Зранку 17го було темно і прохолодно. Проте легкий дискомфорт учасників Автопробігу на Волинь, який мав стартувати о сьомій ранку, не порівняти з випробуваннями, які випали на долю бійців УПА. Автопробіг мав пройти двома з шести маршрутів слави УПА, розроблених місцевими істориками на чолі з Лесею Бондарук і гарно описаних у книжці «Маршрутами поколінь».

Збройна боротьба УПА пройшла через родини моїх предків у Галичині. Часами це була безпафосна «домашня війна» – поляки і українці по черзі мстилися одне одному нічними вилазками, інколи – безглуздими за жорстокістю. Часами – організованим бойовищем: з дисципліну і вишколом вояків УПА змішені були рахуватися і німці, і «совіти», і польські збройні формування.

Село Івачів Горішній було бандерівським. Більшість молодих хлопців під час війни пішли до лісу. Як оповідають місцеві мешканці, багато з них загинули. Взагалі, ті, хто билися під прапором червоно-чорним чи червоним, у більшості гинули. Виживали ті, хто не встрявав.

І за радянської влади переповідали історію баби Голубихи – маленької згорбленої жінки, лиця якої не згадати – вона практично ніколи не підводила голови. Її єдиний син уже після війни підірвав себе гранатою у криївці, аби лише не здаватися «стрибкам». Голубиха жила одиноко на обійсті над річкою, густо порослим подорожником. Оскільки на її подвір’ї був колодязь з чистою джерельною водою, кожен похід за водою перетворювався на мандрівку в історію. Зараз обійстя викупили, обнесли бетонним муром і зробили там базу для відпочивальників. Але думки матеріалізуються, пам’ять живе – історія баби Голубихи не згине під бетоном. Мандрівка на Волинь місцями слави УПА – це ще й мандрівка галичанина  на батьківщину українських повстанців.

Акція 17-18 вересня стала продовженням автопробігів у 2010-2011 роках до місць, з якими пов’язана українська героїчна історія – до Холодного Яру, Крут, Запоріжжя. Для Української альтернативи саме ця історія є важливою. Гречкосії чи козаки? Гречкосії – теж добре. Проте з часом все більше стає очевидним, що на поразках та мазохізмі у минулому не навчишся перемагати сьогодні. У нас в історії небагато яскравих перемог, проте достатньо прикладів звитяги. І недарма автопробіги УА відбуваються під гаслом «Не ридай, а добувай!» – під франковим віршем, закарбованим на нагородах Січових Стрільців.

У Новому Загорові, що на південний захід від Луцька, у вересні 1943 року розпочався героїчний бій чоти українських повстанців проти німецьких нацистів. Протягом кількох днів 45 повстанці утримували свої позиції під вогнем танків, артилерії та від семисот до  тисячі супротивників. Повстанці втратили 29 осіб у бою, 16 вийшли з бою живими. За даними з німецьких джерел німецькі втрати склали 100 убитих та 200 поранених, за даними упівців вбитих було чотири сотні.  Перебіг бою за драматизмом з його фатальними непорозуміння та понадлюдською напругою є сюжетом для художнього зображення на світовому рівні.

Колки на північному сході від Луцька – республіка свободи у вирі воєнного лихоліття. Колківська республіка існувала на території п’яти районів Волині площею дві тисячі квадратних кілометрів – на площі як три мегаполіси розміром з Київ. Тут люди півроку протистояли регулярним німецьким частинам, організовували своє громадське життя, забезпечували медичне обслуговування, освіту, культуру. Колківська республіка на окупованій гітлерівською Німеччиною території довела можливість виступу та самоорганізації незгідних, яку у 1953 році підтвердило Норильське повстання у таборах сталінського ГУЛАГу.

Як ми дізнаємося в Колках, на в’їзді у містечко зробили арку з соснового віття і написали «Тимчасова столиця вільної України». Такі арки з дитинства пахнуть святом, сільським весіллям. У Колках це – запах подвигу і відданості переконанням, Вітчизні.

