Автор: Володимир Кухар

Без надії таки сподіватись.
Леся Українка

Зустрічаючись у 1995 році з народними депутатами України, Збігнєв Бжезінський задав питання, що робиться в Україні не для розбудови держави, а для розвитку нації. Українські парламентарі були заскочені питанням Бжезінського.
Навесні 1995 року, у виступі на радіо «Свобода» професор української історії Гарвардського університету Роман Шпорлюк зауважив, що Галичина як П’ємонт української державності себе вичерпала.
На новому етапі, коли доля держави залежить головно від ефективності вирішення економічних проблем, Галичина не виявляє необхідної мобільності. При тому, що мала приватизація в цілому по Україні ледве на третину встигає за графіком, визначеним на 1995 рік, її темпи в Галичині чи не найнижчі в Україні.
Наперекір численним прогнозам, Схід України (зокрема, його порівняно невеликі міста) виявляє більшу активність та гнучкість в економічному реформуванні. Беручи до уваги те, що економічний прогрес є найкращим, а сьогодні, напевне, і єдиним гарантом державності, регіон, що є відносно успішним в економіці, об’єктивно до більшої міри «український», ніж той, що засидівся на старті економічних перетворень.
Визнання коректності оцінки професором Шпорлюком новітніх реалій дозволяє поглянути на проблему об’єднання українського суспільства по-новому.
Націоналізм, котрий на початковому етапі національного руху виступає інтегруючим і мобілізуючим фактором, через притаманну йому патріархальність у світогляді здатний гальмувати подальші реформи, а вслід за ними – і формування нації.
Руйнівну енергію революційного пориву складно перевести в енергію послідовного творення. Складно тим більше, якщо творити доводиться не у звичайній для багатьох революціонерів гуманітарній сфері, а в маловідомій їм та позбавленій пафосу економіці. Прямолінійність тактики ортодоксального націоналізму перетворюється на руйнівний фактор в житті суспільства.
Протиріччя націоналізму, який далі назвемо етнічним націоналізмом, особливо відчутні в багатонаціональних країнах. До числа цих країна разом з приблизно 180 країнами світу з 200 належить і Україна. Будь-які спроби ігнорування неукраїнських етносів країни є непродуктивними в сенсі консолідації нації.
І не лише тому, що шовінізм по-українськи, як і будь-який інший, є сумнівним в етичному плані. Політично він нікуди не веде, оскільки час показав, що його ресурси та динамізм є недостатніми для радикальної зміни національної ідентичності неукраїнських етносів країни.
Хвиля національного піднесення і пов’язаної з ним українізації спала і співвідношення українського та російського і пов’язаного з останнім російськомовного елементів суспільства повернулось до пропорцій часів СРСР.
Можна припустити, що зі зростанням ролі грошей у суспільстві та посиленням у ньому позицій російського та західного капіталу (котрий, зазвичай, приходить в Україну через московські представництва), русифікація та етнічна поляризація в Україні за умов збереження реакційного підходу до розбудови нації посилиться.
Етнонаціоналізм здатен лише прискорити цей процес. Націоналісти ризикують остаточно закріпити фактичний поділ України за мовною та етнічною ознаками. При цьому внаслідок такого поділу їх положення навряд чи буде виграшним. Вже сьогодні стає очевидним, що політична відстань до Києва від Дніпропетровська чи Донецька є значно коротшою, ніж від Львова.
Позиція офіційного Києва щодо розбудови нації залишається пасивною і неясною. Тим часом, декотрих протиріч можна уникнути, а декотрі – пом’якшити, якщо перевести проблему в іншу площину.

НОВІ МІХИ ДЛЯ СТАРОГО ВИНА?

