Місцеві вибори: Крок вбік

Виглядає на те, що територіальні виборчі комісії налаштовані по повній програмі використати відведені їм законом 5 днів на підрахунок голосів і ще 5 – на оприлюднення офіційних результатів. Навіщо їм стільки часу за відсутності потреби зводити дані по всій країні – питання риторичне. Але перші враження про місцеві вибори можна сформулювати на основі результатів екзит-полів, зведених тут: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/31/5531933/

Очевидний позитив один: вибори відбулися. Ще недавно обговорювалися пізніші терміни проведення місцевих виборів чи навіть можливість їх відміни.

Мінусів – більше.

Віраж ВО Свобода

Напередодні виборів гарячі голови покладали завищені надії на місцеві вибори: мовляв, ось ці вибори все розставлять по місцях, це – остання барикада. Вибори демократи або ж помаранчеві програли. Добре, що барикада ця останньою не була. Нижньої точки цього циклу політична система сягне тільки під час наступних парламентських виборів. Які за своїми підсумками так само будуть маловтішними. І лише після них можна буде відштовхнутися від дна і почати підніматися до світла.

Радикалізація суспільних настроїв і крах традиційного «політикуму», системних політичних партій стали політичними фактами. В червні соціологи пророкували свободівцям в Галичині трохи більше 20 відсотків голосів, за тиждень до виборів – ще кількома відсотками більше. На виборах 31 жовтня у трьох галицьких обласних центрах – у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, вони набрали по 32-34%. В цілому по Україні 5%.

ВО Свобода з непарламентської позасистемної партії стала частиною національного партійного ландшафту, елементом партійного істеблішменту. Ця праворадикальна політична сила перейняла симпатії широкого спектру націонал-демократичних, консервативних, і навіть ліберальних політичних сил. Уособленням цього стало не лише значне відставання правоцентристських сил від ВО Свобода в Галичині у виборах за списками, але й поразки від свободівців  кандидатів від традиційних правоцентристських партій у Львові на мажоритарних округах: чинного голови обласної ради Мирослава Сеника (Наша Україна) та колишнього міського голови Василя Куйбіди (НРУ).

Тріумф свободівців очевидний у мажоритарних округах. У Тернополі мажоритарники від ВО Свобода отримали 25 мандатів з 30, у Львові – 38 з 45. Добрих 84% перемог на мажоританих округах плюс третина голосів за списками дорівнює абсолютна одноосібна більшість у міських радах. І, відповідно, така сама велика відповідальність.

Відповідальність значна на фоні того, що успіх місцевої влади – великою мірою справа господарська. За ходінням з партійними прапорами досі не було помітно сильної економічної складової у свободівців. За вийнятком двох-трьох пунктів, не дає дороговказів щодо цього і програма ВО Свобода, яка бере свої витоки з програми 1995 року Соціал-національної партії України (СНПУ). А ті економічні позиції, які відображені у програмі, потребують законодавчих рішень на національному рівні.

ВО Свобода стало не лише зручним спаринг-партнером для Партії регіонів, разом з яким зручно розхитувати і тримати Україну в керованій напрузі. Але й черговим глухим кутом українських націонал-демократів, які традиційно не відзначаються економічною активністю і грамотністю. Тому навіть при гіпотетичному успіхові політичної програми ВО Свобода слідування значної частини країни за нею є не прогресом, а кроком вбік.

Також вибори засвідчили зміцнення політичних позицій Партії регіонів. Географічно регіонали вперше проникли до деяких місцевих рад Галичини. У Тернопільській міській раді вперше буде два регіонали, у Львівській обласній – три. Схід і Захід разом!

Від 2006 року регіонали з їх 32% по країні на кожних виборах отримують додатково по два відсотки голосів виборців. Лише тепер очолювана ними умовна владна коаліція за підсумками виборів 2010 року могла б створити легітимну умовну «парламентську більшість».

Але успіх регіоналів – відносний і специфічний. Цей успіх досягається завдяки зниженню явки здебільшого за рахунок розчарованих прихильників демократів. І, припускаю, за рахунок розростання ракової пухлини підкупу виборців.  Система мережевого маркетингу або, простіше, розгалуженого скуповування голосів виборців – чи не найпотужніший чинник дискредитації виборів і демократії, фактор зневаги до суспільних настроїв.

З третьою силою не склалося і цього разу. Результат Сильної України – тому підтвердження. Напевне, робота в уряді – не найкращий аргумент для Сергія Тігіпка, аби тримати людей при думці, що він і є справжня третя сила. Фронт змін Яценюка зафіксував результат перед 10-відсотковою позначкою. Тут – і залишки надій на молодість, і частина правоцентристського електорату, який остаточно поставив Ющенку двійку, але Свободою не спокусився, щось і від електорату Юлі. Довго залишатися цікавим у якості молодого і перспективного не вийде. Тому, щоб не повторити кар’єру Тігіпка і не поповнити когорту політичних двієчників, Яценюку доведеться попрацювати, щоб закріпити за собою правоцентристський електорат.

