Про «паралельні світи» нинішнього суспільства, причини, напрями й, основне, перспективи інтелектуальних і громадських «тусовок» «Пік» розпитував одного з провідних  соціологів України – доктора філософських наук Євгена Головаху.

Кожен, хто цікавиться культурним і громадським життям столиці, нині спостерігає дивну ситуацію. Чим менше «повітря» залишається в офіційному інформаційному просторі (а там чутно тільки бадьорі рапорти про покращення, оптимізацію й активізацію), тим цікавішими стають інші, неформальні зібрання.  Будь-який  зальчик, сходи, квартира чи підвал у мить стають «народним університетом». Збираються (поки що   кожен за своєю адресою) активісти різних громадських ініціатив. Завжди переповненими є зали на лекціях у книгарні «Є».  Літературна братія зустрічається в літературних кав’ярнях, звичайні кияни – на «квартирниках». Наприклад, у старезному житловому будинку на Подолі активісти-«квартирники» на найвищому рівні провели дні японської культури (посольство Японії цьому радо сприяло).

Активісти «розбомбленого» після пожежі Гостинного продовжують збиратися у навколишніх арт-галереях. І не тільки на чай! Нещодавно, наприклад, слухали лекцію про історію єврейської спільноти Києва: долі, внесок у культурне життя столиці.  Галерея «Карась» ледве вмістила всіх бажаючих!

Чому мовчить «офіційний інтелект»

– На мою думку, – каже Євген Головаха, – це наслідок того, що можна назвати історичною пам’яттю. Ще зовсім недавно (всього лише двадцять років тому!) багато сфер інтелектуальної діяльності (політика, економіка, історія, філософія тощо) були закриті для громадського життя. Але люди мали потребу обговорювати ці теми. Вони дуже важливі для розвитку суспільства і майбутнього! Тому спілкувалися щодо цього на кухнях, у закритих гуртках.

Євген ГОЛОВАХА

Сьогодні відбувається те саме. Політична сфера поступово  «закривається» для серйозного публічного обговорення. Більше того – люди остерігаються публічно висловлювати свої думки. За власну думку можна «заплатити» кар’єрою. Чи часто чути публічні міркування ректорів університетів, учених, академіків? Ці люди мають що сказати. Але їх голосу майже не чути! Офіційний інтелект – мовчить! Вони бояться – й не тільки за власну кар’єру. Побоюються за виші, які очолюють, за людей у колективах, котрі можуть залишитися без роботи.

Але є ті, хто менше боїться за свої посади (чи просто не має цих посад). Саме вони шукають шляхи для об’єднання і спілкування.

Останній заклик «останніх із могікан»

Рік тому частина інтелектуалів запропонувала прості правила виходу із суспільної кризи: єднатися довкола духовних цінностей, самоорганізовуватися й бути солідарними. Учасники Ініціативи «Першого грудня» (серед них і Євген Головаха) пропонували не чекати змін від влади, а почати із себе. Планували, що на загальноукраїнському рівні повинні зібратися люди, які мають чесне ім’я й незаплямовану репутацію. Далі залучити до роботи людей на обласному й районному рівнях. Мріяли зробити рух масовим. Адже якщо виходить тисяча людей, їх розганяють, якщо виходить мільйон – усе змінюється.

До руху інтелектуалів поставилися по-різному. В декого одразу потекли слинки від бажання використати авторитет «останніх з могікан» для зростання партійного рейтингу, дехто  засумнівався, але більшість людей (принаймні, на заході й у центрі України) вітали це з надією. Що з того вийшло? Куди рухається найпотужніша інтелектуальна спільнота України? І, взагалі, рухається хоч кудись?!

– Як на мене, із цієї ініціативи мало що вийшло, – чесно зізнається Євген Головаха. – Рік тому я говорив, що варто спробувати. Не вийде – значить, не вийде…

Зібрали кілька круглих столів, написали Хартію вільної людини. Але як написали? На останньому зібранні запропонували проект, попросили висловити зауваження. Я разом з іншими висловив. Але жодне із зауважень не врахували. Навіщо ж було запитувати?..

