Цю розмову з лідером рок-групи «Океан Ельзи», засновником фонду «Люди Майбутнього» Святославом Вакарчуком я записав у серпні минулого року спеціально для “Українського альманаху”. Альманах – щорічне видання Об’єднання українців у Польщі. Остання книжка за 2010 рік вийшла друком у січні цього року. Це – зі смаком виданий фоліант на більш як триста сторінок з публікаціями шанованих авторів, українців про Україну та про українців (фото обкладинки цьогорічного видання і цитата В.Стуса з останньої сторінки – наприкінці тексту). Альманах поширюється за підпискою і через мережу ОУП в Польщі, тому оприлюднення цього тексту є нагодою познайомитися з матеріалами Альманаху зацікавленій аудиторії.

- В.К. Одним із приводів до цієї розмови стала пісня «Небо над Дніпром» з альбому “Dolce Vita”. Ви виросли в Галичині, народилися в Мукачевому. Кільканадцять років маєте справу з Києвом. Чому небо саме над Дніпром? Чим для Вас є ця ріка?

– С.В. Я написав цю пісню емоційно. Вона, як і всі мої пісні, є піснею-емоцією. В якийсь момент мені захотілося написати таку пісню. Я люблю бувати коло Дніпра. Причому це стосується як Києва, так і міст поряд – таких як Трипілля або Канів.

Та Дніпро – це не просто найбільша річка України. Це – символ. Вона багато значить для нас і значила у всі часи. Я відчув свій зв’язок з нею і написав про це. На відміну від більшості пісень, коли текст з’являється після музичної частини, слова «Неба над Дніпром» були написані одночасно з музикою.

- Ви у Києві з 1998 року. Скільки у Вас залишається галицького і скільки – київського?

– Ні мій тато, ні мама не походять з Галичини. Тато приїхав до Львова з Буковини, мама – із Закарпаття. Її родина походить з Поділля. Тобто ми в Галичині приїжджі. Але я дуже вдячний Львову за те, що він мене виховав. У цьому місті я навчався у школі, в університеті. Я там надихнувся такою українсько-європейською сумішшю, яка, мабуть, залишиться в мені на все життя.

Коли я вперше приїхав до Києва, мені було дуже складно. Складно було звикнути і до людей, до їхніх звичаїв, і до архітектури.  Але поступово я не лише звик, а й полюбив це місто.

Мені здається, що тут достатньо вільно дихається, що, в принципі, є великою рідкістю для сучасних великих міст. Київ має особливу ауру. Недарма він заснований саме тут півтори тисячі років тому. І це відчувається. Щось у ньому є особливе. Ніби й будівель красивих не надто багато, сучасна забудова хаотична. Але є якийсь дух міста, який, слава Богу, поки що не зникає.

Розчарування – позиція слабкої людини

- Ми з Вами живемо в країні, яка стала незалежною порівняно нещодавно. Розвиток України йде складно. Це розуміли і Франко – відомі його слова «Ти, брате, любиш Русь…» (С.В. перебиває і продовжує цитувати Франка: «…як хліб і кусень сала»). Люди, які вболівають за цю країну і прагнуть щось робити для неї, обирають для себе непростий шлях. Що для Вас означає бути українцем, бути українцем сьогодні?

– (Усміхається задумливо). Це складне питання.

По-перше, ніколи не потрібно розумним і дієвим людям опускати руки. В будь-який час розчарування – це позиція слабкої людини. Я не звик вважати себе слабкою людиною і не звик розчаровуватися.

Є багато труднощів, і труднощів фундаментальних. Їх не можна списати на погану владу чи на несприятливе геополітичне становище. Вони значно глибші – в самій історії нашого народу, в його ментальності тощо. Ті, хто над цим задумуються, розуміють, що всім негараздам, які ми маємо, і всім перемогам на 90 відсотків ми завдячуємо собі. І тому шукати причини поразок і знаходити сили для майбутніх перемог потрібно в нас самих.

Я намагаюся починати з себе і роблю те, що можу зробити на своєму місці. Сказати, що зусиль однієї людини, чи ста, чи навіть тисячі, досить для того, щоб нація процвітала, не можна. Мабуть, потрібно змінювати кожному себе.

