Ця розмова – не інтерв’ю, а, радше, запис усної історії. Без цензури, стилістичних прикрас.

Михайлина Іванівна – дивовижно цілісна людина. З любов’ю, інколи з болем розповідає про стосунки у своїй родині, про українців півстоліття тому і зараз. Історичні зсуви пройшли крізь неї. Історія УПА, переселення з Заходу на Схід (операція Вісла), з Заходу ще далі на Схід (виселення з Галичини до таборів ГУЛАГу). Є що порівняти по дев’яноста літах на віку.

Деякі моменти у розповіді простої жінки – оповіді гомерівського масштабу про людство. Про зради і людяність, про те, як короткобіжне життя під одним дахом у ворогові показує  людину. І як багатовікове життя в одній громаді не стає на заваді великій зраді чи дрібній крадіжці.

Розмовляю з Михайлиною Іванівною у її скромній хаті на краю Гаїв – великого, заможного села, перемістя Тернополя.

Пізня осінь. Земля гола. Дерева чорні. Листя опало.

Достигають зимові яблука.

Рудий і чорний коти ловлять холодне сонце.

Мову Михайлини Іванівни максимально зберігаю.

 

Я з 1921 року. Жила в селі Глібові, 3 км від Гримайлова. Колись Гримайлів був районним центром.

Змалечку я виховувалася у свідомій українській сім’ї. Я ходила до польської школи, до української, до російської (очевидно – радянської – ВК). У польській школі мене записали як русинку. У польську школу я ходила до 4 класу. Поляки були, знаєте, великими польськими патріотами: на українців дивилися згори. Але особливої активності, руху поляки не проявляли у нашому селі, бо їх було дуже мало. А у нас вже була «Просвіта», «Сільський господар», різні гуртки – наскільки це дозволяла влада.

А коли прийшли большевики, рік я відпочивала, бо школа не працювала. Тоді після четвертого я пішла в шостий і сьомий клас. Закінчила школу, вступила до Тернополя до Рідної школи – була така українська школа. Згодом нас з тієї школи забрали: когось з вчителів заарештували, хтоь виїхав. Знову була у мене перерва в навчанні.

Пізніше вступила до Львова до Педагогічного інституту і провчилася там півтора року. Деякі викладачі були українські, деякі – рускі, але, переважно, національно свідомі. Тоді теж багато переслідували – були арешти багатьох студентів у Політехнічному, Медичному інститутах. Я тоді якраз хворіла. Одужавши, прийшла до інституту. Викладач був якраз руский, каже мені: «Ти чого прийшла?» Я відповіла: «На заняття». А він: «Маєш чисту душу – залишайся. А як маєш щось на душі – вже втікай!»

Я залишила навчання і повернулася додому. Поляки, які були в селі, були близькими до стжельців (польських воєнізованих формувань), дивилися на українських активістів скоса. Голова у селі вже був новий, поставлений рускими. Він одного разу зустрівся з мамою і каже: «Нехай Михаська не спить вдома, тут нехай не дуже крутиться. Нехай іде до мене спати». Ми жили неподалік.

Був травень. Крізь вікно бачу: моя мама садить на городі капусту. Бачу, греблею, попри городи біжать польські стжельци і рускі – шестеро-семеро осіб. Мене заарештували. Ще не було масових репресій від руских, ще хлопців не рухали. Так що то була робота польських стжельців. Не дивно, що взялися за мене: я всюди виступала, вела гурток. Це було, як тільки рускі вступили.

Два тижні мене тримали у слідчому ізоляторі. Мені там було дуже тяжко. Тоді ніхто не сподівався, що будуть такі великі арештованя. Багато хлопців з наших українських сіл біля Гримайлова, яких я особисто знала, приходили з допитів знівечені, змучені. Мене ввечері кликали, допитували, але нічого не довідалися.

Коли мене випустили, сільський голова каже мамі: нехай вона вступиться з дому. Я переїхала сюди, до Гаїв, до моєї цьоці. Після того, як привезли своїх вчителів зі Сходу, рускі почали готувати своїх вчителів з місцевих українців. Голова каже, нехай Михаська вступиться з очей – най їде до Кременця, там на вчителів вчать. З головою ми добре жили.

Я ті курси закінчила на відмінно. Мене тоді посилають у села Лежанівка, Саджавки, Товсте вчителькою перших класів. Там такий лісистий терен.