Основна течія сучасного українського націоналізму є яскравим представником так званого «етнічного (ethnic) націоналізму». Тим часом, концепція «Громадянського (civic) націоналізму» пропонує значно ширшу платформу для консолідації суспільства.
Особливість України полягає в тому, що у її слабо структурованому політикумі складно провести лінію поділу між двома націоналізмами за партійною ознакою. За цих умов доводиться аналізувати світогляд індивідуумів.
Витоки традиції етнічного націоналізму знаходимо у німецького філософа Гердера, громадянського – у французького Руссо. З 19 століття Німеччина стала своєрідним вододілом Європи. На захід від німецько-французького кордону переважала концепція громадянського націоналізму (особливо виразно – у Франції та Великій Британії), на схід – етнічного.
На Сході народи розвивалися за схемою: мова – народ – держава. На Заході – держава – мова – народ. Саме держава була матрицею, за якою розвивалися народи. Вона була своєрідною ливарною формою, що задавала їм політичні контури. На Заході політичний устрій був водночас і національним. Можливо, саме тому Захід не знає гострих протиставлень: держава – народ, громадянство – національність, котрі до болю знайомі східноєвропейцям. Саме слово “nation” в англійській та французькій мовах з однаковим успіхом можна застосовувати щодо понять «народ», «нація», «держава». (До речі, не відомо, що під словом «нація» мав на увазі колишній президент Ющенко, який так це слово любив – ВК, 2010).
Деякі західні аналітики підкреслюють громадянську природу сучасної української держави. Від початку практично одностайна підтримка ідеї державності всіма етнічними групами країни, недискримінаційна формула громадянста України, прогресивний закон про національні меншини свідчать на користь цієї тези.
Проте сильний вплив етнічного націоналізму на суспільні процеси в Україні потребує додаткової аргументації на користь націоналізму громадянського.
Відповідно до концепції етнічного націоналізму, кровні (родинні) зв’язки у сім’ї є моделлю відносин у суспільстві. Наголошується відмінність між «нашим», «своїм» та «іншим», «чужим», «іноземним».
При цьому для етнонаціоналізму характерною є завищена самооцінка. Своя сорочка ближча до тіла вже тому, що вона «своя», а не тому, що – краща. Все «чуже» належить «покращити», тобто уніфікувати зі «своїм».
Несамокритичність етнонаціоналізму створює передумови для його відриву від реальності та експансіонізму. Колективістські тенденції, властиві етнонаціоналізмові, несуть у собі небезпеку зрівняйлівки, котра стримує розвиток приватної ініціативи. За культивування любові до рідної землі та сентименту, подібного на родинні почуття (етнонаціоналізмові взагалі притаманна схильність до всього містичного, ірраціонального), етнічний націоналізм інколи називають «націоналізмом крові та землі».
Було б невірно заперечувати позитивні властивості етнонаціоналізму. Як це часто трапляється, питання їхньої оцінки є питанням відчуття міри. А це почуття часто-густо етнічному націоналізмові зраджує.
У свою чергу, відповідно до концепції громадянського націоналізму, суспільство та нація цементуються волею людей жити разом. На відміну від етнонаціоналізму, громадянський націоналізм грунтується на індивідуалізмі. Він стимулює приватну ініціативу – цей інструмент та єдино можливу умову реалізації особистості. Кожен вирішує сам, чи братиме він/вона участь у величезному загальнонаціональному соціальному контракті.
Індивідуалізм, а слідом за ним і громадянський націоналізм, приймає різноманітність індивідуумів та їх груп як належне. Етнонаціоналізм у мовній та етнічній політиці схильний бачити проблему, тоді як громадянський націоналізм – не більше, ніж факт.
Прагнення до співробітництва протиставляється уніфікаційним тенденціям етнонаціоналізму. Не будучи пов’язаним масою дуже попередніх умов, котрі часом важко відрізнити від пересудів чи навіть забобонів, індивідуаліст може судити про інших виключно за їх чеснотами.
Меритократія – це практичне вираження переваги громадянського націоналізму. Він творить простір для маневру найдостойніших, незалежно від ієрархій та умовностей.
Обожнювання етнонаціоналізмом культурної традиції, перетворення її в незалежну величину, мало не творця історії, заганяє сам етнонаціоналізм у глухий кут. Адже виходячи з того, що культура України між Сходом і Заходом, часом поза увагою залишається реальна проблема. Ця проблема – створення сучасної інфраструктури і наповнення інформаційного простору країни за допомогою найновіших технологій. Питання геополітики щодо цієї проблеми є вторинним.
При такій постановці питання відповідь на геополітичні теоретизування напрошується сама: краще йти туди, де існують умови для вирішення проблеми модернізації. У випадку її не вирішення жодна відкритість кордонів та гнучкість політичної системи не врятує країну від перетворення на світову провінцію.