Разом з тим, я прекрасно розумію, що за одне покоління такий процес не відбувається. Тривалий час ми знаходилися в законсервованому стані, як сомнамбули. Тобто, ми жили матеріально, соціально, але не жили ідеологічно. Це стосується не лише радянського періоду, а й століть до того. Тому що коли у тебе немає своєї держави, то й її ідеології немає. І зараз вимагати, щоб вона за 19 років вибудувалася, було б дещо інфантильно: ну от – хочу улюблену іграшку сьогодні, і все!

Треба до цього ставитися з розумінням і намагатися знаходити щастя у своїх маленьких, локальних успіхах. А не думати-переживати: от я не доживу до того часу, коли буде добре, значить, можна нічого й не робити.

У нас у багатьох, особливо у тих, хто називає себе інтелігенцією, існує такий настрій: президент поганий, не ті сусіди навколо, і взагалі – все погано. Та давайте не забувати, що є народи, у яких чи не щороку відбуваються повені, виверження вулканів, цунамі. Але нічого – люди живуть і працюють. Це загартовує.

І тому я думаю, що нам треба менше скиглити і більше працювати.

- Україна розвивається непросто. В суспільстві існує напруга, протистояння по різних лініях. У складні моменти нашої новітньої історії зринають ідеї вкоротити Україну – то на шматочок Сходу, то Заходу. Мовляв, так всім буде краще. Як Ви ставитеся до таких ідей?

– Погодьтеся, це тема окремої розмови… Якщо говорити емоційно, то безумовно, я хотів би, щоб Україна була великою і сильною державою, яку ніхто б ніколи не міг ні вкоротити, ні забрати – ані метра, ані сантиметра землі. Разом з тим, я прекрасно розумію, звідки беруться такі настрої.

Треба на все дивитися глибше, не бачити лише в чорно-білих тонах. Треба бачити свої слабкі місця і робити все, щоб їх не стало. В тому числі це стосується питання територіальної цілісності чи єдності. Ситуація є складною. Але не час для паніки, для якихось голосних заяв. Час – для важкої, напруженої роботи.

Сьогодні я вимагаю тільки від себе

- Мені дуже подобається Ваша пісня зі словами «більшого вимагай!». Чого Ви вимагаєте від себе, від свого мікросередовища, від суспільства?

– Два роки моєї активної публічної діяльності мені показали, що вимагати від когось більшого просто тому, що ти інший – це утопія. Люди не зміняться лише тому, що ти цього хочеш і показуєш їм приклад. Це багатогранний, тривалий і складний процес. Тому я перестав вимагати від когось. Сьогодні я вимагаю тільки від себе. Намагаюся вдосконалювати себе і внутрішньо, і ззовні. Звісно, під «ззовні» маю на увазі  не зовнішність, а спілкування з оточуючим світом. А внутрішньо – як особистість сама з собою, за Кантом.

Тому у мене кожен день під таким гаслом проходить. Я намагаюся триматися правила, яке взяв з йоги (певний час займався, щоправда, не вдавалося це робити регулярно, але думаю, до цих занять варто повернутися). В йозі є принцип, який  можна сформулювати так: «Дійди до стану, коли тобі вже боляче, і продовж ще трішечки». Ось це «чуть-чуть» – дуже важливе. Не можна передати куті меду, бо зламаєшся. Але оце «ще трошки; вже ти не можеш, а потім ще трошки!» – дуже важливе для вдосконалення.

Я прагну жити так у всьому. Десь мені це вдається, а десь я даю собі слабину. Десь, мабуть, грішу в чомусь. Але в загальному намагаюся дотримуватися цієї канви.

- Те, про що Ви сказали, в спорті називається «стан суперефекту». Спротсмен тренується, качається, накопичується певна втома. Але коли є надзусилля, тоді є м’язове зростання.

– Так, це саме те. І мені це знайоме із занять у спортзалі. Але в якийсь момент, коли ти перенавантажишся, то організм слабне так, що хворієш, або просто падаєш знесилений. Це вже теж неправильний метод. Потрібно відчувати свої можливості.

Чому йога, можливо, більш ефективна, ніж заняття в спортзалі? Йога є статичною, повільною, і там все залежить тільки від тебе. Але у кожного – свій шлях.

