Розмова про грузинські реформи за кавою. Матеріали до вступного слова

 Володимир Кухар, 

ГО «Українська альтернатива»

Травень, 2012.

Одеса – Івано-Франківськ – Львів – Тернопіль – Харків

 

 

 

 

Єдина стратегія реформ – правильне розуміння економічної свободи

Друзі, дякую, що ви тут!

Вже сам цей факт показує, що наші інтереси близькі і нам буде про що поговорити.

Чому я зацікавився темою грузинських реформ? Мені довелося попрацювати у сфері державного управління і побачити зсередини, як ідуть, а точніше – чому не йдуть українські реформи. У 1990-х роках я працював у Національному агентстві України з реконструкції та розвитку. Це був цікавий час, перша каденція Леоніда Кучми. Новий тоді президент намагався робити нове, прогресивне, а Нацагентство займалося питаннями залучення інвестицій, роботою зі Світовим банком та МВФ, міжнародною технічною допомогою, кредитами під гарантії уряду, а з 1998 року – євроінтеграцією. Тоді Л.Кучма підписав Указ про стратегію євроінтеграції, і відповідно до неї в Україні уже в 2007 році мали бути створеними передумови для вступу до ЄС. Ця історія зі стратегією євроінтеграції якнайкраще ілюструє, що ми планували і де ми є.

У справі залучення іноземних інвестицій довелося поїздити за досвідом – Британія, Канада. Ми шукали підходи, планували, а тим часом інвестиції не йшли достатніми темпами. І коли я побачив графік надходження інвестицій до Грузії у книжці Лариси Буракової «Почему у Грузии получилось», це мене вразило. Після Революції троянд наприкінці 2003 року вже з 2006 року ми бачимо там різкий підйом притоку інвестицій, який тримався і у 2007 році. І лише російське вторгнення та криза 2008 року збили цю проривну хвилю, проте тенденція вражаюча і зараз вона відновлюється.

В час перших помаранчевих урядів до 2009 року я працював у Державному комітеті з питань регуляторної політики та підприємництва і мав нагоду бачити, чому в Україні не відбуваються реформи. Держкомпідприємництва – це така інституція, яка могла би зробити дуже багато з того, що зробили згодом у Грузії. Це ліцензії, дозволи, єдиний реєстр підприємців, програми державної підтримки підприємництва. В перші місяці була політична воля, великі «збіговиська» на кшталт «Влада і бізнес – партнери». Хоча, на мою думку – і я говорив про це колегам, – мало би бути «Бізнес і влада – партнери»…

В комітеті працювали дуже хороші люди, прекрасні спеціалісти. Взагалі навчити когось, «людину з вулиці», що таке, наприклад, українські ліцензії або дозволи – дуже проблематично. Ці спеціалісти – золотий кадровий фонд. В департаменті реєстрації керівник знав ім’я кожного реєстратора в Україні… Але насправді зробити вдалося дуже мало.

Наприклад, ми переглянули регуляторні акти… Під час однієї з прес-конференцій журналісти спитали, скільки їх у нас, а ми нічого не змогли відповісти… Їх ніхто раніше не рахував! Звернулися до Мінюсту, там довго думали і назвали цифру в 40 тисяч. Потім назвали 15 тисяч.

Половину актів у процесі прискореного перегляду нібито скоротили. Прибрали старі акти, які нікому не заважали, а ті акти, які створювали реальні перешкоди – адмінресурс включався, телефонне право включалося – були виведені за межі категорії регуляторних актів. Хоча практично будь-який нормативний акт в Україні – це якщо він не регулює якісь внутрішні процедури – є регуляторним! Запалу, політичної волі в Президента Ющенка вистачило на пару форумів «Влада і бізнес – партнери», третій пройшов за інерцією… Він хотів за пару тижнів переглянути всі акти (хоча навіть в Мексиці на це пішло пару років), весь апарат схопився за голову. Подумали, «почухалися», не зробили…

(За результатами прискореного перегляду за три місяці у 2005 році з 15 тис. нормативно-правових органів державної влади всіх рівнів, переглянуто 9340 регуляторних актів, з яких 5184 (або 55,5%) визнано такими, що не відповідають принципам державної регуляторної політики. При цьому майже 85% регуляторних актів, що не відповідають принципам державної регуляторної політики, – це регуляторні акти місцевих органів виконавчої влади, 11 % – власні регуляторні акти центральних органів виконавчої влади і лише 4% – акти Кабінету Міністрів України.)

Найбільшим показником, чому економічні реформи були невдалими, чому кампанія дерегуляції-2 не вдалася (перша була при пізньому Кучмі), була персональна історія Нацбанку. Нацбанк при реєстрації підприємства видає довідку. Людина зобов’язана відкрити рахунок в якомусь банку, Нацбанк видає довідку. Здавалося б, усе просто: треба скасувати цю довідку, вона нікому не потрібна. Людина стає на податковий облік – цього досить. А наша людина бідна ходить від однієї контори до іншої, сама збирає папірці, несе реєстратору. Я думав: ну ось, у НБУ працюють люди В.Ющенка, який демонструє зацікавленість у поліпшенні середовища для підприємництва. Але нічого не відбулося.

Нам вдалося суттєво скоротити рівень оплати за реєстрацію, кілька позицій взагалі перестали бути платними. Для мене символічним був момент, коли керівництвом Держкомпідприємництва велися переговори з керівництвом Національного банку. Ми уже по-різному намагалися переконати колег з НБУ, намагалися і публічними методами тиснути на них. Керівництво Нацбанку вже майже погодилося прибрати цю довідку, але врешті-решт цю тему прикрили…

Уже при президенті В.Януковичі намагалися провести прискорений перегляд регуляторних актів на місцевому рівні, але це реформування захлинулося, практично не розпочавшись.

Усі ці приклади показують, що марно розраховувати на те, що система сама себе зсередини реформує. Вирішення проблем системи лежить поза її межами і повинне здійснюватися методами, їй не властивими.

Коли я бачив статистику грузинських реформ, то спочатку не вірив: невже й справді поліції довіряють 87 % населення? Довіра до церкви в Грузії – 92 %. Невже священику, якому сповідаються у гріхах, довіряють майже як поліцейському?! В голову це не вкладалося. Поки не поговорив з грузинами – не вірив.

Нещодавно була презентація в грузинському посольстві, на якій розповідалося про реформу правоохоронної системи. Розповідають: за даними опитувань європейських колег, Грузія є однією з найбільш безпечних країн в Європі. Розкривають 49% злочинів! Правоохоронці працюють так добре, що не всі водії в Тбілісі закривають на ніч дверцята автомобілів! Цей відсоток досягнуто з 2006 року до 2010 року – статистика розкриття злочинів зросла вдвічі.

Зросли зарплати тих, хто працює в поліції і в прокуратурі. Було: 15-60 доларів, нині – 500-2000 доларів. Вони втричі скоротили апарат. І це при тому, що з тисячі «злодіїв у законі» в Радянському Союзі в Грузії жив 351, а це третина від усіх.  «Злодіїв у законі» викорінили як клас. Ввели покарання на те, що люди називають себе «злодіями в законі»…

Запровадили жорстку систему керування пенітенціарними закладами. Це у нас Юлія Тимошенко може годину з-за ґрат розмовляти з Медведчуком. У Грузії ж за передачу до в’язниці сім-карти – 5 років ув’язнення! Запроважили політику «нульової толерантності» щодо корупціонерів. Ці та інші приклади спонукали мене детальніше зацікавитися грузинським досвідом.

Коли я побачив, як будуються їхні готелі… У 1997 році  під час ділової поїздки, в якій я супроводжував Голову НАУРР Романа Шпека до Лондона, я бачив, як велися перші розмови про будівництво готелів «Хілтон» в Україні. Графік був насичений. На сьому годину ранку призначили ділову зустріч за сніданком. На той час у Києві не було жодного 5-зіркового готелю. Інвестори хотіли почати з готелю «Москва» (нині «Україна»), який був готелем Верховної Ради. Але чи то корупційна система давала збій (брали й не виконували), чи просто система була неспроможна усвідомити економічну вигоду, але з «Москви» «Хілтона» так і не вийшло. Зате вийшов готель «Україна» – знову ж, для народних депутатів.

Також мене цікавить досвід грузинських реформ, оскільки привабливим є тип грузинського реформатора. Переважно це – молоді люди з хорошою, часто західною, освітою. Моє відчуття свого роду «корпоративної солідарності» з випускниками західних університетів заохочує вивчати історію успіху Грузії і дає надію на такий успіх у нас, адже і в Україні не бракує високоосвічених людей.

Одразу поділюся враженнями від книжки «Почему у Грузии получилось» Лариси Буракової. Цікаво те, що, коли грузинські реформатори починали, чіткого плану реформ не було. Вони не знали, що будуть робити. Ми в «Українській альтернативі» з 2010 року збираємо команду фахівців, обговорюємо, плануємо, щоб бути готовими. Мені здавалося, що це класна стратегія. Я й зараз так думаю, це правильно.

Наша перевага в тому, що ми можемо підготуватися! Можемо вивчити хороші приклади.

Мали з чогось почати. У Грузії Каху Бендукідзе покликали на посаду, коли він продав свої бізнеси у Росії і вже планував виїжджати на Захід.  Бендукідзе під час співбесіди з прем’єром Грузії сказав: «Не потрібно якогось спеціального Міністерства економіки. Єдина стратегія реформ – правильне розуміння економічної свободи».

Україна і Грузія в міжнародних рейтингах

ВВП на душу населення, вересень 2011

МВФ

Легкість ведення бізнесу, 2012

Doing Business, Світовий банк

 

Індекс сприйняття корупції (Transparancy International), 2010

Вікіпедія

Індекс економічної свободи, 2010

Heritage Foundation

Вікіпедія

Рейтинг свободи торгівлі. СвІтовий економічний форум, The enabling Trade index-2012

Податкові платежі — 2011

Світовий банк, Paying Taxes-2011

Україна

3,575 дол

152

134

152

86

183, останнє місце

Грузія

3,098

16

68

32

38

4

Правда, грузинам вдалося не все. Вони хотіли, щоб у державній службі  не було застою: маєш знання й досвід – вперед, дерзай. У нас в Україні поки що виходить так: закінчив вуз (хоч Гарвард!) – працюй спочатку провідним спеціалістом, потім, в далекому майбутньому, коли «доростеш» до відповідного рангу, впливатимеш на рішення. Грузини це обходять. У них багато людей із західною освітою і навіть із закордонним громадянством, які працюють радниками, заступниками міністрів. Але саму державну службу поки не змогли перебудувати на засадах меритократичних.

Так само не вдалося перебудувати лісове господарство (хотіли приватизувати) – пройшли частину шляху й з політичних причин зупинились. Не змогли перебудувати фінансовий сектор – у них є потужний регулятор (як у нас Нацбанк), який одночасно і регулює, і слідкує за стабільністю національної валюти. Хотіли ці речі розвести, спробували – і повернулися до старої системи.

Крім того, в Грузії свого часу законодавчо встановили, що бюджет країни може бути тільки профіцитним. Але змушені були відійти від цього,  дозволяють собі бюджетний дефіцит. Втім, не будемо забувати, що їм завадила війна й світова економічна криза 2008 року.

Багато їхніх реформ були здійснені не за класичними західними стандартами. Тобто рекомендації МВФ, ЄС, Світової організації охорони природи, Світової організації праці  входили в суперечність з тим, що робилося в Грузії. Наприклад, антимонопольне законодавство вирішили просто скасувати, бо будь-яке регулювання вважали злом, підставою для корупції.  Сполучені Штати, ЄС почали протестувати, тож в якийсь момент грузинські реформатори вимушені були поступитись і, наприклад, створили орган, який регулює монополії.