ДО ДИНАМІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

Еволюція від етнонаціоналізму до громадянського націоналізму може мати важливі внуторішньо- та зовнішньополітичні наслідки. У внутрішньополітичному житті слід однозначно відмовитись від кавалерійських наскоків на «національно несвідомих». Слід відмовитися від негативної логіки критиканства і зайнятися виключно творенням.
Хороший працівник думає не так про перепони у роботі, як про те, як їх подолати. Перевівши енергію руйнування в енергію творення, варто зосередити увагу на тому напрямі, де наші відчайдушніші патріоти (звісно, окрім ультра) можуть бути найкориснішими: на гуманітарному розвиткові нації.
Не так адміністративні заходи, як творчість Пушкіна та Лермонтова допомогла росіянам повернутися обличчям до своєї мови. Сьогодні щоб позбутися комплексу провінціалізму, українцям треба довести не тільки, що вони не гірші за інших, а що вони – й кращі. Така платня за відсталість і культ «малоросійського мазохізму».
Зважаючи на українську схильність покладатися на пророків, було б навіть шкідливо зараз очікувати велетів Пушкінського масштабу. Цілком достатньо розумно розпорядитися модерними засобами, що мають колосальний вплив на формування масової свідомості.
Сьогодні є дуже актуальним і ще можливим розвиток українського телебачення, створення потужного загальнонаціонального інформаційного агентства (чогось на зразок Reuters), інформативної та аналітичної загальнонаціональної газети і таке інше.
Ще можливим, бо питання «если не я, то кто же?» при капіталізмі не існує. Ніші на ринку швидко заповнюються і вклинитися в нього, проспавши початок ринкових перегонів, буде складно.
Тактика малих справ може просунути українську ідею далі, аніж найгучніші з закликів та гасел. Нарешті, потрібна нова концепція українськості, котра була б основою для компромісу між різними національними ідентичностями в Україні і була б відкрита впливам світових тенденцій кінця ХХ століття.
Від держави потрібні не стільки прямі фінансові вливання, скільки розуміння необхідності захисту ще несформованого національного ринку від іноземної конкуренції. На етапі свого становлення жодна з сучасних розвинених держав не обійшлася без тієї чи іншої форми протекціонізму. Як не буде протекціонізму і консолідації внутрішнього ринку, то буде всередині країни економічний регіоналізм.
Улюблена одними «повна економічна відкритість» та випещена іншими «інтеграція країн» вигідні сильним державам, до яких Україна сьогодні не належить. Справжня цінність незалежності – у появі нових можливостей, нових ніш у суспільстві. Якщо держава не допомагає своїм громадянам самореалізуватися, заповнюючи ці ніші (в бізнесі, мистецтві чи будь-якій іншій сфері), незалежність перетворюється на річ у собі.
Слід заохочувати кожного громадянина України, діяльність якого об’єктивно сприяє розвиткові державності, незалежно від його/її етнічного походження, мови, чи, тим більше, гучності національної української риторики. Лояльність до української держави є основним та достатнім критерієм українськості.
Якщо громадянин «танцює» у своїй діяльності не від Варшави, Москви чи Бангкока, а від свого особистого інтересу, який не суперечить Києву, цього уже достатньо. Питання треба ставити так: краще розумний та діяльний «національно несвідомий», ніж свідомий, але нездара. Час уже жорсткому прагматизмові потіснити часто заохочувану у нас нудотно-сентиментальну недолугість.
Якщо прагматизм і українська ідея несумісні, то погано не прагматизмові, а ідеї. Остання не може претендувати на роль більшу, ніж «вічний революціонер» (за теперішніх умов – революціонер-опозиціонер). Тільки раціо може надати стрункості політичній системі, що базується на економіці капіталістичного типу.

