22 січня, в день Соборності України, патріотично налаштований люд вийшов на мости в своїх містах з’єднувати береги Дніпра. Красиво, піднесено і натхненно однодумці потрималися за руки і розійшлися по офісах та домівках. Може саме в цей час хтось з них витяг на поверхню із своєї підсвідомості розуміння того, про що ми майже всі знаємо, чого боїмось, але вперто ховаємо своє усвідомлення більш ніж можливої катастрофи: ніякі живі ланцюги один день на мосту не можуть порятувати від щоденної роботи диверсантів, які вже чимало розхитали мости української єдності.

Вже не перший рік країну готують до розтягнення на шматки. Перші спроби такого сценарію з’явились ще в пам’ятному 2004 році. Анекдотичний ПіСУАР був не стільки спазматичним борсанням сторони, яка на той момент програвала (заради справедливості, західноукраїнськіобласні ради теж внесли у справуполяризації свої лепти), скільки першою спробою все більш помітних федералістичних претензій.

Кому вигідні руйнівні процеси в Україні? На перший погляд, якщо брати високу політику – нікому. Навіть одержимого параноїдальною імперською ідеєю російського самодержця не задовольнить здобуття частки українського пирога.

З іншого боку, враховуючи, що держава легковажно прямує до економічної безодні, певний хаос і вся каламутна вода при роз’єднанні країни буде на руку тим, хто захоче сховати кінці в воду і уникнути покарання за все те «гарне», що було скоєне, накрадене, привласнене. Нічим іншим, як розумінням невідворотності покарання та бажанням зберегти «своє» добро, пояснити постійну диверсійну роботу по роз’єднанню України не можна.

Інша справа, що через певний примітивізм поглядів, владні «диверсанти» не можуть зрозуміти, що рубонути «по Дніпру» не вийде. Якщо деструктивні процеси будуть запущені, то будемо мати не два центри, а щонайменше три-чотири. Тільки зовсім недалека людина може сумніватися у тім, що Крим радісно попливе в бік Росії, що не виникнуть певні настрої «послати всіх» в Закарпатті, яке рішення буде прийняте в Чернівецький області, наскільки буде марити дружбою з Російською Федерацією частина Одещини?

Тим не менше, вже який рік нас, громадян України, вперто роз’єднують всіми силами, за будь-якою ознакою – мовною, регіональною, етнічною, ментальною. Цією диверсійною роботою вперто займаються практично всі існуючі політичні сили. І біда в тому, що ми не опираємося, а всіма силами допомагаємо цій руйнівній роботі. То там, то сям, хтось з інтелектуалів різних рівнів закидає в суспільство міркування на тему а чи не було б краще «відпустити» чи той регіон. Патріоти всіх відтінків чубляться за те, хто більший українець. Активно шукаємо ворогів в середині свого ж суспільства. Перекладаємо провину за недолуге керівництво країною, на окремо взяті регіони – то з одного, то з другого боку.

Не найбільша біда, якщо якийсь окремий знуджений індивідум в соціальній мережі починає нервово доводити, що схід годує Україну, чи якесь недосвідчене дівчисько там же стверджує, що, наприклад, Івано-Франківськ морально вищий за Харків. Страшно те, що таких індивідумів та дівчисьок набирається сотні і тисячі. Екзальтованих, без жодного бажання розібратися в ситуації, логічно помислити, та навіть банально поїздити по своїй країні з широко відкритими очима ( і не треба казати, що дорого, було б бажання, можливість знайдеться).

Освічені люди перестали дивуватись, що в суспільстві дійсно існують анекдотичні уявлення, що на заході країни під кожним кущем сидить бандерівець з машингвером, а на сході натовпами бігають комуністи, впереміж з євреями з гаслами «назад в СРСР!». У засобах масової інформації, про те, як донеччани поїхали у Львів і здивувались гостинності мешканців, чи як тернополяни побували у Донецьку і були приємно здивовані привітністю населення. В нормальній європейській країні таких «приємних несподіванок» взагалі бути не може! Це ж як треба не знати одне одного, щоб подорож своєю рідною країною прирівнювалась до відвідин екзотичного племені – а тубільціж бо навіть не канібали, і вождь їх в інституті вчився!

Частина активістів та інтелегінеції, як в мареві, поширює спрощену інфографіку, напираючи на відмінності між Сходом та Заходом, абсолютно бездумно пов’язуючи криміногенну ситуація з мовною ситуацією, туристичні маршрути з ментальністю. Не задумуючись навіть, що подивитись палаци, звісно, є більше охочих, ніж подивитись на завод. Бо то тільки місцеві журналісти, не знаючи як пояснити прибуття Тоні Блера до Дніпропетровська, написали, що Блер приїхав подивитись на сталеплавильний завод. Хоча… А багато хто бував на заводі? Думається, що навіть процес випічки хліба в рідному місті мало хто бачив ( а виходячи з власного досвіду, автор береться стверджувати, що це дуже цікавий процес, вартий уваги). А промислово розвинені області, звісно, будуть мало приділяти уваги такій статті доходів, як туризм.

Прийнявши за аксіому, що ми різні, ми почали змагання на тему, хто кращий і більш автентичний, не задумуючись над географічними, економічними, історичними чинниками які сформували нашу державу. Ми забули, що Україна не перша і не остання в світі держава, яка має певні відмінності півночі та півдня, сходу та заходу. Такі відмінності існують майже у всіх країнах так званого «Старого світу», це обумовлено тривалим історичним шляхом європейського суспільства. Але для доводити старі болячки до хворобливого стану, який загрожує загибеллю організму? Тим більш, що зусиль «плавильного котла» – столиці явно не вистачає, ба більше – саме звідси, часто-густо з владних печерських пагорбів підкидають в маси все нові і нові роз’єднуючі нас фактори.

То може вже досить допомагати цим диверсійним групам? Може варто нарешті згадувати не один день на рік, що нема кращих чи гірших українців, а є ми, громадяни України – єдині і неповторні у своїй розмаїтості. Що кожний регіон окремо – це всього навсього неповноцінний та ще менше життєздатний уламок, як не може бути життєздатним романтизм без певної долі прагматичності, субтильна витонченість без необхідної життєвої грубуватості. Що ми настільки пов’язані спільним існуванням на одному клаптику землі (який своїми значними розмірами жахаєбагатьох у європейських країнах), що, ніби старе подружжя, вже зрослись у симбіозі.

Якщо одного дня ми перестанемо підкреслювати розбіжності, а будемо наполегливо знаходити спільні риси, краще знайомитись одне з одним та сприяти взаємозбагаченню, а не замикатись в регіональній ізоляції, перестанемо звинувачувати то одних, та інших, а розберемось в справжніх витоках наших негараздів, то ми суттєво ускладнимо роботу тим диверсантам, які кожен день намагаються вкласти нам в голову як гарно було б жити поодинці. Зрештою, вони при будь-яких катаклізмах спливуть на поверхню, а проблемиотримають якраз посполиті.

А якщо суспільство усвідомить, що не сьогодні у нас нема «наших» чи «не наших» політиків, що вони всі чужі в яку б привабливу машкару не рядились, що люблять вони Україну тільки по великих святах, а люблять тільки своє черево і не люблять тих, хто заважає його напихати – то це буде головною гарантією того, що мости української єдності будуть існувати ще довго.

Радміла Корж, Українська альтернатива