Ще не почалася війна, а вже хлопці деякі пішли до лісу. Рускі мали на меті арешти. Я перейшла у підпілля. Вдома я не жила. Родин ще не вивозили. А як почали вивозити родини, наші вступалися з дому, і нас це оминуло. Тато не мав якогось зв’язку з партизанами. Просто як господар допомагав, коли приходили.

Рускі вже дивилися на нас згори. Якщо їм було потрібно, вони приходили на нашу господарку. Ми вже були готові до всього – і на вивезення, і на все. Те вивезення на початках, як тільки вони прийшли, нас не зачепило. А пізніше вже дивилися на нас дуже остро.

Мій брат Андрійко був на три з половиною роки молодшим за мене. Закінчив рідну школу в Тернополі, вчився в Політехнічному. Брат з іншою молоддю пішов в УПА. З мого села до УПА пішло дуже багато хлопців – 27 точно.

Наше село рахувалося дуже національно свідомим. І це заїдало – спочатку поляків, а пізніше, коли прийшли москалі, – їх також це заїдало. Як би вони не старалися, які б перепони не робили – все рівно наш рух працював. І як тільки прийшла УПА, ті активні хлопці всі пішли туди. Не тільки хлопці: молоді жінки позалишали дітей і пішли.

Бувало по кілька осіб з одного дому. І хоч це не було під примусом, всі йшли і не будо донощиків.

–          А зрадники за часів УПА були?

–     За часів УПА зрадники… І шкода вбивати, бо свій, і шкода тримати – щоб атмосфери не засмічував…

–         Як склалося  у людей, які пішли в партизанку?

 

–                      Всі загинули. (Сльози). Брат загинув. Він був в обласному проводі. Вже коли УПА розгорнула боротьбу – воювала з німцями, з рускими, його викликали в Київ.

Як почалися вилазки, боротьба, ми перестали жити вдома. Тато з мамою засівали поле, але вдома не ночували. Ми жили в селі Гостинець аж туди до Пізнанки – недалеко від Скалата, якихось 12 кілометрів. Ми жили скраю села, від поля. Як йшли москалі, то було видно. Як вони хотіли підійти наскоком, то мусіли оминати, полем їхати. І хто був скраю, першим забачивши москалів попереджали батьків: «Вступіться, бо москалі їдуть». Москалі брали, що ачили. Курей понастрілюють і вступляться.

Коли брали Тернопіль, (радянське) військо розмістили у нашому селі. На нашу хату дали трьох хлопців. Вони прийшли, а хідники на підлозі, фіранки висять, є посуд – господарство на місці, а господарів нема. Було троє офіцерів, один старший, з орденами.

Вони від поляків довідалися, що я у підпіллі. Дядькова рідна сестра жила через три хати від нас. Старший офіцер прийшов до цьоці і каже: «Нехай ваша племінниця йде додому. Доки ми тут будемо, з голови вашої племінниці волосок не впаде». Цьоця сказала, щоб я йшла додому – хоч інколи краще поїм. А мама каже: «То ви не знаєте, що то є большовики? То така зараза, що їм не можна вірити».

Та офіцери вмовляли цьоцю і нарешті мама з татом наважилися повернутися додому.

Офіцери дуже тішилися, що повернулися мої мама з татом, що вже господарка запрацювала, що вони вже в чужій хаті не самі. Вони ще три дні ходили до військової кухні. Тоді їх старший і каже: «Хахяйка, давайте будемо разом їсти». Мама почала готувати для нас і для них трьох. Військові ці ходили до поляків-сусідів, спілкувалися з ними. Поляки у них запитували, чому ті не ходіять до військової кухні. А вони кжуть, що мама готує для них все по-городськи.

Приходили й інші рускі військові. Приходили, якщо нікого не було вдома, розбивали замки, брали, що їм треба. Одного разу приїхали двоє на велкиких конях, чорних таких, страшних. Кажуть: «Гей ви, бандьори! Ми завтра приїдемо о десятій ранку. Щоб господар був вдома».

Коли ввечері повернулися військові на постій, мама це розповіла найстаршому. А він і каже його ординарцеві Андрієві: «Готуй важку зброю і ручну. Ми завтра зустрінемо гостей».

