СВІТЛАНА ГАЛАТА, "Українська альтернатива"

Українське суспільство часто називають суспільством нереалізованих можливостей. Які горизонти відкриваються перед нами сьогодні, яка ціна громадянської активності і де знаходиться «точка опори» для зміни українського суспільства –  ці та інші запитання ми поставили одному з провідних  соціологів України – доктору філософських наук, заступнику директора Інституту соціології НАНУ Євгенові ГОЛОВАСІ.
– Євгене Івановичу, події останніх місяців свідчать: українська молодь (і не лише вона) готова відстоювати свою гідність і майбутнє. Чи є дослідження – скільки людей і чому бажають іншого?
– Є соціологічні дослідження, що свідчать: українці не хочуть бути у складі Росії. Лише у Криму  це – 41%. Але, якщо уважно проаналізувати ці дані, стає зрозуміло – багато людей хочуть жити  у країні, яка знаходиться під протекторатом. Їм потрібен наглядач! Вони не вміють бути ініціативними, відповідати за своє життя, чекають, що якийсь діяч (чи навіть інша країна в цілому) вирішить їхні проблеми. Потрібно формувати переконання, що керувати державою має не наглядач, а відповідальні й цивілізовані громадяни. І дуже шкода, що не вдалося переконати жителів півдня в тому, що наглядачі не потрібні…
- Хто має переконувати?
– Хороше запитання. Свою відповідальність мають розуміти інтелектуальна еліта й засоби масової інформації.  Саме вони можуть у чомусь переконати. Крім того, потрібні спеціальні освітні програми. Я кілька років працював у комітеті політичної соціалізації Міжнародної асоціації політичних наук. Переконався, що в Європі з дитинства готують до того, як бути членом суспільства. Програми політичного навчання у вишах багатьох країн є обов’язковими. На жаль, про європейську практику політичної соціалізації в Україні майже не знають.
Нам усім потрібно ще довго рости.  Корумповані суди за мить не стануть чесними, а  система відносин між політиками і бізнесменами – прозорою. Контроль над системою – робота дуже серйозна, копітка, розрахована на роки.
Навесні ми плануємо провести традиційне моніторингове дослідження щодо національної громадської ідентичності. Останніми роками відчуття тотожності зі своєю країною у людей було нечітке. Українці частіше демонстрували обласний патріотизм. Я дуже сподіваюся, що криза сприятиме розумінню того, що Україна – твоя батьківщина й іншої немає. Інші – окупанти, які приходять зі зброєю.
– Чи готове до змін українське суспільство? Чи є в нас професіонали, які можуть провести реформи?
– Так, вони є.  Справа – за політичною волею нової влади.
Хочу навести такий приклад. Десь рік тому влада Януковича зрозуміла: щось не гаразд з їхніми реформами. Одна розумна особа замовила дослідження – чи є довіра до реформ, чи ні. Ми зробили  його в дуже стислі строки. Висновок був такий: реформи – ілюзії, довіри до влади немає. Результати озвучили урядові. Але ніхто не дослухався! Крім того, 2012 року я озвучував дані наших досліджень, попереджав: зростає коефіцієнт напруги в суспільстві. Говорив про відсутність соціальних ліфтів для молоді, корупцію. Але «професіоналів» від влади стан суспільства не цікавив. Звісно, таку систему потрібно змінювати.
– Як саме?
– Насамперед залучити до роботи аналітиків. У сучасній Європі працюють саме так: урядовці замовляють фахівцям дослідження у різних галузях. Вони узагальнюють ідеї, готують національні доповіді щодо тактики і стратегії змін.
По-друге,  задіяти громадські організації. На Майдані ми побачили нових громадських лідерів і активістів. Ще зовсім недавно вони майже не перетиналися ні з владою, ні навіть з офіційною опозицією. Політичне середовище формувалося за принципом особистої відданості і товщини гаманця. Про громадських активістів згадували хіба що під час кампаній. На виборах до Верховної ради опозиційні кандидати перемогли у багатьох «безнадійних» округах саме за допомогою громадськості. На заклик у соцмережах люди «летіли» на дільниці відстоювати правду. А потім активісти знову стали не потрібні…
Від того, чи зможе нова влада залучити до роботи молодих (справжніх!) активістів, залежить майбутнє цієї влади.