Раніше я вважав, що коли людина, яка хоче чогось досягти, замикається на собі і абстрагується від зовнішнього світу, то вона ніби ховає голову в пісок, її не цікавить оточення. Зараз я так не думаю. Будь-хто, хто робить свою справу якісно, і її плоди бачать інші, – вже робить свій внесок, навіть якщо людина замкнена сама в собі.

Я останні декілька місяців взагалі не дивлюся телебачення. Деколи читаю новини в інтернеті. Намагаюсь дивитися світові новини, не дивлюся наших телепередач. Рідко, за винятком однієї-двох радіостанцій, слухаю радіо. Інтеренет мені дозволяє не залишатися в інформаційному вакуумі. Його недостатнього для того, щоб переїстися тим всім, що нас оточує. А з іншого боку – так чи інакше можна отримати адекватну картину.

Оскільки дуже багато часу я на гастролях, то можна про щось думати відсторонено. І це дуже допомагає.

- Очевидно, людина не може бути замкненою лише на собі. Фондом «Люди Майбутнього», засновником якого Ви є, започатковано кілька цікавих проектів. Який проект Ви вважаєте найбільш перспективним і як він розвивається?

– Найбільш перспективним вважаю проект «Освіта Країною».

Це проект, в рамках якого ми проводили обмін студентів між університетами різних регіонів України. Він був достатньо локальним. У ньому брало участь буквально три десятки осіб. Але, якщо ми матимемо достатнє фінансування, ми б хотіли зробити його значно масштабнішим. Думаю, це для нас, для мене особисто – пріоритетний проект.

Але оскільки я є лише засновником та ідейним натхненником Фонду, то не маю відношення до операційної діяльності Фонду, не встановлюю план дій, не придумую проекти. Цим займаються працівники фонду, і досягнення Фонду – це саме їхня заслуга.

Чому я створив цей Фонд? Тому що я хотів, щоб була певна організація, яка ціліеспрямовано працює на конкретний результат у певних сферах. Це дозволяє структурувати діяльність.

У мене немає достатньо приватних коштів, щоб повністю утримувати Фонд. Проект є абсолютно волонтерським. Він здійснюється на кошти простих людей. Фінансування постійно не вистачає. Ми не складаємо руки і віримо, що все буде добре.

- Наскільки активно включається в благодійну діяльність український бізнес?

– Є дуже багато людей, які розуміють ситуацію і допомагають. Є люди, які шукають у цьому взаємну вигоду, і я, до речі, абсолютно не вважаю, що це погано. Люди хотіли б отримати визнання, і це нормально. А є люди, яким це не зрозуміло і не цікаво.

Я б сказав, що людей у кожній з цих груп порівну – ось таких три третини.

- Чи бачите Ви критичну масу людей в бізнесі для того, щоб благодійні проекти мали в нашій країні хорошу перспективу?

– Якщо говорити про критичну масу – ні, не бачу. Поодинокі люди є. Як правило, це люди високоосвічені і з широким поглядом. Серед них часто трапляються дуже заможні та велика кількість людей, які лише починають свою дорогу в бізнесі. Тобто, все залежить не від статків, а від рівня внутрішнього розвитку.

Шанс на Людину Майбутнього

- Серед Ваших прихильників є люди різних вікових, соціальних груп. Дуже палко висловлює своє захоплення молодь. Вже 19 років Україна незалежна. Ціле покоління народилося і виросло у час Незалежності. Ви зростали в інший період і навіть в іншій країні. Як Вам бачиться різниця між молодим поколінням Ваших сучасників і теперішньою молоддю?

– Сучасне покоління є не таким монолітним, воно – більш поляризоване. Є невелика, але дуже цікава частина самодостатніх молодих людей, рівень мотивації яких і відповідальності перед собою є незрівнянно вищим, ніж тих, хто виріс в Радянському Союзі. І ці люди багато чого доб’ються – я впевнений у цьому. Серед них – майбутні політики, підприємці, митці. Це люди, які вміють по-західному мислити і сподіваються лише на власні сили.

Однак більша частина молоді деморалізована. І зрозуміло, чому. Вони виростають і бачать безвихідь, бачать височенний рівень корупції, самі виховуються в сім’ях з обмеженими можливостями та мотивами для інтелектуального і духовного розвитку. Тому що, відповідно, і їхні батьки вже цими дев’ятнадцятьма роками деморалізовані. І така невтішна картина спостерігається, так чи інакше, на всіх напрямах.

