–  У вас пряники свіжі?

                         –  Ні, черстві та плісняві…

                         –  А печиво?

                        –  Тоді вже краще беріть пряники…

Ну що, здається всі вже пересварились, затаврували одне одного «противсіхами», «прислужниками режиму», «провокаторами» та іншими веселими словами. Заспокоїлись! Пішли далі.

Вже всім притомним людям ясно, що опозиція нічого нового, окрім популізму, запропонувати не може. А про нинішню владу і казати нічого – слів нема, одні вирази.

Ситуація – гірше не вигадаєш. Розум підказує, що як людина, у якої в голові таки є якась сіра звивиста речовина, ти не можеш голосувати за людей, які, пропонуючи тобі забезпечити «гідну зарплату», не можуть пояснити, звідки вони її візьмуть, крім «припинити крадійство». Ну, ази економіки всім в мозок заклали, у кого освіта вище середньої. Дивишся на них, і видно одразу: голі політики – не державники, ні. Були б державниками, не сиділи б там, де сидять, як в прямому так і переносному сенсах. Невеличкий епізод з недалекого минулого: директор заводу, на території якого лежить небезпечна речовина, приїздить до «великої людини» просити трохи державних грошей на знешкодження, бо – пробі, якщо з тією гидотою щось станеться – тарараму буде на три області України, а то й на чотири, а у бюджеті вже вкотре ця небезпечна ситуація не враховується. Що каже велика людина? Дає доручення ретельно вивчити ситуацію, вирахувати, як оптимально за термінами і грошима знешкодити гидоту? Вона питається: «А що Ви зробили в області для нашої партії? Нічого? Ну то й сидіть на своїй гидоті далі». І я не думаю, що в команді цієї людини щось істотно змінилось. Не ті пріоритети й досі..

Ситуація ж після ганебних подій з прийняттям законопроекту про мовну політику – взагалі, хоч викинь. Гіршої годі придумувати.

З іншого боку, той же розум знущається: « іншої опозиції у мене для вас нема». І правда ж таки – нема. І не згуртуватися, ні вирости вже не встигне, не кажучи вже про те, щоб окріпнути та розвинутись. То ж доведеться, швидше за все, країні брати «пряники», бо «печиво» вже поперек горла стало. Тут навіть не голі політики, тут закінчені циніки і торбохвати. Бо вивозити чорнозем зі своєї країни під виглядом токсичної речовини – розробити таку схему  людині, яка є людиною – ні совість, ні розум не дозволять.  Не люди – мавпи, які здатні здати на металобрухт техніку, що за своєю унікальністю тягне на Нобелівську премію

І як  вирішувати дилему? Можна поборотися за паростки здорового глузду в суспільстві – тих, хто ризикне вклинитись у боротьбу між «пряниками» та «печивом». Такі собі, скажемо, нові «круасани». І це доведеться робити. Навіть декілька нормальних людей зможуть стати каталізатором процесів осушення болота. Але треба розуміти, що більшість навіть притомних та мислячих, піде, все ж таки, «купувати пряники». Інерція, впізнаваність, необізнаність з новими персоналіями, недовіра до нових: «а що як такі самі, ще й гірші?». Брак часу – головне, повторюсь – брак часу, протягом якого критична маса «нових» стане відомою широкому загалу. Тому – «пряники». І Бог з ними, з тими «пряниками» – як своєрідний невеличкий хаос, необхідний для «перехідного періоду», під час якого остаточно визріє здорова альтернатива – нехай трохи проіснують під сонцем.

Непокоїть інше. По-перше, самі «пряники» не вірять у свою перемогу восени цього року. Бо інакше не проводили б на кожній багатолюдній зустрічі камлань з мантрами: «революція!», «всі на боротьбу з режимом!», «вони не віддадуть мирно владу!». Тобто люди усвідомлюють,  що тільки наші руки і наша воля посадять їх знову у високі крісла. Бо навіть свою поразку у боротьбі проти «мовного законопроекту» вони вперто перекладають на недостатню підтримку народу. Тобто без наших виступів – нікуди. А ще,  що останнього разу  це вже будуть барикади.

По-друге, так, барикади швидше за все будуть, бо інформація з певних джерел іде така, що влада серйозно готується до масових народних виступів у… 2013 році. Що нас може чекати такого 2013-го року, якщо вони прогнозують народний протест саме тоді, а не раніше чи пізніше? Це явно не фальсифікації на виборах. Тут вони впевнені. То що ж тоді? Дикий ринок землі, до кріпацтва? Повальне зубожіння населення? Втрата Україною незалежності?

Тож, у будь якому разі, до немирного варіанту вирішення конфлікту тишком-нишком готуються три сторони. Саме так – три, адже на підсвідомості кожен з нас теж розуміє: доведеться виходити. На барикади, так на барикади. Особисто – вийду, бо маю вже свої приватні рахунки з нинішнім «печивом». І та, з вже далекого 2004-го, вибухова суміш блискавичного прийняття рішень, безстрашності та відповідальності, коли ведеш за собою багатотисячний натовп темними вулицями (бо ж – «керівники партій в першу шеренгу…»), вже записалась десь на генетичному рівні. Як не буде іншого варіанту – організуємось і вийдемо, не питання. Нема чого звинувачувати одне одного в пасивності Але, чиє плече буде поруч? Чиї очі будуть дивитися в одному напрямку? На чию руку можна буде опертися? Тих, хто з високих трибун зараз шаманить про революцію? Навряд… Тим, що покинули своє поле бою – великої довіри нема.

І що з ними робити, з нинішніми «пряниками»? Як їх примусити виконати свою місію до того моменту, коли їм захочеться в черговий раз скурвитись, а «круасани» ще не будуть готові? Який з ними укладати соціальний договір? Відверто – не знаю… Хоча от що… Може, відловлювати потихеньку нинішніх претендентів на владу  в темних кутках і лупцювати батогом, примовляючи: «пам’ятай, кому служиш?». Тут вже не на розум розрахунок, а на пам’ять битої дупи.

Радміла Корж, «Українська альтернатива»