Потрібні й потужні громадські організації викладачів. Адже останніми роками будувалася система залежності: від настрою міністра залежали всі ректори, а від них – викладачі. Саме громадські організації викладачів могли б контролювати всесильних ректорів на місцях. Дуже добре, що нині Міністерство освіти і науки відкрите до співпраці з громадськими організаціями й експертним середовищем.
- Нині всіх хвилює ситуація у Криму. Складається враження, що нинішнє протистояння – не з Росією, а з СРСР, з «совком». Все ще триває болісний «розрив пуповини»? 
– Так, багато в чому це боротьба з радянським минулим, яке хоче взяти реванш. Ідея про єдиний простір слов’янських народів надто довго була домінантою у свідомості російського суспільства… Це агресія радянського КДБ проти тих, хто не хоче з ними рахуватися. На жаль, це наша радянська (і навіть давніша, імперська) спадщина, яку мусимо подолати. Ми легковажно вважали, що зможемо зробити це за кілька років. Це була велика ілюзія. На мою думку, президент України Віктор Янукович і адмірал Денис Березовський – зрадники. І це  – підтвердження живучості цього минулого. Долати цю спадщину потрібно розумом, а не сокирою.  Наприклад, Верховна Рада переможно скасувала так званий мовний закон. Усі вже й забули про нього, а нині сепаратисти отримали привід кричати про утиски російськомовних в Україні.  Не можна давати такі підстави! Подолання спадщини – це вміння вчитися на помилках.
– Про мовний закон справді забули? Ще зовсім недавно був «мовний майдан»…
– Соціологічні дослідження свідчать: питання мови для людей  на 14-му чи 15-му місці (попереду їх робота, зарплата, здоров’я тощо). Але школа історичної соціології справді підтверджує, що в суспільстві є приховані протиріччя, потенціальні конфлікти. Якщо зачепити вразливе місце, починається реакція. В Україні російськомовні – половина населення. Але майже нічого не було зроблено, щоб пояснити цим людям, що у вільній європейській Україні їм нічого не загрожуватиме. Навпаки, на темі мови спекулювали всі… Людині кажуть, що потрібно йти в Європу, але не можна називати дитину Лізою чи Мішою. В соціології є термін «ім’яцид». Він дуже близький до геноциду.
Політики не розуміють рівня відповідальності за майбутнє України. Для початку варто припинити вважати одне одного заангажованими.
– Нині багато говорять про необхідність, очищення влади, люстрації. На вашу думку, якою вона має бути?
– Давайте говорити чесно: якщо почнеться тотальна чистка, то кого рекомендувати у владу? Хіба що декілька десятків тисяч людей, які були на Майдані…
– Чи є межа, – де потрібно проводити чистку і де потрібно зупинитися?
– Межа дуже чітка. Це – закон. Якщо є документи, які свідчать про конкретні злочини й порушення,  потрібно відкривати справи. Багато представників офіційного інтелекту (академіки, ректори) мовчали, бо побоювалися за свої виші чи за колективи, які могли залишитися без роботи. Але якщо нині посаду у владі отримає хтось, хто співпрацював з Януковичем, а активісти з Майдану прийдуть і візьмуть штурмом установу на знак незгоди, то ми таким чином не тільки радянську спадщину не подолаємо, а опинимося у XVII столітті. Охлократія (влада натовпу) – неприйнятна. Бо так само й на Сході може хтось заявити: я моральний авторитет, можу брати штурмом обласну державну адміністрацію і вивішувати ті прапори, які хочу.
- Перші кроки влади, на думку соціологів, є правильними?
– Владі потрібно говорити з народом. Є спроба анексії нашої території. Люди розгублені, у багатьох регіонах  не розуміють, що буде і як їм діяти у разі загострення ситуації.
- Чи бачать соціологи тенденції, що  ми таки побудуємо вільне й демократичне  суспільство?
– Є. Сила духу, що перемогла на Майдані, дає шанси змінити країну. Зроблено дуже багато – зламано механізм цілеспрямованого знищення людської гідності й ініціативи.
Підстави для оптимізму дає те, що в Україні формується новий середній клас. Це особи, які впевнені, що їхнє майбутнє залежить від них.
Формується й прошарок освічених, ініціативних людей. Для молоді українська національна ідентичність є природною. За дослідженнями харківських соціологів, за останні десять років серед студентства вдвічі зросла кількість тих, хто вважає себе відповідальними за те, що відбувається в Україні. І це серед харків’ян!
Найважливіше, що дав Майдан – це відчуття власної гідності.

Розпитувала Світлана ГАЛАТА