Хочеш змін? Дій!

             Українське суспільство часто називають суспільством нереалізованих можливостей. Які можливості відкриваються перед нами сьогодні, як вплинути на стан держави і яка ціна громадянської активності   – ці та інші питання ми поставили одному з провідних  соціологів України – доктору філософських наук, завідувачеві відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАНУ Євгенові Головасі.

- Пане Євгене, після історії з викликом на допит в СБУ вченої ради Інституту соціології НАНУ  в суспільстві з’явився  новий жарт: мовляв, винайдено новий спосіб підвищення президентського рейтингу. Бо й справді,  в деяких соціологічних «конторах» ці рейтинги несподівано зросли…   Чим закінчилась для вчених НАНУ історія з допитами?

– Допити продовжуються! «Машина» працює. Це ж не так просто робиться. За форму виклику і різкість формулювань прес-служба СБУ вибачилася. Президент їм сказав, що треба працювати професійно, а не ображати науковців. Але допити тривають.

-  Днями Інститут соціології НАНУ представив результати 20-річного моніторингу «Українське суспільство». Один з напрямів, який вивчали соціологи – розвиток громадянського суспільства. Поки що наше суспільство навряд чи можна назвати громадянським: 84 відсотки дорослого населення не беруть участі у жодній партії чи громадській організації. Але газетні шпальти свідчать: кількість партій і громадських організацій збільшується! Чому так?

– Соціологи відстежили цікавий феномен:  кількість громадських організацій в Україні з 2005 по 2010 роки зросла вдвічі, а кількість членів – зменшилася. Тобто у нас суспільство певної імітації. У нас імітація влади, багато в чому імітація духовного життя й імітація громадянської активності. Зібралися, назвалися громадською організацією, але членів в таких «організаціях» немає.  Хоча дослідження показують: критична маса соціально та політично небайдужих людей все ж накопичується.

-  В Києві громадська активність справді відчутна. Але як цим новим силам, ініціативам та лідерам пробитися у «велику політику»? Зараз багато говорять, що в суспільстві немає так званих «соціальних ліфтів», зокрема, немає можливості пройти до парламенту представникам нових громадських сил. До речі, деякі громадські активісти навіть думають, чи не «взяти напрокат» якусь стару партію і «під парасолькою» старого політичного бренду пробитись до парламенту.  Соціологія цікавилась станом політичних та соціальних «ліфтів»?

–  Пропоную подивитися на тему «ліфтів» під іншим ракурсом.  І в газетах, і на телебаченні обговорювали виклик в СБУ соціологів.  А знаєте, з чого все почалося? З запису в “Твіттері”! Один соціолог сказав про лист слідчого СБУ Дишлюка одній журналістці, вона зробила запис. І з цього вийшов галас на всю Україну. У нас є так зване мережеве громадянське суспільство. Мені здається, ви  міркуєте уявленнями старого індустріального суспільства, в якому для того, щоб щось змінити, має бути лідер, організація. Ну й звичайно, треба брати телефон, телеграф і телебачення. Зараз не треба брати телеграф, – достатньо написати один гострий запис у “Твіттері” чи на “Фейсбуці”.

       – Гаразд, пишемо найгостріший запис. Що далі?    

– Тисячі відгуків у соцмережах.

        – А потім?

– У випадку з соціологами президент і СБУ визнали, що вони не праві. Думаю, що це посприяло розвитку громадянського суспільства. І це почалося з одного запису в “Твіттері”.

      – Тобто громадянське суспільство у нас поки що  «мережеве», формується в соціальних мережах?

– Сьогодні – саме там. І в Миколаєві люди об’єдналися завдяки соцмережам і вийшли на акції протестів проти безкарності мажорів. Більш того, один з лідерів громадської думки Росії Олексій Навальний також «вийшов з інтернету».

–  Громадянське суспільство у нас мережеве, але при цьому реальне суспільство майже не має доступу до мережі (інтернету). За даними Інституту соціології НАНУ, тільки третина молоді (однієї з найактивніших груп!)  користується інтернетом. У селах і маленьких містечках цей відсоток майже «на нулі»…

– Проблема саме в цьому – у нас не розвинений інтернет.

-  Добре, що громадянське суспільство  можна знайти хоча б у соцмережах. Але прикладів дієвої самоорганізації не так і багато, значно частіше – пошуміли,  випустили пару і заспокоїлись.

–  Треба не тільки шуміти. Мають бути акції. Арабські революції вийшли з “Фейсбуку”. Потрібно об’єднуватися і давати відсіч злу. Якщо один не побоїться, за ним підуть й інші.

