У найкращих у світі школах не складають іспитів, не бояться двійок і ходять босоніж

У конференц-залі гімназії № 48 міста Києва — аншлаг. Директори шкіл, науковці Національної академії педагогічних наук, фахівці Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України уважно слухають розповіді гостей із Фінляндії. Генеральний секретар Ради з питань якості освіти Фінляндії Хейккі К. Луутінен і директор школи з міста Кітее Кюості Вяррі діляться секретами успіху фінської освіти.

СВІТЛАНА ГАЛАТА, журналіст, "Українська альтернатива"

Тільки в шостому класі діти мають змогу пройти необов’язковий районний іспит, і то тільки за згоди класного керівника. Щодо цього фіни категоричні: «або ми готуємо дитину до життя, або — до іспитів!»

Ділитися є чим: 2000 року з’ясувалося, що фінська молодь читає найкраще в світі. У 2003-му фіни вияви­лися найуспішнішими з мате­матики. В 2006-му – першими з природничих наук. За резуль­татами 2009 року країна була одночасно другою за науками, третьою за читанням і шостою з математики. «Досі дивуюся, – каже Кюості Вяррі. – Я й не знав, що ми такі сильні».

ВЕЛИКА МРІЯ ФІНСЬКОЇ ОСВІТИ

Між тим, секрети фінської освіти, на думку професора Луутінена, – прості. Перший з них – історична необхід­ність.

У 1963 році фінський парла­мент ухвалив сміливе рішення: зробити освіту головною умо­вою економічного відновлен­ня. Сьогодні це називають Ве­ликою мрією фінської освіти. Основна ідея – в кожної ди­тини має бути якісна й без­коштовна освіта. Законотворці ухвалили оманливо простий план, який і створив фундамент для «освітньої революції».

Публічні школи об’єднали в єдину систему середніх шкіл для дітей від 7 до 16 років. Учи­телі з усієї країни долучилися до створення державної програ­ми – однак вона складалася з рекомендацій, а не приписів. Окрім фінської та шведської (другої офіційної мови в краї­ні), діти вивчають ще одну (найпопулярніша – англійська), по­чинаючи з дев’яти років.

Друге важливе рішення ухва­лили 1979 року. Обов’язковою умовою для кожного вчителя стали магістерський диплом і практика в одному з восьми державних університетів. Кон­курс на педагогічні програми зріс – не тому, що зарплати аж такі високі, а тому, що авто­номність роботи і престиж зро­били працю педагога цікавою. В 2010 році на одне місце вчите­ля молодших класів претенду­вало десять осіб (6 600 претен­дентів на 660 місць).

У середині 1980 років нові ініціативи «струсили» останні залишки централізованої регу­ляції згори. Контроль над ро­ботою шкіл передали міським радам. Національна програма перетворилася на вільні реко­мендації. Наприклад, програма з математики для першого – дев’ятого класів скоротилась до десяти сторінок.

– Багато століть, – розпо­відає професор Луутінен, – фінську школу контролювала церква. Потім – система інспек­торів. Я теж колись був інспек­тором. Пам’ятаю, що ми писа­ли величезну кількість листів. Міністерство освіти надсилало 1 300 листів щороку! Школи «тонули» у вказівках і припи­сах. Щороку інспектор відвіду­вав 40 – 50 шкіл. Один такий візит тривав два – три дні.

З 1991 року в країні не лиши­лося жодного шкільного інспек­тора. Перевірки й оцінювання доручили самим учителям і ди­ректорам.

– Якщо постійно щось зва­жувати, то чи стане воно важ­чим? – усміхається Хейк­кі К. Луутінен. – Постійний контроль (і учнів, і педагогів) породжує тільки страх і три­вожність. Учителі повинні ге­нерувати нові ідеї, а не культи­вувати страх. Ми маємо власну мотивацію для досягнення успі­хів – ми любимо цю роботу. Час, який раніше витрачали на написання довжелезних звітів, наші викладачі віддають дітям. А ще – створюють нові на­вчальні програми. Кожна школа Фінляндії має право розробля­ти власні навчальні програми. Їх гасло – не «багато знань», а «багато корисних знань». Наші діти зі шкільної лави знають, що таке податки, банки, довідки. А завдання з математики, напри­клад, пропонують порахувати, скільки податків треба заплати­ти, якщо отримаєш спадщину.

Нині тривожність фінських учнів найнижча в Європі – 7 відсотків. У сусідніх країнах вона сягає 52

Професор ще пам’ятає часи, коли його власні вчителі сиділи за столами й диктували лекції, а діти слухняно записували їх у зошити. Нині в фінській школі все інакше.

БЕЗ ІСПИТІВ І ОЦІНОК

У кожному кабінеті фінської школи є велика карта Європи, на якій яскравою цяткою по­значено саме цю школу. Карта дуже символічна – діти навіть із найвіддаленішого села почу­ваються рівноправними з ро­весниками зі столиці.

– Де не навчалася б дити­на – в університетському міс­течку чи найменшому селі на півночі, – розповідає директор школи в Кітее Кюості Вяррі, – її освіта буде такою самою якіс­ною, як у ровесників з Гельсінкі.

Останнє дослідження Орга­нізації економічного співробіт­ництва й розвитку показало: різниця між найслабшими й найсильнішими учнями в Фін­ляндії – найменша в світі. Шко­ли невеликі, іспитів під час пе­реходу з класу в клас немає. Щодо цього фіни категоричні. Кажуть: або ми готуємо дити­ну до життя, або – до іспитів!