Тернопільська міська виборча комісія

Вибори проти виборів

З такими виборами, які щойно відбулися, і особливої контрагітації проти демократії не треба. Мажоритарна система зкомпрометована, бо кандидати мали бути прив’язаними до партій. Кандидати, які розраховували донести свої ідеї крізь шум десятків партійних програм і блиск брендів, у більшості випадків не змогли цього зробити. Швидкоплинність виборчої кампанії не лише ускладнювала роботу для нових облич, але й ставила кандидатів перед питанням: як протягом місяця не порушуючи закон достукатися до виборців?

Водночас зкомпрометована і пропорційна система. Суб’єктів виборчого процесу було багато, а інакше і не могло статися – блоки ж заборонені. Де 43-ом суб’єктам виборчого процесу у Тернополі набрати кандидатів хоча б на пристойну першу п’ятірку? Відтак у перших п’ятірках ми побачили або обридлих діячів або обличчя підлітків, які, насправді, навряд чи до кінця самі розуміли, навіщо їм потрібні ці вибори. А деякі партії і п’ятірок не нашкребли – на дільницях повивішували свої четвірки. Як завжди, партійні лідери рятувалися тим, що масово включали до списків і посилали на округи своїх чад, дружин та інших родичів. Все на купу: УДАР не відомо по чому змішався з Совістю України, що раптом прокинулася у ректора одного з київських вишів.

В організації виборів влада взагалі робила, що заманеться. Округи наново понарізували – стандартна технологія, щоб сплутати карти досвідченим кандидатам у невигідних регіонах. Створили вертикаль виборчих комісій, які, в обхід судів, могли нав’язувати нижчим за рангом виборчим комісіям які завгодно рішення. Кандидатів без рішення суду сама лише комісія могла зняти практично на будь-якій стадії виборів на підставах чітко не визначених, тобто таких, які могли бути абсолютно сміхотворними. Принцип формування комісій був таким, що у них по всій країні владі вдалося здобути не тільки кількісну перевагу своїх представників, але й по максимуму забезпечити їх керівними посадами.

До роботи у виборчих комісіях приступила велика кількість людей, які вперше стикнулися з виборчим процесом, що стало черговим недоліком квотування та ще й за партійним принципом. Їхні організаційні зусилля допровадили до того, що по усій країні друкувалася не відомо яка кількість бюлетенів і не відомо на чому, а у тому ж Тернополі на дільницях не було навіть плакатів з біографіями мажоритарних кандидатів. Перші номери у виборчих бюлетенях отримували партії, які першими приносили документи до ТВК. Хто перший встав – того і тапки . Тому вставали серед ночі і штовхалися локтями перед дверима виборчих комісій. Локті, виявляється, – знаряддя справжнього демократа.

Також з’ясувалося, що виборчими списками можна крутити, як завгодно. Завдяки такому простенькому механізму, як управління юстиції на місцях. Не шкода лідерів БЮТ, чия кадрова всеїдність призвела до домінування на місцях в регіонах найвищої підтримки БЮТ елементів сумнівних чи навіть, як пишуть ЗМІ, злочинних. Але таки не хочеться споглядати, як в стик йдуть рекламні ролики з Тимошенко, яка закликає голосувати за кандидатів БЮТ, з рекламою кандидатів з «липового» списку, єдиною перевагою яких є те, що вони заволоділи партійною печаткою. А от виборців, які піддалися обману, таки шкода – і сам знаю таких кілька осіб.

У сумбурі цієї виборчої кампанії можна було і не таке наплутати. Одна політично небайдужа особа з’явилася на вибори в Києві, який цього разу відпочивав від виборчих пристрастей, і почала вимагати голосування.

Громади подивилися у дзеркало – добре, якщо себе розгледіли. Гірше, якщо після цього Хеловіну Великий брат з Банкової скаже: побавилися, і досить! Дезорієнтований народ все частіше запитує: навіщо стільки тих депутатів і навіщо стільки грошей на вибори? Грошей державних – майже мільярд, всього по 22 гривні на душу. Набагато менше, ніж агітатори від регіоналів пропонували за голос. Але матрос Желєзняк вже нервує.

Вибори у тому вигляді, які ми побачили 31 жовтня, готують грунт для розвитку російським шляхом. В Росії влада багато зробила, щоб дискредитувати інститути  багатопартійності, демократичних виборів і, зрештою, вичистити рештки прихильності населення до демократичних свобод. На це працювали заангажовані автори художніх книг, політичні консультанти, ведучі ток-шоу. Вони показували, що вибори – не що інше, як примітивна маніпуляція, що демократія – не більше, ніж видумка купки ображених олігархів чи спосіб для закордонних урядів втручатися у внутрішні справи країни. Можливо, і наша влада намагається підвести Україну до таких оцінок. Тим часом вибори показали, що суспільство сьогодні не має ресурсу, щоб відбити у влади охоту компрометувати демократію і накидати авторитарну систему.

Свободу не спинити

Наскільки Галичина через свою одностайну прихильність до правих радикалів здивувала, настільки ж приємним сюрпризом стали острівки притомності в Центрі і на Сході України.

Виявляється, демократи можуть здобувати симпатії виборців на виборах міських голів у таких біло-голубих містах, як Одеса, