Записки лібертаріанця. Білль про права

ВАЛЕНТИН ХОХЛОВ, "Українська альтернатива"

ВАЛЕНТИН ХОХЛОВ, “Українська альтернатива”

Білль про права з’явився в Конституції США не відразу, і це може викликати здивування – чому батьки-засновники найбільш демократичної держави того часу не заклали подібні статті в документ одразу, тоді як аналоги (Велика хартія вольностей) на той момент вже були відомі? Чому, врешті-решт, набір поправок під такою назвою був все ж прийнятий? І в чому, на мій погляд, багато сучасних людей помиляються, кажучи про громадянські права.

Олександр Гамільтон, один з авторів Конституції, заперечував проти Білля про права в Записці федераліста № 84, справедливо стверджуючи, що цивільні права належать громадянам від самого початку в усій їхній повноті, і якщо громадяни не уповноважували державу ці права обмежувати, то їм і не потрібно отримувати якісь особливі конституційні гарантії своїх прав (оригінал: «the people surrender nothing, and as they retain every thing, they have no need of particular reservations»). Відмінність Великої хартії вольностей у тому, що джерелом права в королівстві Англія був король, а барони були його підданими, тобто невід’ємних прав у них не було, король їм права міг дати, а міг і відібрати, і Хартія якраз захищала баронів від своєвладдя короля. Коли ж джерелом права є народ, а не монарх, і народ державі свої первісні права не делегує, то отримувати підтвердження своїх прав від держави громадянам не потрібно.

Більш того, Гамільтон, немов передбачаючи виклики кінця XX – початку XXI століття, вказував на небезпеку Білля: якщо деякі права Конституція громадянам явно гарантує, то виникає відчуття, що інші права, які вона не гарантує, у громадян відсутні. Як ми бачимо на прикладі закону про мітинги в сучасній Росії, побоювання Гамільтона повністю виправдалися – навіть ті права, що нібито Конституція гарантує, держава прагне обмежити законами. Про ті права, які Конституція не гарантує, і говорити нема чого. Багато громадян чомусь вважають, що джерелом права є не вони самі, а власне Конституція – і виникає дуже небезпечна і шкідлива фраза про те, що «Конституція надає право» або «Конституція визнає право», хоча максимум, що вона може, це гарантувати права, які у громадян є і без всякої держави або Конституції.

Чому ж, незважаючи на всю логічність позиції Гамільтона, Білль про права був прийнятий? Справа в тому, що будь-яка держава – це суспільно небезпечний інститут. Історія показує, що держава схильна перевищувати межі делегованих їй повноважень і узурпувати права громадян. Держава, в особі чиновників, схильна бачити себе квазі-сувереном, тобто джерелом права, а громадян – своїми підданими. Психологічно, анти-федералісти справедливо вказували на небезпеку узурпації державою повноважень, які їй не були надані, і Білль про права був прийнятий виключно як міра запобігання цьому. Хоча найкращим запобіжником була б громадянська свідомість і чітке розуміння громадянами того, що вони є джерелом права, а держава та її органи – лише обслуговуючою організацією, торжество популістських і патерналістських режимів в XX столітті показує, що тільки на це розраховувати не доводиться.

Отже, для наших цілей необхідно чітко розуміти дві речі. Перше – ані Конституція, ані держава не можуть надавати або визнавати права громадян, оскільки ці права є невід’ємними, існували до заснування громадянами держави і незалежні від неї. Друге – невичерпний перелік прав громадян в Конституції може бути наведений хоча б для того, щоб зайвий раз захистити громадян від узурпації державою повноважень і прямо вказати на заборону обмеження тих чи інших прав громадян. При цьому не слід забувати, що повноваження держави обмежені Конституцією, а права громадян безмежні; обмежувати права громадян держава не може в принципі, але громадяни можуть за власним бажанням частини природних прав делегувати державі шляхом надання йому владних повноважень (про що повинно бути прямо вказано в Конституції, яка є документом про заснування держави), а на всі інші права держава зазіхати не сміє. Ще раз повторю цитату Гамільтона: «the people surrender nothing, and as they retain every thing, they have no need of particular reservations».

Нижче будуть наведені ті права, які, на мій погляд, могли б бути згадані в Конституції як раз для того, щоб убезпечити громадян від обмеження цих прав державою. Ці статті озаглавлені як Записки лібертаріанця, а для лібертаріанців найвищою цінністю є свобода. Свобода є повною, абсолютною і обмежена лише свободою інших людей. Права є наслідком свободи – так, невільна людина ще з часів античності не могла мати громадянських прав. Тому для кожного права слід шукати свободу, з якої це право випливає, і в формулюванні права ця свобода повинна знайти повне відображення. Свобода не означає вседозволеність. По-перше, свобода завжди пов’язана з відповідальністю. По-друге, ваша свобода не може бути використана для обмеження свободи інших осіб. Тому коли ми говоримо, наприклад, про свободу розпоряджатися своїм життям, то з цього випливає і відповідальність людини за своє життя, і неможливість обмежувати свободу інших людей на їхнє життя.
Право на життя. Це, мабуть, найбільш природне право, яке згадується в багатьох конституціях. Зазвичай його формулюють як заборону на позбавлення життя. Однак це досить вузьке трактування. Яка свобода лежить в основі цього права? Звичайно, це свобода самому розпоряджатися своїм життям. З цього випливає абсолютна заборона на недобровільне позбавлення життя (і, як наслідок, заборона на страту – з цього приводу двох думок бути не може). Але з цього також випливає допустимість добровільного виходу з життя як самостійно, так і за допомогою інших осіб (тому евтаназія не просто є допустимою, вона є складовою частиною права на життя). Більш того, свобода самостійно розпоряджатися своїм життям також означає неможливість примусово ризикувати життям. Всі пов’язані з ризиком для життя дії можливі лише на добровільних засадах. Право на життя в Конституції, відповідно, слід сформулювати таким чином: «Ніхто не може всупереч власній волі бути позбавлений життя чи примушений ризикувати життям».

Право на здоров’я. Мене дивує, чому багато хто плутає право на здоров’я з правом на охорону здоров’я, причому останнє найчастіше розуміють в сенсі права на отримання безкоштовних медичних послуг. Ця підміна понять стає очевидною, якщо звернути увагу на те, яка свобода лежить в основі цього права. Це свобода самому розпоряджатися своїм здоров’ям (аналогічно попередньому параграфу). Охорона здоров’я же в широкому сенсі є набором професійних послуг, куди входять медицина, фізкультура (від фітнесу до реабілітації) і т.д., і право на отримання таких послуг нічим не відрізняється від права на отримання інших професійних послуг – освітніх або бухгалтерських, транспортних або юридичних. Тому право на здоров’я слід формулювати таким чином: «Ніхто не може всупереч власній волі бути позбавлений здоров’я чи примушений ризикувати здоров’ям».
Важливим наслідком двох сформульованих вище прав (а також низки прав, про які ми ще поговоримо) є неприпустимість недобровільною військової або поліцейської служби. Така служба пов’язана з можливістю ризикувати життям або здоров’ям всупереч своїй волі, людина стає рабом, гарматним м’ясом, що ні в якому разі не сумісно з лібертаріанською концепцією. Крім того, можна використовувати і метод аналогії: чи може правлінню ОСББ прийти в голову зобов’язувати мешканців захищати свій будинок, чи може керівництво корпорації зобов’язувати акціонерів захищати свою компанію? Звичайно ж, ні. Хоча, зрозуміло, існують приклади того, як на добровільній основі громадяни самоорганізовувалися для захисту свого життя і здоров’я в межах будинку (після вибухів в Росії) або в межах мікрорайону (самооборона під час другого Майдану в Україні).

Право власності. Хоча в багатьох інших концепціях це право розглядається як менш важливе, ніж перші два, для лібертаріанців воно настільки ж священне. Не випадково історично багато м’яких форм рабства починалися з позбавлення власності і, при збереженні особистої свободи, примусу підпорядковувати свою волю тим, хто власністю володіє. І, навпаки, формування потужного середнього класу, тобто людей самодостатніх і маючих власність, історично було кращим засобом як від надмірного посилення держави, так і від розквіту популізму. Свобода, що лежить в основі цього права – це свобода самому розпоряджатися своїм майном і своїми доходами. Як було показано в перших двох записках, держава створюється, зокрема, для захисту власності громадян, але ніхто не давав йому повноважень розпоряджатися цією власністю «для суспільного блага». Єдиною підставою для недобровільного позбавлення власності є доведений в суді факт її незаконного придбання. Право на власність в Конституції слід формулювати так: «Ніхто не може бути всупереч власній волі позбавлений власності чи доступу до неї, крім випадків, коли у суді доведено незаконність її набуття».
З цього формулювання є два важливих наслідки. По-перше, законно придбана власність не може бути вилучена навіть за рішенням суду і навіть з виплатою справедливої компенсації. Якщо якась приватна власність заважає суспільно-корисному заходу, значить суспільство (в особі публічних інститутів) має домовлятися з власниками і пропонувати їм настільки вигідні умови, що вони добровільно погодяться цією власністю поступитися. По-друге, незаконність придбання власності може поширюватися по ланцюжку – навіть якщо ви законно придбали щось, що раніше було вкрадено або втрачено, то така власність повертається законному власнику. Це ж повністю можна застосувати до незаконного збагачення в сенсі статті 20 Конвенції ООН про протидію корупції (див. Http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/corruption.shtml) – якщо чиновник мав нелегальні (в сенсі цієї статті) доходи, тобто такі доходи, які не можуть бути пояснені офіційним рівнем оплати праці та іншими публічно відомими доходами, то і придбана на нелегальні доходи власність є незаконною. Можна сказати й простіше – якщо активи нинішнього або колишнього чиновника (а також пов’язаних з ним осіб) істотно перевищують відомі доходи цієї особи, то саме по собі порівняння вартості активів з розміром легальних доходів може бути аргументом звинувачення на користь незаконності придбання цього майна в ході судового розгляду.

Право на поширення інформації, думок і поглядів. В основі цього права лежить свобода, яку часто називають свободою слова, хоча друковане або усне слово – це всього лише один з можливих носіїв інформації. Інформація ж включає в себе ідеї, концепції, теорії, релігії. Якщо у вас є інформація, яка або належить вам, або належить суспільству (тобто є публічним надбанням, public domain), то ніхто не може заборонити вам її поширювати. А якщо ви є власником інформації, то ще й у тій формі і на тих умовах, які ви визначаєте. Наслідком цього є повна заборона цензури, заборона обов’язкової реєстрації або отримання дозволу на організацію засобів масової інформації, видавництв, друкарень, радіостанцій, телеканалів і т.п. Не слід забувати, що свобода пов’язана з відповідальністю – розповсюджувач інформації повністю відповідає як за законність володіння їй, так і за достовірність і т.п. Не слід забувати і про те, що не можна зловживати цією свободою для обмеження свободи інших осіб. Наприклад, якщо ви сповідуєте релігію, яка закликає вбивати інших людей, то ви не можете поширювати інформацію про цю релігію (зокрема, проповідувати або здійснювати релігійні обряди). Або якщо ваша ідеологія закликає позбавляти людей власності, то ви не можете агітувати за це і, як наслідок, створювати політичні партії такої спрямованості. Зокрема, під забороною повинно бути публічне поширення соціалістичних ідей, оскільки вони навіть в теорії пов’язані з обмеженням права власності, а на практиці перемога соціалістів Леніна, Муссоліні, Сталіна, Гітлера, Пол Пота, Кастро, Чавеса призвела до порушення права на життя і здоров’я мільйонів людей.

У конституціях багатьох країн згадується свобода совісті, яка трактується як право сповідувати будь-яку релігію (хоча, з моєї точки зору, релігія та совість – речі різні, і часто безсовісні справи творилися під прикриттям релігії). Проте, релігія, вірніше релігійний світогляд – це лише окремий випадок світогляду, поряд з різними філософськими, науковими світоглядами і т.п. Власне, світогляд, поки він не виходить за межі голови людини, взагалі не піддається якомусь втручанню держави, тому що будь-яка держава може регулювати лише соціальні (міжособистісні) взаємодії. Ось саме захистити від втручання держави будь-які такі взаємодії, а не лише релігійні, представляється доцільним. Одна з свобод, які лежать в основі цих взаємодій – це свобода висловлювати свою думку або відмовлятися від висловлювання своєї думки (інша свобода, про яку ми поговоримо нижче, полягає в свободі групам людей збиратися разом і взаємодіяти). Наслідком цієї свободи є ваше право висловлювати будь-які релігійні, філософські, наукові та інші ідеї, якщо вони не обмежують права і свободи інших осіб. Сформулювати відповідне право в Конституції можна було б приблизно так: «Ніхто не може бути всупереч власній волі обмежений у розповсюдженні інформації, висловлюванні поглядів і думок, за винятком випадків, коли така інформація, погляди чи думки порушують законні права чи свободи інших осіб» . Зауважимо, що поширення інформації, на яку особа не має права власності, очевидно, порушує права її законного власника.

Право на пересування та зібрання. Наступний набір прав і свобод, про які я хотів би згадати, пов’язаний з фізичним пересуванням людей та обмеженнями з цього приводу. Це досить громіздке формулювання, але я хочу спробувати узагальнити кілька досить традиційних прав, в основі яких лежить свобода пересування. Одне з таких прав – вільно пересуватися та обирати місце проживання – було протягом багатьох років обмежене для низки підданих Російської імперії (горезвісна смуга осілості) і громадян СРСР (101-ий кілометр, інститут прописки, закриті міста). Якщо подивитися на аналогію між державою та ОСББ, то все, що не є приватною власністю – це суспільні місця, аналоги місць загального користування, таких як сходові клітини, холи, горища та підвали в будинку, і, зрозуміло, співвласники будинку мають за визначенням повне право вільного доступу до таких місць. Так і в державі – все, що не є приватною власністю, має бути доступне для вільного пересування громадян. Хоча деякі такі місця можуть бути небезпечні для життя і здоров’я громадян, доступ туди не може бути заборонений, хоча слід, звичайно, проінформувати про небезпеку. Але загальний зміст повинен бути таким – раз суспільна власність є спільною власністю всіх громадян, а свобода доступу до своєї власності є абсолютною, то держава не може обмежити громадян у праві вільно переміщатися в межах території країни (яка є спільною власністю всіх громадян), за винятком місць, які є приватною власністю (доступ до яких регулює їх власник).
Тепер розглянемо наступний приклад – ви, як громадянин, тобто співвласник, України, маєте повне право прийти в таке громадське місце, як Майдан Незалежності. Й інші громадяни таке право також мають. Якщо низка громадян це право реалізує одночасно, то вони разом зберуться на Майдані в один і той самий час. З цього випливає, що свобода пересування веде також і до права громадян на зібрання. Це право не може бути обмежене державою. Інша справа, що такі зібрання не можуть обмежувати права і свободи інших осіб. Наприклад, якщо присутні на Майдані громадяни раптом вирішувати переміститися на проїжджу частину вулиці Хрещатик, то це обмежить свободу на пересування тих, хто хотіли б проїхати по цій вулиці. Тому необхідно порівнювати свої права і свободи з правами і свободами інших осіб – якщо 100 людей захочуть перекрити трасу, по якій проїжджає 10 тис. осіб, то це навряд чи допустимо в будь-якому випадку, але якщо є 300 тис. людей, які бажають зібратися і провести мітинг на Майдані, то цілком можливо на цей час перекрити проїжджу частину, однак слід завчасно попередити про тимчасове перекриття проїзду. Сформулювати це право можна, наприклад, наступним чином: «Ніхто не може бути обмежений у праві пересуватися чи збиратися будь-де у межах суспільної власності, якщо це не утискає законні права та свободи інших осіб».

