких створили ОСББ, показує, що вони забезпечують кращий рівень сервісу при менших витратах. Перешкоду у демонополізації галузі створює сама держава та ті її органи (насамперед, місцеві), які отримують вигоду з монопольного положення постачальників комунальних послуг. Також, є й деякі приватні сервісні компанії, зазвичай пов’язані з забудовниками, які штучно стають монополіями у окремих будинках та перешкоджають їх мешканцям у придбанні послуг від інших постачальників. Але це також забезпечується державним регулюванням, яке фактично не дає мешканцям обирати постачальника комунальних послуг більшістю голосів. В ідеалі, цю галузь можна перетворити у повністю конкурентну та зовсім відійти від регулювання тарифів.

Валентин Хохлов, «Українська альтернатива»