Тільки в шостому кла­сі діти мають змогу пройти необов’язковий районний іс­пит – і то тільки за згоди клас­ного керівника. Більшість бере участь у ньому з цікавості. Його результати не розголошуються. Фінські педагоги не розуміють американського захоплення тестами. Вважають, що знають про своїх учнів набагато більше, ніж можуть показати тести. (До речі, сусідня Норвегія, навчан­ня в якій будується за амери­канською системою, далеко по­заду щодо знань учнів.) Замість тестів учитель дає дітям завдан­ня, за виконання яких школя­рі отримують бали. Два рази на рік кількість балів вносять у документ, який діти і прино­сять додому.

«Сортування» дітей за успіш­ністю скасували. Всі діти – і більш, і менш розумні – навча­ються в «одному потоці».

– Буває, що батьки дітей, яких в іншій системі освіти на­зивали б обдарованими, незадоволені, – розповідає дирек­тор. – Зате потім зізнаються, що коли до школи йдуть їхні «проблемні» діти, їм одразу все починає подобатися.

Ще б пак! З дітьми, які ма­ють труднощі в навчанні, в фін­ських школах працює педагог «зі спеціальних випадків». Про­блеми з поведінкою, швидкістю читання чи запам’ятовуванням не «лікують» двійками й викли­ком батьків до школи. Навпа­ки – вчитель намагається по­дружитися і знайти підхід до кожної дитини.

ВЧИТЕЛЬ МАЙБУТНЬОГО

Шкільний день починається звично: діти залишають у шаф­ках речі та взуття і йдуть до класу в шкарпетках. Так і чи­сто, й тихо! Більше того, ніжки стільців і парт підбиті м’якою тканиною. Перерва – 15 хви­лин. Під час перерви за будь-якої погоди учні виходять на вулицю. Але дзвінка на урок немає. Так школярів привча­ють стежити за часом. Домаш­ніх завдань майже немає. Зате є час для ігор!

– Хорошу школу роблять хороші вчителі, – усміхається Кюості Вяррі. – Це легко ска­зати, але нелегко здійснити. В багатьох країнах дивуються: як ви обходитесь без інспекторів? Відповідаємо, що вони нам не потрібні, бо довіряємо одне од­ному. Довіра – основний прин­цип нашої освіти.

Чимало шкіл такі невеликі, що кожен учитель знає сво­го учня. Якщо один метод не спрацьовує, викладачі радять­ся і пробують інший. Мета держави – «підтягнути» всіх дітей до мінімального рівня. За статистикою, майже 30 відсо­тків із них потребують пер­сональної підтримки педагога (наприклад, додаткових за­нять). І отримують її безко­штовно.

– Дуже часто проблема – не в лінощах дитини, – пере­конує колег директор. – Шко­ляр має повірити в себе та свою здатність навчатися. До кожної дитини шукаємо індивідуаль­ний підхід.

У кожній школі працює так званий «учитель майбутнього». Єдина його робота – допомог­ти дитині визначитися, що вона робитиме після школи. Він ви­являє здібності й нахили дити­ни, радить, де навчатися далі. Разом з учнем аналізує варі­анти. Діти приходять до цього педагога не з примусу, а до­бровільно. Буває, що сьогодні хтось хоче стати каскадером, завтра – актором, а післязав­тра – лікарем. І знов «учитель майбутнього» терпляче «будує» разом з дитиною її плани.

УКРАЇНСЬКІ РЕФОРМИ «ВИРОСЛИ» З ФІНСЬКИХ

Фінські гості не тільки розпові­дали, а й запитували. Зокрема, про ключові слова української системи освіти, мету й успіхи реформ.

Українські педагоги відпові­дали: всі діти (незалежно від міс­ця проживання, майнового ста­ну чи мови) повинні мати рівні можливості у здобутті освіти. Пояснювали пріоритети нових стандартів і програм початко­вої школи. І знову розпитували.

Директор Скандинавської гімназії в Києві Тетяна Пушкарьова розповіла про свій до­свід роботи з фінськими вчите­лями. Із них кожен – віртуоз! У гімназії півтора року працювала вчителька з Фінляндії. Її робота вражала: у класі не було жод­ного учня, якого вона не охо­пила б увагою!

Заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту Борис Жебровський сказав, що укра­їнські реформи багато в чому «виросли» саме з фінських. За два з половиною роки Україна вже визначила контури цих ре­форм. Є серйозні зміни в за­конодавстві, стандартах, у сус­пільній свідомості. Українська освіта вже не є закритою «по­судиною» – вона орієнтується на кращий європейський досвід.

Осучаснювати складну й зашкарублу систему нелегко. Зокрема, систему методичної допомоги. На жаль, вимоги ме­тодичних служб авторитарні й мало допомагають учителе­ві. Тому нині відбувається «пе­резавантаження» системи ме­тодичної служби всіх рівнів.

– Будуємо роботу за фін­ським принципом, – зізнався Борис Михайлович, – мето­дист має приходити до шко­ли тільки тоді, коли треба до­помогти, а не для того, щоб контролювати.

Важливо, що нова «конструк­ція» освіти не є жорсткою й не­змінною. Її можна й треба вдо­сконалювати «на ходу». Адже життя – змінюється!

Світлана Галата, “Освіта України” № 46