Володимир Кухар _  для сайту “Українська правда”.

Постійна адреса статті: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/08/24/6522810/

Україні – 20. Протягом півторарічного правління президента Януковича з’явилося чимало людей, які питають: Скільки ще протягне країна?!

Україна була, є і буде. Питання лише у тому, якою вона буде. Якщо за Ющенка Україна все більше скидалася на хаотичну та безвідповідальну латиноамериканську демократуру, то курсом Януковича вона твердо на рейді до білорусько-африканського варіанту.

До чогось середнього між забороною пісні “Перемен!” російської групи “Кино” та плескання у долоні і людожерством.

Без якісних, радикальних змін країна не має гідної перспективи.

У серпні 2011 року письменник Андрухович заявив, що для здійснення реформ потрібна зміна центральної влади.

Ніби очевидна річ. Революція необхідна! Небайдужі громадяни давно протестують і закликають до революції зі щирою вірою в очах. І тим складніше щоразу повертати колег до реальності і доводити, що найближчим часом революції не буде.

Чому досі не сталося перелому, задумуватися не вигідно – втрачається образ праведного революціонера. А що таке революціонер без образу?

А ще є просте людське нетерпіння.

Тому дата революції переноситься з весни на осінь, з осені на весну, а революційних подій немає. Нарешті усі, навіть лідери опозиції, прийшли до думки: революція ще буде, питання лише у тому – коли.

Микола Томенко зауважує: Майдан неможливо скликати за бажанням політиків.

Навіть Юлія Тимошенко, яка не дочекалася вибуху народного гніву після її затримання у серпні 2011 року, вимушена була визнати, що революція – це питання перспективи.

Незадоволення не дорівнює революції

Коли відбудеться переворот, революція, яка дасть початок новому відліку часу у країні?

Чарльз Тіллі, автор фундаментального дослідження “Європейські революції: 1492 – 1992″, виданого англійською 1993 року, вказує, що передумовами революцій є:

– поява верстви, яка претендує на контроль над державою;

– підтримка таких прагнень широкими верствами суспільства;

– неспроможність держави давати раду цим двом явищам.

Поки що жоден з пунктів в Україні не спрацьовує. Найголовніше – не видно згуртованої контреліти, у політичному сенсі – сформованої нею нової політичної сили.

Протестні настрої далеко не завжди конвертуються у акції протесту, стверджують соціологи. Найвищий рівень готовності брати участь у вуличних протестах в Україні був зафіксований у 1998-99 роках, коли роками бюджетникам та у приватному секторі затримували заробітну платню.

Натомість якраз у переддень Помаранчевої революції показник протестних настроїв був нижчим за середній для України.

Теперішній стан українського суспільства можна назвати не так протестом, як роздратуванням.

Революції далеко не завжди відбуваються у періоди найбільшої матеріальної скрути, що аналітики помітили ще на прикладі російських революцій 1917 року.

Росія у ті часи була далеко не занепадаючою країною, навпаки, за статистикою передвоєнного часу, ділила 4-5 місця з Францією за усіма основними показниками.

Очевидно, необхідно дослухатися до авторів, які говорять, що революції відбуваються не на спаді соціального розвитку, а якраз тоді, коли з’являються позитивні очікування.

Пригадую двох жінок, разом з якими довелося їхати у таксі у восени 2004 року. Вони говорили мені, що працюють у рекламному агентстві на керівних посадах, повністю задоволені своїм матеріальним становищем. Але хочуть більшого, ніж матеріальний достаток – не можуть спокійно споглядати несправедливість.

Те саме можна сказати й про хвилю революцій на початку 2011 року у країнах Магрібу та Близького Сходу – тамтешнє населення не можна назвати бідним.

Революційні події в Україні у 2004 році були логічним завершенням цілого історичного циклу. У 2004-му вчорашні студенти, представники яких голодували на граніті 1990 року, заявили свої права як середній клас – вони стали тією верствою 35-річних, яка претендувала на вплив у державі.

Сама хвиля протестних акцій здіймалася поступово, починаючи від акції Україна без Кучми 2000-2001 років.

Якщо хтось думає, що революційну хвилю можна здійняти окремими різкими кроками та гучними словами, то це мало зарадить справі. Хвильки можуть піти, можна трохи галасу зчинити…

Та чи не краще зосередитися на організації потужного океанічного припливу, який і буде відповіддю історії на небажання і неспроможність влади зняти проблеми, які викликають незадоволення суспільства?