Але дуже важлива перша частина відповіді на питання. Раніше людей, про яких я говорив, практично не було, а тепер вони з’явилися. Тобто, ця поляризація, можливо, і погана, але вона дає шанс на виховання ідеологічно стійкого прошарку нових молодих людей. Тих, кого ми і називаємо Людьми Майбутнього.

- Очевидно, громадська діяльність забирає у Вас чимало часу…

– Скажу відверто, тепер вже не так і багато. Добре працює Фонд. Так що з тижня на питання його роботи витрачаю, приблизно, один день. Це не так багато.

Професійна діяльність, безумовно, забирає багато часу. Особливо зараз, у нас 2010 рік – гастрольний. Ми 150-200 днів у році проводимо не вдома, ночуємо не в своїх хатах. Ми так живемо, і це накладає свій відбиток.

Але, загалом, я ніколи не робив з себе мученика, людини, якій дуже тяжко жити. У мене цікаве життя. Я радий тому, що доля розпорядилася саме так. Я кожен день зустрічаюся з новими людьми, отримую нову інформацію, бачу нові місця. У мене залишається час, щоб багато читати, займатися спортом. Я не нарікаю.

У пошуках щастя

- Ще одне питання – велике, воно включає в себе інші теми. Це питання екзистенції, людини в цьому світі. Питання «для чого ми є в цьому світі» ширше за питання етнічної приналежності чи проблем держави, того, в якому оточенні, в якій родині ми живемо. Чи присутня ця екзистенційна проблема у Вашому житті і як Ви її для себе вирішуєте?

– Цікаво, як багато людей читатиме наші з Вами філософування (сміється). Але я з радістю відповім на це питання.

Це дуже глибоке питання і воно особистісне. Ви праві – воно складається з мільйона різних факторів. Фактор самоідентифікації національної чи державної є лише «одним з»: у когось він є більшим, у когось гіпертрофованим, у когось – взагалі знівельованим до нуля. Але це – лише частина життя.

Безумовно, навіть у найбільшого патріота чи громадського філантропа, альтруїста, все-таки, я вважаю, більша половина зусиль спрямована на пошуки особистого щастя. Саме воно, так чи інакше, міра успіху того, наскільки ти змістовно і успішно прожив своє життя. У цьому контексті я не відрізняюся від більшості людей, які шукають своє щастя з першого дня свого свідомого житття і до, мабуть, останнього.

Інша справа, що всі ми крутимося у своєму власному світі. Для когось цей світ дуже вузенький – і мені шкода таких людей. Для когось він, можливо, значно ширший, ніж мій, і я, може, по-доброму заздрю таким людям. Що ширший світ, світогляд, то більше є шансів побачити хороше і погане і вибрати те, що тобі потрібно. І хотілося б його максимально розширювати.

Думаю, що будь-яка людина, якщо вона – Людина з великої літери, живе прагненням до пізнання. Вона кожен день відкриває щось нове і це, власне, робить її щасливою.

Кохання – це теж пізнання. Нові знання, нові люди, нові емоції, нове заняття, успіх в тому, що ти робиш. Ну, і марнославство, мабуть. Хоч я більше люблю англійське слово «vanity» або навіть російське слово «тщеславие» – це теж частина того, що людині потрібно.

Люди є великою мірою хижими: їм важливо бути першими, важливе відчуття суперництва. Все це створює відчуття того, що ти недарма живеш. Біда стається тоді, коли ти втрачаєш розуміння того, навіщо ти живеш. Таких людей досить багато. Вони просто існують, не задаючи собі питання сенсу життя.

Можливо, у їхній системі координат вони і так щасливі. Не знаю. Але для мене це була б трагедія – втратити розуміння, навіщо ти живеш.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай – червону тінь калини

на чорних водах – тінь її шукай,

де горстка нас…

Василь Стус, із збірки “Веселий цвинтар”

Розмовляв Володимир Кухар, для “Українського альманаха”

_____________________________________________________

На двох фото – посол доброї волі ООН Святослав Вакарчук під час зустрічі зі студентами Варшавського університету, листопад 2006 р.

Автор фото – Анна Кертичак.