Так само з сертифікацією продукції. Грузини дуже хотіли запровадити європейські стандарти сертифікації. Але порахували й побачили, що пострадянські країни, які це зробили, користувалися фондами Євросоюзу. Країни-кандидати в ЄС Польща й Естонія, наприклад, отримали по півтора мільярди євро на сертифікацію. Такого економічного стресу Грузія не могла собі дозволити. Тому зробили сертифікацію «за бажанням», – хто хоче, сертифікує.

Для мене зрозуміло:  якщо зробити хоча б дві речі – побороти корупцію і керуватися ідеєю економічної свободи, то реформи підуть.

Є певні міфи про грузинські реформи, які обговорює Л.Буракова на початку книжки. Перший з них – що Захід «закидав» їх грошима. Буракова пише, що грузини справді отримують міжнародну допомоги, але більшу допомогу (в перерахунку на душу населення) отримують понад чотири десятки країн. І жодна з них, за винятком Вірменії, не має в економіці кращих результатів, ніж Грузія (Вірменія провела подібні реформи раніше).

Існує міф, що заробітчани з Грузії перераховують гроші і країну підняли не реформи, а гроші заробітчан. Ця тема цікава й для нас, оскільки у нас теж багато заробітчан.  Буракова порахувала: заробітчани у Грузії перераховують більш як триста доларів на рік на душу населення. Виявляється, подібних країн з грошима заробітчан багато, але лише в Латвії й Вірменії схожі економічні показники. При цьому в Латвії заробітчани присилають на рік 700 доларів, а в Вірменії – 600. Тобто цей аргумент про гроші заробітчан теж не спрацьовує. Українці гроші також пересилають, а ефекту нема, реформ немає!

У Києві я особисто запитав Ларису Буракову: як пов’язані політичний режим, форма державного управління і здійснення радикальних реформ? Вона відповіла: парадокс полягає в тому, що радикальні ліберальні реформи робляться авторитарними засобами.

Для мене це зрозуміло: щоб швидко ухвалювати рішення, інакше бути не може. Буракова вважає, що консолідація влади і швидкість потрібні й для того, щоб групи опору реформам не встигали організовувати протидію.

Певні проблеми в Грузії були: нерозуміння людей, несприйняття в парламенті… Частково незакінчені реформи відкотилися назад. Тому реформатори вчаться на ходу. Наприклад,  переосмислюють своє ставлення, до протестних виступів. Якщо 2007-го року М.Саакашвілі їх розігнав, що спричинило кризу, то у 2008 році просто почекав, поки постоять і набридне.

У команди Саакашвілі немає готових рецептів, немає готових рішень. Що є?  Є політична воля і бажання щось зробити! Є добра воля попрацювати не на власну кишеню, а на державу. Є невелика команда людей, чоловік 50-60. Часто це люди молоді, до 30-ти років,  які працювали в інших країнах, мають західну освіту. Саакашвілі цілеспрямовано скликав людей, випускників західних вузів.

Не можу не сказати і про недоліки. Бідність, однозначно, залишається великим питанням. Існує розрив між державною службою, правоохоронними органами і рештою суспільства.

Медична реформа. Це теж мене вразило.  Вони розробили спеціальну систему, і хоч не все закінчили, але дуже багато зробили. Побудували – і в провінції теж – нові сучасні лікарні. За рахунок того, що ділянки зі старими лікарнями у центрах міст виміняли на зобов’язання інвесторів звести нові лікарні деінде. Дуже добре попрацювали головами, мізками.

Над деякими проектами працювали так: вночі група молодих співробітників обмізковували тему, вранці доповідали результат, і через декілька днів – парламент ухвалював поправки.

