Пам’таєте цю біблійну оповідку? По те як Ісав право першородства продав? За сочевичну юшку?

До речі, виходячи з тексту – він був непоганий хлопець, цей Ісав. Простий, відвертий, роботящий – все в полях та лісах, не тюхтій, сміливий, бо ж полювання в ті давні часи було далеко не розвагою. От тільки їсти дуже хотілось в певний момент, то й продав своє право першого сина за «покращення життя вже сьогодні», тобто за миску з юшкою. Не дуже розмірковуючи, що за цим стоїть. Не до аналітики було.

Так от здається вся  Україна нині населена виключно нащадками Ісава. Ні, зараз не про продуктові набори для пенсіонерів, про які вже відписалися від грандів журналістики до популярних блогерів. Хоча трохи й про них.

Продпайки – то мізер. Суспільству кинули чергову кістку і образ «зла» – пенсіонери, що продають країну мерзенним депутатам  за харчі.

Не все так просто. По-перше, чого пенсіонери беруть ці пайки? Адже, зовсім одиноких бідних людей в країні не так вже й багато. У більшості з них є діти, онуки, які  хай там як – а можуть купити батькам та дідам ту гречку.

Вони не такі прості, наші пенсіонери. У більшості з них – добротна, системна освіта, не куплена. То розібратися що й до чого, незважаючи на совєцьке минуле можуть. Молодість їх припала на часи хрущовської «відлиги», діяльність «шестидесятників», розквіт дисидентства – підмурок гарний. Та й не треба забувати , що нас, таких принципових і розумних, вони виховали. Значить, змогли закласти  якісь принципи та поняття гідності? Ото ж бо…

Так чого беруть? Тому що ловлять їх не на гречку, а на ілюзію… Ілюзію захищеності, турботи, потрібності… Бо на цих позиціях в житті нашого старшого покоління – абсолютний вакуум. В принципі – ось саме ці глибинні процеси треба розуміти. І врешті-решт, якщо держава – лайно і нічого не забезпечує, то вивезіть самі рідних за кордон, нехай подивляться, як там старші люди живуть. Не все  ж ахати і охати, що американці та європейці на пенсії по світу їздять, а наші от такі, нещасні… не можете цього? Придумайте щось інше… Заповніть отой вакуум, який без вас заповнює чужа гречка.

І друге. А чи одні пенсіонери продають те право первородства?  Ану, скільки народу голосує за перекриті під вибори дахи, побудовані дитячі майданчики, відремонтовані під’їзди, протягнуті та відремонтовані водогони та газогони, асфальтовані шляхи, приведені дот ладу парки та сквери і тому подібне. Може думаєте, це щось інше? Та ж гречка, тобто – та ж сочевична юшка – тільки в іншому масштабі. І жодного аналізу. Що все вищеперелічене повинно відбуватися не під вибори, в якості атракціону небаченої щедрості, а постійно –  ми за це, як платники податків, гроші платимо. І всі ці атракціони за наш же рахунок нам і виконують. За наш, а не за рахунок багатенького дядька, який в депутати намилився. А потім з нас  за його спорожнілі від державного бюджету кишені, ще три шкури здеруть. Ніхто не аналізував, як після чергових виборів ціни, податки, тарифи ростуть? Правильно, не аналізували, куди…Ісавові нащадки.

А чого вартує заклик від шанованих та суспільно активних діячів: беріть, все, що дають, але не голосуйте? І ніхто з них навіть не задумався, що ж криється в подібному заклику. А все те ж, по-перше, брати можна, по-друге, все одно вам по закону ніхто нічого не дасть. Невже ніхто голосно не може сказати: не беріть і не голосуйте? І пояснити що й до чого, бажано з цифрами? Доступно: візьмеш на гривню – обдеруть до кісток? Та куди там… Продають всі.

Продають своє право за посади, ба, навіть, за обіцянки посад. Діяч за обіцянку посади в апараті омбудсмена, зневажливо пхикає з приводу дніпропетровських вибухів: «Дрібничка, два смітника підірвалися, комусь руку пошкрябало.» Це замість того, щоб гідність зберегти. Але ж миска з юшкою вже близько. Те, що потім хтось вітатися не захоче, а влада сто разів зміниться – то нічого.

Обласний  партійний політикум десятиліттями ладні цілувати дупу кожному тупому дівчиську чи хлопчині, наближеному до керівництва, та хоч рачки повзати, виконуючи будь-яке дурнувате завдання,  за те, що той може натуркотіти великому партійному босу у вуха про його лояльність, і той якусь копійчину можливо (!) підкине. Замість того, щоб голосно сказати: «А може годі, панове, дурнею маятися? Пора і честь знати…» Але ж можливість миски з юшкою… Не миска навіть, а можливість! То нічого, що партія здеградувала до рівня політпроекта, та й той нікому не потрібен. А ми ще прогнемося, ще лояльність покажемо.. Може й перепаде…

Журналіст, залишившись без роботи,  розпачливо взиває до опозиції, чому та не створює свої засоби масової інформації? Нормальний, не бездарний журналіст, який ще декілька років тому, будучи в епіцентрі корпоративного конфлікту, разом з більшістю колективу виступав за об’єктивність, безсторонність, безпартійність преси. Питання: якщо то дійсно були тоді такі переконання, то що таки зараз? Дуже хочеться їсти? Дайте миску сочевичної юшки?

Шанований діяч культури, сором’язливо ховаючи очі: «Я продався за ті мільйони, тому я буду в крайньому випадку мовчати. Але ті гроші були потрібні на благочинність! Діти, хворі, вбогі»…Дорога та миска сочевичної юшки!

Продовжувати можна нескінченно. Страшний калейдоскоп з міністрів, пенсіонерів, робітників, менеджерів, політиків, громадських діячів, науковців. Вакханалія Ісавових нащадків. Непоганих, в принципі, людей, роботящих, відвертих, дещо наївних, ба – навіть сміливих. Хто зможе колись зняти це прокляття миски сочевичної юшки? Сказати: стоп, машина! Але ж  ми право маємо!

А навкруги знову: гречка, пенсіонери, цукерки, депутати, бидло, хто винен…

В дзеркало треба частіше дивитися, Ісавові нащадки…

Радміла Корж, «Українська альтернатива»