Революція на старті

У травні 2011 року директор Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна говорила про рекордно низьку як для України готовність брати участь у виборах – 53%.

Водночас – і про рекордно високу кількість виборців, які не підтримують жодну політичну силу.

Напередодні затримання Тимошенко 23% українців виступали за партії, пов’язані з владою, 18% – з опозицією, а 40% – нікого не підтримували.

Тенденція зберігається – рекордно низька потенційна явка і рекордно високий відсоток виборців-“противсіхів”. І це ще не дно в українському пост-помаранчевому розчаруванні.

Справжнє дно буде досягнуте у результаті розчарування від парламентських виборів та їхніх результатів – якщо такі відбудуться у 2012 році. Лише після цього крива історичного циклу попрямує догори.

Найсвіжіший фокус сподівань на революцію – осінь 2011, навряд чи принесе її. Як відзначають аналітики, опозиція, попри певну видимість консолідації після затримання Тимошенко, залишається ослабленою та роз’єднаною.

Об’єднанню заважатиме те, що опозиціонери конкуруватимуть за виборця, оскільки грають на одному електоральному полі.

Напередодні виборів, у яких відновлять мажоритарну систему, інтереси будуть нарізані ще дрібніше і консолідація тим самим ускладниться. Відтак, можлива певна кількість спорадичних протестів, але навряд чи – потужний загальнонаціональний рух.

І дослідники, і пересічні громадяни по всій Україні вказують як перепону на шляху консолідованому опозиційному виступу відсутність загальнонаціонального лідера.

“Третя сила”, на тлі занепаду довіри до звичних політичних сил, наразі в Україні не з’явилася. Ті порівняно нові громадські рухи, які декларували свою незаангажованість, у процесі протистояння влади і Тимошенко остаточно проявилися як активісти у таборі Тимошенко.

Питання лідерства є важливим для України. Українці схильні персоналізувати владу та відповідальність. Тут стабільно високий показник людей, які вірять, що група ефективних лідерів може для країни зробити більше, ніж усі закони та дискусії. Перед президентськими виборами-2010 таких було близько 60%.

Поки не буде нового лідера, потужний протестний рух неможливий.

Революція ще буде!

Чи можливий другий Майдан? Можливий!

Майдан-2004 у певному сенсі був Майданом ображених чиновників проти чиновників при портфелях, мільйонерів проти мільярдерів. А також – Майданом громадських активістів.

Суспільство підтримало Майдан, щиро підхопило його, але рушієм виступили саме названі сили.

Новий Майдан повинен стати дійсно народним рухом знизу. Лише такий підхід гарантує стійкий позитивний результат. Не кажучи вже про те, що на варіант компромісний, такий, який вже був за участю старих персонажів у політиці, люди дійсно не підуть.

Новий Майдан матиме шанси лише за умови, що буде потужнішим і організованішим за виступ 2004 року. Чим потужнішим він буде, тим менше шансів на те, що влада наважиться на насильство.

Альтернативна візія майбутнього і позитивна програма – це те, чого бракувало усім протестним опозиційним силам в Україні часів незалежності. Якщо далі позиції “проти”, яка є нічим іншим, як різновидом боротьби біля корита, опозиціонери не бачать, то навіщо нам їхня революція?!

Тож коли можлива революція? Якщо зважити на логіку історичного процесу, то до революції в Україні мають минути роки.

Ці роки потрібні на: очищення від старих помилок та зкомпрометованих діячів, пошук та об’єднання нових активістів, перегрупування у таборі вже існуючих демократичних політичних сил, визрівання економічних передумов, формування широкого громадського руху та альтернативної візії, програми, формування політичної сили, яка підніме цю програму на прапор і переконає суспільство у своїй спроможності втілити її.

Поки цей шлях не пройдено, велика вірогідність того, що соціальний вибух буде неконтрольованим – не лише владою, але й опозиційними силами.

У такому разі може відбутися сліпий бунт, який з великою вірогідністю стане не проривом, а ганьбою країни.

Чарльз Тіллі вказує на те, що революцію, як і стихію, неможливо передбачити. За даними соцопитувань та судячи з активізації щодо політичних питань у соцмережах, Україна – чи не найбільш заполітизована країна Європи.

Бочка з порохом готова. Залишилося мало що – виконати спільну домашню роботу з підготовки суспільства до змін та підготувати їх чітку програму.

І нічого страшного, що працювати доведеться на пороховій бочці. Біг проти годинникової стрілки розпочато. Не спати!

Володимир Кухар, політичний аналітик, ГО “Українська альтернатива”, для УП