Відсутність належних гарантій прав людини та балансу у розподілі повноважень між органами влади свідчить про входження у сутінковий період вітчизняного конституціоналізму. Останні тенденції розвитку конституційної системи в Україні засвідчують її дрейф до етатистської моделі, згідно з якою владні рішення приймаються на основі інтересів кіл, наближених до влади.

Однак конституціоналізм заснований на повазі до приватного життя особи та раціональній організації публічної влади. Посилення концентрації влади, звуження сфери громадського контролю над владними структурами, зниження гарантій прав людини є запереченням ідеї конституції.

Конституція є соціальним контрактом, який виражає згоду щодо змісту соціальних цінностей, які визначають характер і спрямованість законодавства, управління і правосуддя. Зміст цих соціальних цінностей полягає не у концентрації влади, знаряддях державного примусу – це суперечить ідеї конституції і конституціоналізму.

Гарантії приватної власності, додержання договорів, особистої свободи, неприпустимості втручання у сферу приватної автономії та функціонуванні незалежного судочинства є основою конституційного порядку.

В умовах відсутності незалежного судочинства виникають дивні владні рішення, в тому числі і судові рішення.

В умовах слабкості зворотних зв’язків між органами публічної влади та структурами громадянського суспільства держава стає потенційним порушником прав людини.

В умовах слабкості структур громадянського суспільства, патрон-клієнтських відносин між громадськими організаціями і владними структурами поступово звужується простір для громадської ініціативи, самоорганізації щодо дієвого правозахисту і правонаступу.

Саме патрон-клієнтизм в Україні є провідною ознакою політичних партій – симулякрів, які переважно імітують політичну активність, а насправді сприяють прийняттю цинічних владних рішень, які не мають нічого спільного із суспільним інтересом.

Від цього страждає цивільний контроль над владними структурами, оскільки вибори втрачають свою провідну функцію щодо забезпечення соціальних ліфтів, оновлення політичного істеблішменту та політичної відповідальності представників від народу. Така система зв’язків створює реальні перешкоди до формування уряду народного представництва і реального цивільного контролю над ним.

Відсутність соціальних ліфтів має вплив на склад суддівського корпусу. Низка суперечливих рішень Конституційного Суду є свідченням цього. Адже конституціоналізм як система правління передбачає фаховий правовий контроль над недопущенням прийняття свавільних рішень більшістю, яка є при владі, оскільки це може загрожувати правам людини і основоположним свободам.

Саме судові установи визначають правомірність втручання публічної влади у сферу приватної автономії особи виключно на основі закону, суспільної необхідності з точки зору адекватних засобів таких обмежень відповідно до легітимної мети (пропорційність).

Відсутність таких гарантій свідчить про занепад конституційної системи, виникнення сутінкової зони конституціоналізму.

Водночас, я цілком свідомий щодо того, що не завжди соціальні процеси носять поступальний характер і для соціальних систем існують періоди стагнації і занепаду. Це зумовлено структурою суспільства, його культурою і традиціями, що визначає якісний склад людей, які несуть тягар прийняття владних рішень.

Конституціоналізм як система правління, заснована на раціональності дій, які є результатом вільної спонтанної співпраці між індивідами. Якщо вчинюються перепони на вході чи виході з цієї системи прийняття владних рішень, це спричинює кризові процеси.

Коли трактується право на свободу вираження поглядів як таке, що загрожує приватності державних і політичних діячів, їх родичам – це є проявом звуження можливостей цивільного контролю над владними структурами. Бо як тоді ми можемо робити очевидні висновки щодо суспільного середовища, мотивації та соціальних факторів прийняття владних рішень, якщо коло спілкування, матеріальне положення, місце проживання, освітній рівень чиновника чи політичного діяча є закритими для суспільства?

Адже є межі допустимої критики для політичних і державних діячів, які є значно ширшими для них і їх родичів, ніж у звичайних приватних осіб, оскільки це завжди є предметом суспільного інтересу і додержання прав і свобод людини як платників податків. У кінці кінців платники податків повинні знати за рахунок чого і який спосіб життя ведуть політики і посадові особи. Чи не так?