Справа не в тому, під «парасолькою» якої партії йти у владу. Справа у власній енергетиці. Треба стільки віддати… Якщо у тебе немає грошей і тебе не підтримують олігархи, то залишається віддавати справі свою енергію. От ви питаєте про «ліфти». Скажу відверто: для того, хто по-справжньому хоче щось зробити й не боїться переслідувань, ці «ліфти» є. Мало, але  є. Я беру участь в «Ініціативі 1 грудня», зокрема, в скликанні Національного круглого столу.  Крім «патріархів» там є й молоді люди, наприклад, дослідник визвольного руху  Володимир В’ятрович. Його ім’я сьогодні відоме, але перед цим йому довелося повоювати з СБУ…

У нас часто кажуть, що немає соціальних «ліфтів». Але при цьому хочуть «ліфти» з дзеркалами й комфортом. Але є й інші «ліфти». Є «ліфт», яким піднявся Семен Глузман (сім років таборів і три роки заслання за правдиву експертизу в справі генерала Петра Григоренка. – Авт.).  От такі бувають «ліфти».

            – Ви є учасником «Ініціативи 1 грудня». Ініціатива пропонує прості правила виходу з сьогоднішньої моральної кризи: єднатися довкола духовних цінностей, вміти самоорганізуватися й бути солідарними. Це можливо зробити?

         –  Не знаю. Але ж треба щось робити! Не вийде, значить, не вийде –  бувало й таке. Люди хочуть щось зробити, і роблять це не для нагород. До речі, якби благородні справи винагороджувались, то всі були б благородними. Але благородні справи завжди караються і за них треба страждати. Якщо ти хочеш комфортний «ліфт» –  іди до олігархів і продавай «душу» «хазяїну»…

             – Як «Ініціатива 1 грудня»  доноситиме свої ідеї людям?

–   Спочатку на загальноукраїнському рівні повинні зібратися люди, які мають ім’я й репутацію, які заробили це право й не продалися. Потім залучати до роботи людей на обласному й районному рівнях. Якщо цей рух стане масовим, з ним рахуватимуться. Адже якщо виходить тисяча людей – їх розганяють, якщо виходять десятки тисяч – з ними розмовляють, якщо сто тисяч – їх бояться. Якщо виходить мільйон – все змінюється.

           – А якщо українці й далі вибиратимуть «хату скраю»?

– Не звинувачую тих, хто живе приватним життям. Якщо людина порядна хоча б у своєму приватному житті – це вже дуже добре.

У мене молоді журналісти якось запитували: а що робити, якщо починають переслідувати. Не бійтеся, – кажу. А якщо боїтеся, не беріться. І ніхто вас не засудить. Не всі можуть ризикувати, не всі люди сильні. Я теж, може, боявся, – до того, як почати справу. А почав – то й не боюся.

Є люди, які мають соціальний капітал. Використовувати його треба не тільки для себе, а й для суспільства. Якщо є певні ресурси – освітні, інтелектуальні, фінансові й бажання щось зробити – хай роблять. Так стверджується гідність людини. Відповідальність сьогодні лежить на лідерах, на тих, у кого є сили й хто не боїться. Часто можна почути: мовляв, влада має почати з себе.  Але ж влада не хоче! Тому давайте ми з себе почнемо.

         –  Під час презентації дослідження «Українське суспільство» його учасники наголошували: влада мало радиться з соціологами.  Мовляв, починаючи якусь справу, треба радитися з науковцями: як воно буде, як люди зреагують. А, можливо, навпаки – у нас політики надто боягузливо орієнтуються на рейтинги? І перед тим, як щось зробити, спочатку замовляють внутрішньопартійні чи ще якісь дослідження  й довго думають: додасть це їм електоральних симпатій чи ні? Й замість того, щоб справді щось робити, обмежуються невеличкими, безпрограшними для рейтингу справами?..

– Якщо ти впевнений, що  робиш правильно – роби! Але  треба бути готовим і до можливих наслідків, і до реакції суспільства.

Якщо ти сліпо щось робиш – то й наслідок може бути «сліпий». Інша справа, що громадська думка не завжди компетентна… Але все одно її треба знати. Кожне рішення впливає на інтереси, права і потреби людей. І навіть якщо ти усвідомлюєш, що ці інтереси треба зачепити, то вивчи можливі наслідки – і, вперед, роби!

       –  Про що б не запитували соціологів, підтекстом кожного питання завжди звучить: «чи є надія»? Цифри згаданого вище дослідження не дуже оптимістичні: на початку 90-х більш як половина українців вірили у поступові зміни на краще, нині ж майже 40 % очікують погіршення життя. Пане Євгене, чи є надія? Надія нормально працювати, отримувати гідну зарплату, ну й, що головне, почуватися щасливими?

–  Звичайно, є. В одній зі статей я писав, що в українському суспільстві виникло парадоксальне відчуття: чим далі країна відходить від початкового пункту декларованого шляху, тим далі опиняється від кінцевого. Політичні лідери уже двадцять років водять народ «пострадянською» пустелею. Але пів терміну «блукання в пустелі» ми вже пройшли! Люди дивляться на наших «мойсеїв» і починають розуміти, що майбутнє залежить від них самих.  У людей нема відчуття безпорадності. Надія є!

Розмову вела Світлана Галата, «Українська альтернатива»