ДО ПОСЛІДОВНОЇ ПОЛІТИКИ

У великій політиці дотримання підходів громадянського націоналізму спричинило б спрощення процедури прийняття українського громадянства для жителів країн СНД і навпаки – громадянства країн СНД для громадян України.
Також доречним видається створення двопалатного парламенту з представництвом від регіонів у одній з палат.
У зовнішній політиці перехід на платформу громадянського націоналізму відкриває нові перспективи. Спроби Росії втручатися у внутрішні справи України здійснюються офіційними особами, погляди яких вписуються в рамки концепції етнічного націоналізму. Суть звинувачень, що лунають з Москви, зводиться до того, що «там наших ображають», тобто – російськомовних. Мовна спільність з частиною населення іншої країни подається як достатній привід у справи інших держав. При цьому частими є посилання на силову політику США.
Справді, США складно підозрювати у надмірній церемонності, коли їхні громадяни за кордоном зазнають утисків (реальних чи таких, що існують лише в свідомості американців).
Цікаво, що замість того, щоб вказувати на інститут громадянства і керуватися правовими принципами міжнародної політики, українські націоналісти vis-?-vis російських керуються логікою своїх супротивників і симетрично «тиснуть» на проблеми етнічних українців на території Росії.
Турбота про своїх братів, звісно, не є злом. Але коли вона виходить за рамки громадянського розуміння націоналізму з його правовою основою, стають вірогідними політичні ускладнення. Громадянський націоналізм є подвійним запобіжником проти виникнення етнічних та міждержавних конфліктів. З одного боку, він сприяє зняттю міжетнічної напруги всередині держав. З другого, якщо вже й доходить до з’ясування відносин між державами, то воно відбувається на спільній основі, в межах міжнародного правового поля.
На завершення хотілося б заспокоїти тих, хто думає, що відхід з позицій етнонаціоналізму може призвести до вихолощення сенсу державного суверенітету.
Влада потребує символів, котрі б слугували наповненням і виправданням її домінування. Політична еволюція вищих державних діячів України часів незалежності засвідчує, що навіть ті з них, котрих складно звинувачувати в особливих симпатіях до української ідеї, в пошуках легітимізації свого правління таки до неї приходять. Загроза українській ідеї зсередини держави існує. Але йде вона не від «непатріотичних верхів», а від деструктивного етнонаціоналізму, який поляризує суспільство.
Не надто сповнене чудес життя для розвитку українського суспільства не обіцяє легких шляхів. Йдеться не про панацею для вирішення усіх проблем, а про спосіб їх бачення. Цей спосіб лягає на певну життєву філософію.
В епіграфі до цієї статті цілком могли б бути слова Бориса Гребєнщікова «у нас нет надежды, но этот путь – наш» чи щось з екзистенціоналізму Альбера Камю. І чим складніше сподіватися на швидку гармонізацію тих протиріч, до яких ми спробували наблизитися, тим більше хочеться солідаризуватися з тими, хто не на словах, а ділами сприяє розвиткові українського суспільства.

(Стаття надійшла до редакції у листопаді вересні 1995 року)

Ця стаття опублікована в N5 журналу Студії політологічного центру “Генеза”, що виходив у Львові. Переоприлюднюю її практично без змін – зроблено лише орфографічні правки, які не впливають на зміст, ані навіть на стиль викладу. Матеріал здається актуальним, хоча в частині рекомендацій я б зараз по-іншому писав. На жаль, ні суспільства ми за 15 років не об’єднали, ні національної ідентичності не сформували толком. Історичні паралелі очевидні.  Після першої ейфорії йшов спад (тоді – після 1991 року, тепер – після 2004). Потреба в об’єднанні суспільства гостра, можливо, як ніколи. Зараз, в глобалізованому світі громадянський націоналізм як альтернатива етнічному видається ще більш спроможним.