Крім того, до кого ми (Любомир Гузар, Мирослав Маринович, Вадим Скуратівський, Богдан Гаврилишин та інші) зверталися? Кого закликали бути чесними й нічого не боятися? І, основне, хто нас почув?! Якщо звертаємося до звичайної людини, то пафос є  зайвим. Пенсіонери і так чесні, отримують свої 900 гривень і нікого не бояться. Що із цього? Важливо, як поводиться молодь! Орієнтуватися треба саме на молодих людей.

Думаю, що Ініціатива «Першого грудня» – це останній заклик радянського покоління. Своєрідне «благословення» «останніх із могікан» для людей, які житимуть у розвинутому, демократичному суспільстві.

«Вставай, хто живий!», або Заклик одноразового використання

Парадокс, але молоді люди, які хочуть працювати, мають своє бачення майбутнього, креатив та енергію, в суспільстві є! Менш ніж рік тому вони влаштовували акції, об’єднувалися в соцмережах, міркували, як «пробитися» у владу (пропонували навіть узяти «напрокат» якусь стару партію і під її парасолькою спробувати пройти до парламенту). Здавалося: ще трохи – і ось воно, громадянське суспільство…

Нині вони «розбрелися» по різних громадських та інтелектуальних «гуртках». Десь збираються, мають «одну політичну групу крові». Але з реальним життям (навіть з офіційною опозицією!) їхня діяльність майже не перетинається. Чи можна зв’язати цю «суспільну пуповину»?

– Це надзвичайно важлива проблема, – каже Євген Головаха. – На жаль, про неї мало говорять і майже ніхто не намагається вирішити. А даремно! Від того, чи зможуть нинішні політичні «бренди» залучити до себе молодих (справжніх!) активістів, залежить майбутнє цих сил.

Якби в нас була дієздатна опозиція, вона шукала б активістів і залучала до своїх справ. Але політики формують середовище за зовсім іншим принципом. Залучають особисто відданих і тих, хто має вплив і гроші.  Кого не взяли до списку опозиції? Олеся Донія, Тараса Стецьківа – людей, які мають власні принципи. Мабуть, сьогодні не потрібні принципи…

Перед виборами – так, усі потребують громадської підтримки. З допомогою громадськості опозиція перемогла в тих округах, у яких і не мріяла. Згадайте заклики в соцмережах: «Вставай, хто живий! Усі на виборчу дільницю! Олесь Довгий (Герега і т. ін.) крадуть ваші голоси!». І люди за одним покликом «летіли» під виборчі комісії відстоювати правду. І багато де відстояли! А одразу після виборів активісти стали не потрібні…

Або погляньмо на нинішнє «народне повстання». Приїжджають у якесь місто, звозять своїх прихильників і виступають перед ними. Потім – в іншому місті. Нема механізму впливу закликів на суспільство. Або в людей сформувався стійкий імунітет проти цих закликів. Адже їх кличуть тільки тоді, коли вони потрібні для вирішення власних питань політиків! Наприклад, потрібно було Ющенку прийти до влади – покликали. Потрібно було перемогти на дільницях у Києві – знову покликали. А потім забули. Але ж заклик «вставай, хто живий!» і довіру людей не можна перетворювати на виріб разового використання!

Ці розчарування ведуть до того, що люди йдуть у міжособистісне, інтелектуальне, культурне й будь-яке неофіційне спілкування.

– Про що не запитували б соціологів, підтекстом кожного питання завжди звучить: «Чи є надія?». Де (або в чому) перебуває нині наша українська надія?

– Мабуть, ще не час. Суспільству треба ще «підрости», щоб люди виходили із серйозними програмами у сфері громадського. Громадська складова сьогодні, образно кажучи, «горизонтальна». Люди працюють над різними проектами (над захистом прав споживачів, захистом громадських свобод, антикорупційними проектами тощо), але майже не мають механізмів впливу на владу й опозицію. Потрібно зв’язати цю «суспільну пуповину». Політичні лідери, орієнтовані на європейські цінності, демократію й вільну економіку, повинні знайти механізми співпраці з  громадським середовищем. Надія саме в цьому!

Крім того, мене радує, що в людей немає відчуття безпорадності. Дуже скоро вони «виростуть» зі своїх клубів, гуртків і «тусовок».

Світлана ГАЛАТА, для “Новий ПіК”

Джерело: http://www.newpic.com.ua/evhen-holovaha-nyni-za-vlasnu-dumku-mozhna-zaplatyty.html