У справах фон Ганновер, Лінгенс Європейський суд з прав людини підкреслював про диференціацію щодо меж допустимої критики щодо висвітлення приватного життя звичайних людей та політиків чи посадових осіб. Оскільки це зумовлено суспільною необхідністю, відповідає легітимній меті і засновано на законові.

Неможливість висвітлювати питання щодо приватного життя політиків, посадових осіб та їх родичів з посиланням суспільної необхідності захисту їх приватності викривлює саме розуміння приватності. Бо приватність – це не сфера повсякденного життя політика, а інтимні моменти його життя, родинні зв’язки і стосунки, які, якщо вони складають суспільний інтерес і є ключем мотивації при прийнятті ними владних рішень, також можуть бути об’єктом цивільного контролю.

Звуження гарантій індивідуальної свободи також небезпечне у разі легалізації можливості підміни закону урядовими рішеннями.

Знову ж таки втручання держави у сферу приватної автономії може бути лише на основі закону як акту парламенту, а обмеження прав і свобод людини можуть встановлюватися виключно у формі судових рішень.

Тому незрозумілою є мотивація Конституційного Суду, який всупереч своїм попереднім правовим позиціям, визнав можливість визначати зміст і обсяг права на соціальну допомогу органам виконавчої влади.

Посилання на принцип пропорційності та фінансові можливості держави є алогічним, оскільки саме фінансові можливості держави у юридичному сенсі мають бути оцінені з точки зору пропорційності. За таких умов адресатом повноважень щодо обмеження соціальних прав можуть бути виключно судові органи.

Я цілком свідомий того, що Конституція України закріпила надмірні соціальні зобов’язання держави, що відповідні конституційні приписи носять занадто абстрактний і невизначений характер. Так само закони у сфері соціального захисту не відповідають критеріям щільності законодавчого регулювання, оскільки мають визначати конкретні організаційні, процедурні і ресурсні засади і інструменти реалізації соціальних прав.

В решті решт соціальні права, на відміну від цивільних і політичних прав, накладають на державу позитивні обов’язки, а держава несе основний конституційний обов’язок утверджувати і забезпечувати права і свободи людини.

Водночас держава не виконує своїх мінімальних обов’язків щодо гарантій незалежного і справедливого правосуддя. Приклад винесення Деснянським районним судом м. Києва ухвали щодо тимчасового зупинення роботи сайту «Дорожній контроль» у порядку забезпечення позову є свідченням застосування неналежних процесуальних засобів, які посягають на сутність змісту свободи вираження поглядів.

Коли базові права і свободи не додержуються судами, допускається звуження їх змісту та обсягу на підставі адміністративних рішень, ми тоді говоримо про сутінки конституціоналізму.

А сутінки конституціоналізму як природній процес зумовлений якістю самого суспільства. Якщо люди й надалі погоджуватимуться на звуження їх приватної автономії, не використовуватимуть можливості щодо підвищення рівня своєї правової культури і захисту своїх прав, то ця сфера буде дедалі звужуватися і настануть не лише сутінки, а й ніч…

Більшою мірою це стосується юридичного співтовариства, бо кожен у своїй сфері має сумлінно виконувати свої професійні юридичні обов’язки, будучи свідомим щодо своїх соціальних функцій. При цьому слід рішуче позбавлятися пострадянських юридичних стереотипів у праві.

Бо закон є лише формальним відображенням міри свободи індивіда і якщо він надмірно посягає на сферу індивідуальної свободи слід неухильно ставити перед судом питання про легітимність такого обмеження основоположної свободи.

Легітимність політичного процесу і цивільний контроль над владою є предметом окремого дискурсу. Водночас логіка подій в Україні засвідчує про те, що процес становлення конституанти (влади, що встановлює конституцію) і по сьогодні триває…

Але це предмет іншої розмови…

Михайло Савчин, «Українська альтернатива»