Рівно о десятій ранку наступного дня приїхали ті двоє на конях. До них вийшов найстарший з офіцерів зі своїм ординарцем і сказав: «Доки ви будете мучити людей? Вон звідси!» Вони жодного слова не сказали, обернулися і забралися. Моя мама перелякалася: як так, вони такі страшні, а просто так пішли. До неї військовий каже: «Хазяйка, ми є воєнні люди. Застрелимо і нічого нам не буде».

У нас була чимале господарство, велика стайня. Одного разу привезли зброю – кріси. Звідки вони її взяли – чи не зі ставу витягнули, не знаю. Сидять три хлопці, чистять ту зброю. Ми з братом йдемо зі школи з Гримайлова. Я помітила москалів і попередила тата про їх наближення, що врятувало хлопців. То вже Божа сила. Постійно до тієї стайні щось привозили кіньми, але нас сохранив Господь. І люди нас попереджали, і ми пильнували.

Через два місця наші військові постояльці обжилися, їм було добре. Одного разу їхній старший сказав моїй мамі: «Ми як поїдемо, ти будеш дуже бідна. А мені вас дуже шкода. У мене тато на Півночі працює керівником великого господарства. Я до нього напишу. І ви з чоловіком, щоб пережити цей складний час, поїдьте туди. Не треба з дому нічого брати. Просто поїдьте. Я напишу до тата. Він вас забезпечить усім.»

Так і сталося. Як тільки вони поїхали, я прийшла додому. Мав бути якийсь вишкіл. Я готувалася, оскільки була відповідальна за весь цей район над Збручем. Приходить сусід, який жив на краю села: «Не баріться, повна машина москалів їде, до пів сотні.» То їхав каральний відділ – одразу на другий день, як вступилося те військо.

Все порозбивали. Одразу полізли на горище. Все повикидали. Що цінніше ми встигли заховати, передати на збереження. А все решта змарнували. Знищили хату двоповерхову, під бляхою.

Мамі дали 25 років. А ми з татом сім з половиною років прожили на чужих документах як ніби-то переселенці з Польщі – слухали, що ти «західняк», що ти не такий  і тому подібне.

–                      Михайлино Іванівно, як Ви дізналися про смерть свого брата?

–                      Хлопці прийшли і нам сказали. Число було 27го… Року 50го чи 49го.

Це дуже велика травма. Я до сьогодні шкодую. Я однісінька лишилася. Не маю великої родини. По маминій лінії двоєрідні брати всі пішли в УПА, усі загинули. Самі жінки полишалися. Один навіть нікого не лишив – молодий був, ще не встиг оженитися.

–          І маму таки засудили?

–            Я якраз захворіла, а треба було привезти шрифт, матриці. Мама каже: «Я поїду». І чоловік, хто дав те все, той і розповів. Мама шість з половиною років сиділа в такому кам’яному мішку, як наш п’єц. Коли реабілітували репресованих мама повернулася однією з останніх. Причому мама не одразу до нас повернулася, а прийшла до татової рідної сестри і там була ще рік. Хоч родина татової сестри теж була під прицілом большевиків.

Вже після війни, коли почали переселяти з Польщі людей, обласний провід УПА передав нам документи тих людей. Ми пересеслилися до іншого району під іншими іменами. Я вже називалася Слава Партика.

Як тільки почав формуватися завод «Ватра», я почала там працювати.

Мала справу з золотом, платиною сріблом. Якусь вони дідькову маму робили, щось військове.

Не знаю, що нам допомагало порівняно спокійно жити. Може те, що ми трохи за селом жили, з пів кілометра – отже, це вже не на очах. Ось такою я стала господинею. Ми вже мали поле, нам дали корову, коня. Зараз Вам покажу знимки – мене, маму. Тут є і дуб, під яким Хмельницький напував коней, коли йшов на Польщу. Фотографії зроблені хлопцем з нашої родини, який поступав у медичний інститут і жив у нас, не мав кімнати в гуртожитку. Тут мама вже після повернення з Норильська, де вона відбувала покарання. А я з роботи якраз повернулася.

- То у Вас є така родинна знимка! Хто тут хто?

– То мама, то – тато. Зліва – бабця по мамі. То з дуже української родини Заплітних. Ще у той час, за Австрії, бабці рідний брат був з господарів. Його син закінчив гімназію у Львові у той час, як Львів вже мали поляки.  А право закінчив у Відні, був адвокатом. Бабця нас виховувала. Вона до смерті читала Кобзар. На смертному одрі просила прочитати мені «Катерину». Чую, холоне бабця, з мертвими говорить. Очі заплющила, а все просить читати, розуміє все.