Ми поїхали, щоб вшанувати пам’ять героїв, які уміли самоорганізовуватися та боротися, дізнатися нове зі сторінок героїчної історії та поширити про ці сторінки знання. З Києва вирушило сім автомобільних екіпажів. Напередодні зареєструвалося більше, але з різних причин люди скасовували реєстрацію. Сьомий екіпаж не доїхав до Волині – мусів завернути до Львова на Форум видавців з нагальними справами. Теж важливо, тим більше, що у багажнику авто були книжки про УПА та символіка.

На під’їзді до Луцька нас зустрічають волинські друзі у чотирьох авто. Разом з екіпажами, які взяли участь у програмі другого дня у Новому Загорові, до Автопробігу долучилися півсотні учасників і півтора десятка екіпажів з Києва, Луцька, Володимира-Волинського. Серед учасників – дорослі і діти-школярі та зовсім малюки, журналісти, підприємці, спеціалісти з інформаційних технологій, економісти. Кияни проїхали близько 1100 км.

Ми прямуємо до Колок. Зараз тут багато розораної ріллі, а раніше ліси та болота допомагали українським патріотам оборонятися від ворога. Від старого містечка, яке до 1960х років залишалося райцентром, майже ніщо не вціліло – німці спалили його дощенту. А містечко знамените – знаходилося поряд з замком Романа Мстиславовича, батька княза Данила Галицького. Покладаємоо квіти до двох меморіалів у Колках.

Петро Трифонович Мосійчук у 1943 році був дванадцятилітнім хлопчаком і події Колківської республіки добре пам’ятає. Зараз пан Мосійчук Заслужений діяч культури України, завідувач клубом. А одразу після війни довелося йому «скуштувати» сталінських таборів. Каже, що коли у хрущовську відлигу відпускали в’язнів, то і йти вже особливо не хотілося – навчилися жити і боротися у табірних умовах. А що дивуватися бандерівцям? Як каже пан Петро, який одяг бандерівець у таборі не поший – виходила упівська форма.

Наступного дня після відвідин замку Любарта – серця історичного центру Луцька, рушаємо на Новий Загорів біля Локач. Дорогою Василь Григорович Кушнір, голова Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура, розповідає про пам’ятні місця, переломні моменти вже новітньої історії України. Пан Василь каже, що якби у 1991 році націоналісти висунули єдиного кандидата – наприклад, Чорновола, могли б перемогти. Зараз складно судити, може й би не перемогли. Але кілька кандидатів, і тоді і тепер, полегшують завдання супротивникам.

Він знає історію кожного села, яке проминаємо. Несподівано буде бачити його у формі УПА з сучасним фотоапаратом під арками поруйнованого Загорівського монастиря. Сам монастир заснований у середині 16 століття, являє собою барокову споруду 18 століття, відчуття цілісності і гармонії від якої не забрали навіть сліди руйнувань від куль та часу. Будівля стоїть на узвишші, яке постійно продувається вітрами. Вітри шумлять у листі берези, і раптово розумієш, що береза – зовсім не російське дерево. Недарма Андрій Марценюк, командир чоти, яка обороняла монастир, називався псевдом «Береза». Радісно від того, що храм, хоч у невеликій його частині, але відновлюється.

Встановлюємо меморіальний хрест жертвам сталінських репресій, закатованим при відступі радянських військ. На Волині тисячі людей так загинули, як і у інших областях «визволеної» Західної України.

Священик отець Володимир кже, що не так страшні ті, хто проти тебе, як ті, хто байдужий. І що надто багато людей у сучасній Україні, які часто змінюють прапори.

У Загорові слова ці звучать по-особливому.

Попередньо не заплановані відвідини щойно відкритого музею ідеолога українського консерватизму і територіального націоналізму Вячеслава Липинського у його рідному селі Затурці на Волині та реконструкції криївки у селі Бабин на Рівненщині – це вже як додаткова винагорода учасників Автопробігу самим собі за витривалість і допитливість. Будуть ще акції, адже є ще місця героїсчної слави і чимало є людей в Україні, яких відчуття своєї причетності до української героїчної історії поведе у дорогу.

Володимир Кухар

Меморіал у Колках

Біля Загорівського монастиря

Встановлення меморіальної плити біля хреста у пам’ять про загиблих від сталінських репресій.

З Василем Григоровичем Кушніром дорогою назад, у його рідних Піддубцях.