Право на працю. Коли у нас говорять про це право, то найчастіше мають на увазі право на забезпечення роботою або, переформулювавши його, обов’язок держави знайти роботу для всіх громадян. Однак застосувавши наш метод, а саме, подивившись, яка свобода лежить в основі цього права, ми відразу переконаємося в помилковості таких формулювань. Свобода праці існує, як і свобода творчості – це свобода займатися тією справою, якою людина бажає займатися (якщо це не порушує права і свободи інших людей). Так ось, відповідне право полягає не в примусовому забезпеченні всіх роботою, а у тому, що кожен може сам знаходити собі заняття або не шукати них. Не хоче людина працювати – її право. Хоче людина працювати на себе – як самозайнята особа, як власник бізнесу – її право. А хоче працювати на іншу особу, в тому числі на державу – теж її право (так само як і право роботодавця брати чи не брати співробітника на роботу, в тому числі без пояснення причин). Це право, по суті, є аналогом права на здоров’я і формулюється так само: «Ніхто не може всупереч власній волі бути примушений займатися деякою діяльністю чи обмежений у діяльності, за винятком випадків, коли така діяльність може порушити права та свободи інших осіб». Застереження в кінці фрази важливе, тому що є види діяльності, доступ до яких може бути обмежений – наприклад, для заняття лікарською практикою можуть бути введені обмеження за освітою і досвідом роботи, оскільки такий вид діяльності може порушити право пацієнтів лікаря на здоров’я.
Взагалі, з цього формулювання випливає більш загальне право – право на діяльність, і це цілком обґрунтоване тією свободою, з якою це право виникає. Праця – це лише окремий випадок діяльності. Думка про те, що людина вільна робити все, що вона хоче, якщо це не обмежує права і свободи інших осіб – це фундаментальна лібертаріанська ідея. Вона поки не знайшла розуміння у багатьох наших співвітчизників. Наприклад, заняття підприємницькою діяльністю у нас потребує державної реєстрації та навіть є поняття «незаконної підприємницької діяльності». Виходячи з лібертаріанських ідей, це нонсенс – підприємницька діяльність є окремим випадком діяльності взагалі, і ця свобода ніяк не здавалася громадянами при створенні держави, тому держава не має права регулювати, ліцензувати або контролювати підприємницьку діяльність, так само як і будь-яку іншу діяльність. Кожен може займатися індивідуальним підприємництвом без будь-якої державної реєстрації, за винятком випадків, коли така діяльність може порушити права і свободи інших осіб – в таких випадках регулювання шляхом державного ліцензування можливе. Один із прикладів такого виключення я вже наводив – це лікарська діяльність. Другий приклад ліцензування – це ліцензія на керування транспортними засобами (по-англійськи так і називається: driving license), і підставою для ліцензування цієї діяльності є те, що некомпетентне управління транспортними засобами може заподіяти шкоду життю і здоров’ю інших осіб. Можна навести приклади ліцензування, які є наслідком можливого обмеження права власності – так, слід ліцензувати кредитно-депозитні організації (зокрема, банки), оскільки є ризик порушення права власності їхніх клієнтів.

Право на освіту.
У деяких країнах законодавчо закріплено таке право. Але, як уже було показано при розгляді права на здоров’я, в формулюванні проведена підміна понять – замість здоров’я розуміється охорона здоров’я. Освіта, як і охорона здоров’я – це загальне позначення ряду професійних послуг, таких як навчання, надання доступу до джерел знань, перевірка знань і т.п. Формулювати ж у Конституції право на отримання якоїсь підмножини професійних послуг – це цілковитий нонсенс. Для реалізації самостійного навчання досить права на поширення інформації, думок і поглядів – це і є джерело знань. А допомогти орієнтуватися у світі знань можуть професійні учасники ринку освітніх послуг, у яких є право на діяльність – якщо у людей є потреба вчитися, підкріплена матеріальними засобами, то завжди виникає ринок, і на цьому ринку мають право працювати будь-які учасники – вчителі, професори, навчальні заклади, центри сертифікації, курси підвищення кваліфікації і т.п. Тому прав і свобод, про які було сказано вище, цілком достатньо, і окремого права на освіту не потрібно.