На фотографії ще я малою і мій брат Андрій. Правіше друга бабця – була полька.

Я вже всього може й не пригадаю – скоро вже мені буде 90 років. Але я ще читаю все, без окулярів. Переживаю, цікавлюся. Що у нас стільки тих «тушок» є, що наші патріотичні політики не можуть з’єднатися.

Жилося тяжко, наша сітка була вузенькою. В районі було зо 3-4 хати, на які можна було розраховувати.

По тому всьому ми переїхали в Гаї.

–                      Скажіть будь-ласка, а після війни, коли цілими селами вивозили в табори, що з Вами відбувалося?

–                      У нас багато не вивозили. Вивезли пару родин. У нас був такий сільський голова – можливо, від нього багато залежало. Було велике село, українське, але не вивезли багато людей.

То був дуже страшний час. Вже знайшовся агент КГБ. З нами дуже файно обходилися. Тато був добрим господарем, ставив стирти. І був витриманим, спокійним. Був свідомим українцем, хотів щоб і люди такими були. Але то не втовчеш нікому, як воно таке сє вродило помішане.

Ще Вам хочу розказати, які ті москалі дідвою були. Хата була маленька. Я вийшла – дивлюся, москалі, в білих пелеринах. Вже йшло до весни, але сніг ще був. Вже прилетіли! Вже на гору лізуть. У вузенькому коридорчику поряд з драбиною на гору бачить москаль мішок, а на ньому курячі яйця. Той москаль зранку приходить до сільської ради і каже: «Ти понімаєш, той на полю, він такий куркуль – він має цілий мішок яєць!».  Ви можете собі уявити. Це просто яйця були поскладані на мішку з пшеницею. Така московська дич. Це мені потім секретар сільради Івась розповідав. Кожен день доводилося трястися: як на тебе хто дивиться. Сім і пів року довелося грати роль. Але ми це все пережили чесно. І дивимося на людей з відкритими очима, прямо.

Тато мене оберігав від тяжкої роботи. Я була худа як палець. Одного разу, коли сапала буряк, зімліла. Тато взявся за роботу, мені сказав сидіти вдома. Я і до машини в поле ходила, і помьот курячий збирала по подвір’ях, і так ми сім і пів року збереглися.

Після семи років під чужим іменем до нас прийшов кагебіст і запропонував татові повертатися в свій район. Тато поїхав, а там його і питають: «Де Ви були так довго? Ми Вас так шукали». На нашій господарці жили вже інші люди, щось забрав колгосп. Тато каже: «Віддайте нам господарку. Ми коли повернемося, то навіть не будемо мати де жити». Кагебіст каже: «А Ви коли йшли звідси, не думали, де будете жити?»

Коли ми приїхали в село Гаї, то нічого не мали. У кількох місцях наймали хату. До нас повернулася мама. Ми наймали одну кімнату, нашу корову тримали у сусідів. Нарешті нам дали пляц, ось цей кусочок, без города, і ми почали ставити хату. Хоч не було грошей, ми змогли поставити пів хати. Не мали ані одягу, ані взуття. В мороз мінус 30 градусів ходила у мештах з подертою підошвою з гумовим снігівцем. І я ходила пішки без хустини під другий кінець Тернополя, під Білу, на роботу. Ніг собі не застудила, лише тройний нерв, який досі болить.

Я була ворогом народу. Тільки вони мене покличуть, одразу думаю: ну от, будуть виганяти з роботи. У них була спеціальна людина, яка займалася трудовими книжками тих, хто працював на заводі.

Нас послали до Львова на завод – навчитися говорити по-промисловому. Я говорила «дірка», «цьвашок», «гвинтики». Після цього навчання на мене вже не дуже звертали підозріння. Доки не прийшло золото, платина, срібло. Мене кличе директор Журавльов щоб я взялася за роботу з тим золотом. З ними я говорила завжди по-українськи: «Пане директор, я того не можу взяти, бо не розуміюся на тому».

Моя мама вдома мені каже: «Нехай тебе Бог боронить до того братися! Вони тим хочуть нас докінчити. Ми по-всякому жили, але нас Бог охоронив. Але як ми будемо такі дурні, то нас вже Бог не охоронить. Я забороняю тобі, бо ти не знаєш, що то за сучі сини, ті москалі! З ними не випровадиш кінців».