Приватизація принесла великі гроші. Я завжди був противником, щоб гроші приватизації зараховувалися до загального фонду бюджету. Всі економісти розуміють, що так не повинно бути, але кожен український уряд зараховує… Ці гроші скінченні. Доки є що продавати, доти й гроші є. В Україні вони майже скінчилися, у Грузії також. Залишається виклик – що будуть робити грузинські уряди після завершення приватизаційних надходжень.

Зробили цікаві відкриті індустріальні зони. У них пільгові умови, але мусить вестися виробництво.

Я вже не кажу про результати в сфері реформування адміністративних послуг, видачі документів. Коли я почув, що 92 % людей задоволені тим, як видаються державні документи, я в це не повірив, – так само, як і в рівень довіри до поліції J Тобто практично кожна людина задоволена тим, як держава надає свої послуги.  Ми після Помаранчевої революції довго боролися, щоб запровадити  «єдине вікно». Спочатку ми боролися за кілька «єдиних вікон»: за єдине реєстраційне вікно, за єдиний дозвільний офіс. А грузини не тільки зробили  ці вікна, а й створили Будинки юстиції, у яких можна в одному місці отримувати різні документи. Держава бере платню (якщо за день вирішується – одна сума, за три дні – менша, за  тиждень – ще менша, якщо за місяць – безкоштовно).

З чого почати в Україні? Ми говорили про це, зокрема, з моїм товаришем, Віталієм Іваховим, який викладає курси менеджменту в Могилянській бізнес-школі.

Він відповідає: починати треба з викорінення совка! Я кажу: починати треба з якогось позитиву.  Уявіть, що ми почали боротися з совком – ми замучимося зносити пам’ятники Леніну. Поки зноситимемо, боротимемося з політичними наслідками, дорогоцінний час пройде.

Тепер дивлюся на Грузію: нові відділки поліції, нові мости, нові аеропорти, – навіть в маленькому гірському селищі!

Вони перемогли совок своїми справами! І це хороший приклад для нас. Грузини зробили те саме, що й іспанці: спершу реформи, а лише згодом – з’ясування історичної правди, політичної правоти!

Ми довго думали над тим, що будемо робити в «Українській альтернативі». Яка наша місія? Думали, шукали, і прийшли до того, що в Україні, для того, щоб будь-які зміни стали можливі, у людей повинна зявитися віра в те, що зміни можливі. Українці вже опустили руки, нічого не чекають і нічого не хочуть. І приклад Грузії   –  дорогоцінний, тому що це країна, як і наша, пострадянська. Він показує, що є шанс, що зміни можливі. І ми популяризуємо цей шанс.

Якщо говорити в цілому, то навіть при певному ідеалізмі цей ідеалізм не сягає надто далеко.

На Заході інтелігенція, інтелектуали, дуже часто – лівих поглядів. Це складно пояснити, але правих мислителів там не так багато – університетська професура дотримується переважно лівих поглядів. Один з фінських інтелектуалів стверджує: для того, щоб цей світ змінити, треба, щоб півтора проценти найбідніших відстріляли півтора проценти найбагатших.  І ця дурниця масово тиражується!..

Це неправильно, одразу зрозуміло, що людина не має поняття про економіку. Але закони економіки пояснюють, чому таку дешеву продукцію дають Китай, Філіппіни, Індонезія. Якщо філіппінець не буде працювати за цент (умовно кажучи) за годину, то цю роботу виконає індонезієць. Або Китай, де створили економічні зони. Китаєць працюватиме за цент за годину. Чому? Бо якщо відмовиться, то інший китаєць з бідного гірського села (а людей там більше мільярда) прийде і працюватиме. То що, нема справедливості в світі? Напевно, ідеальної немає. Але ми можемо прагнути більшої чесності і більшої справедливості. В Росії Трудовий кодекс ще більш лівий, ніж в ЄС, але виконується наполовину. Хіба ми цього хочемо?

Ідеального світу ми не побудуємо. Але можемо країну трішки «підтягнути», привести до стану нормальності.

Володимир Кухар, “Українська альтернатива”

 

Comments are closed.