Право на зберігання та носіння зброї. Це, мабуть, найбільш суперечливе право, яке викликає багато дискусій і розбіжностей. Як і у попередніх випадках, давайте подивимося, яка свобода лежить в основі цього права. Чи є якась окрема свобода стосовно зброї? Зброя – що це взагалі таке? Це окремий випадок власності. Деякі пристрої, які можуть завдавати шкоду життю і здоров’ю людей. Тому ніякої окремої свободи – а, отже, і окремого права на зброю немає і бути не може. Оскільки зброя – це окремий випадок власності, то до неї застосовується та ж свобода володіти власністю, про яку говорилося вище. Не можна цю загальну свободу власності ось так взяти і обмежити – деяку власність з неї виключити, ніби як все можна, а ось це – не можна. Це пряма дорога до нівелювання права власності взагалі. Винятків з нього бути не може. Зброя – власність. Земля – власність. А раби – власність? Ні, оскільки рабство порушує дві свободи – свободу розпоряджатися своїм життям і свободу діяльності. Може виникнути заперечення, що зброя, хоча і власність, але створює загрозу життю і здоров’ю інших людей. Це правда. Але є цілий ряд предметів власності, які таку загрозу створюють – наприклад, в автомобільних аваріях гине більше людей, ніж у збройних зіткненнях. Так що, заборонити автомобілі? Ні, вище було вказано спосіб вирішення даної правової колізії – ліцензування права на керування автомобілем. Так само, нелогічно забороняти зброю, але необхідно вжити заходів для зменшення небезпеки, яку володіння зброєю створює для інших осіб – ввести правила поводження і зберігання зброї, обов’язкове навчання власників і перевірку їхнього психічного стану. Адже небезпеку створює не власне зброя, а її зловмисне застосування. Вбити людину або завдати серйозної шкоди здоров’ю можна і молотком, і сокирою, і кухонним ножем. Ні забороняти зброю, ні вводити спеціальні конституційні права щодо зброї не потрібно – зброєю можна володіти на тих же підставах, що і будь-якою іншою власністю, її можна купувати і продавати, зберігати і використовувати, несучи повну відповідальність за наслідки цього.

Право на повстання. Це право можна ще назвати правом на збройне повстання, правом на непокору або на опір державі. Хоча, зрозуміло, така постановка питання можлива лише в концепції суверена-монарха і його підданих, але не в концепції вільних громадян і підлеглої ним держави. Громадяни, зрозуміло, і так мають усі права і свободи, й обмежені лише у тому, що вони самі та за власною волею делегували державі. Тому в нормальній ситуації вони не можуть повстати і т.п. – це просто безглуздо. А у разі, коли держава, а правильніше сказати – певні її посадові особи, узурпують владу і привласнюють повноваження, які громадяни їм не делегували, то говорити слід не про бунт або повстання, а про law enforcement, тобто про відновлення законності. Такі дії громадян за визначенням законні, оскільки дії держави, а вірніше – окремих її посадових осіб – незаконні. І прописувати це слід не у Білль про права, а у положеннях про заснування держави та делегування їй певних повноважень, наприклад, таким чином: «У разі, коли будь-які органи чи посадові особи держави перевищують надані їм цією Конституцією повноваження чи порушують права громадян, народ має повне, беззаперечне та необмежене право відстоювати свою свободу, в тому числі зі зброєю в руках».

Валентин Хохлов, “Українська альтернатива”

Comments are closed.