На заводі вони мене мучили цілий місяць, кликали на той господарський відділ з директором. А той Журавльов був, видно, перевертень, точно як наш – і фізіономія, і постава, і культура, і спокійний такий був. Видно, тоді як евакуювали наших до Росії, він там опинився.

Одного разу я прийшла після такої розмови і кажу татові: «Мушу розрахуватися. Вони мене кличуть і кличуть.»  Тато кажуть до мене: «Знаєш, ми мамі не будемо казати, що ти продовжуєш працювати на заводі». Мене директор покликав і каже: «Ви розумієте, ми кращої кандидатури за вас не маємо. Якби вам щось не вдавалося, нікому не кажіть – кажіть прямо мені. Ви собі виберіть співробітників зі всього Вашого цеху. Тільки візьміться за цю роботу з золотом!»

Якби тій голоті дали роботу з золотом, платиною, то там би нічого не лишилося. Бо то була московська зграя. Я пропрацювала на тому золоті більше семи років.

Я не тільки тішуся, що я українка, що я націоналіст, я своє люблю. Я так само мала грамоту від большевиків, медалі (показує).

- Ви були членом партії?

– Ні, я не була членом партії.

- О-о-о-о… У Вас тут цілий склад! Медаль «Ветеран труда», знак «Ударник 9-ой Пятилетки», «Ударник коммунистического труда» (1969), XXV Съезд КПСС, Почетная грамота.

– Ще мене включили до списку на нагородження такою грамотою, якою мала нагороджувати Верховна рада. Але пізніше їх опам’ятали, видно, сказали: ви там чим думаєте – націоналістів нагороджувати!

Той, хто перевіряв трудові книжки – у нього ми і брали золото – матеріал   для роботи.

З золотом у мене була вже трохи вища зарплата. Я мала наскладаних 7 тисяч. Тисячу я зпалатила за ту всю їхню громовину, а шість тисяч вони ще мені винні.

Одного разу нам навіяло снігу на гору, а якби розтануло – все б затопило. Ми цілу ніч той снів відкидали. Тато мені сказав, щоб я накривала хату бляхою, бо як сама залишуся – з ким буду сніг відкидати? А я куди не піду – всі мене слухали – певне, думали, от якесь таке мале прийшло і ще хоче щось робити.

Я накрила бляхою і стайню. Тоді жінки вже давай домучувати своїх чоловіків: «Що ви за хлопи – от Михаська сама, а вже хати бляхою накрила, газ має, а ви ще газу не маєте!»

Так ми те все витримали!..

- Ви маєте дітей?

– Не маю. Я не була замужем. Не було коли віддаватися заміж, треба було працювати на Україну. А коли можна було, то вже було запізно.

- Дякую за розповідь, Михайлино, Івановно. Бажаю Вам здоров’я. Приходять до Вас молодші люди, допомагають?

– Мені вже не потрібно особливо допомагати. Я маю похресницю. Вона робить на городі. А так – я Вам вже всім похвалилася!

Хочу Вам вже все виказати.

Якщо ми такі будемо, як ми до того часу були, ми довго будемо ще бідні. Спочатку ми, українці, були всі разом, ходили до читальні. Але як ми приїхали сюди після поневірень під чужими іменами, голі, босі, простоволосі і почали ставити хату, хоч би один прийшов і запитав: «Чуєш, як ти живеш? Що тобі допомогти?»

А вже коли ми збудували половину хати, то вже починали в гості їздити, на празник тощо. Якщо ми будемо такі, що не будемо мати людськості, ми не будемо по-справжньому мати своєї держави.

Коли-то зустрічаю одного чоловіка з нашого села і питаю: «Як там наша господарка?» Він відповідає: «Михасю, там лише кругом рови позалишалися. Ти б не впізнала.» Я кажу: «Та в тих ровах мав лишитися камінь (з фундаменту)!» Відповідає: «Хіба лишився такий великий в кутику, що його не годен підняти. А решта все понівечили, порозбирали».

Якщо ми не змінимося… От зараз я читаю і дивлюся… Та вже гуртуйтеся! Тушок тих не бракує. Та коли їх бракувало!

Але  будьте люди!!!

Володимир Кухар

Розмова записана 28 жовтня, 2010 р.

Фото від 28, 31 жовтня.

Більше фото на ФБ:

http://www.facebook.com/album.php?aid=2061148&id=1285088237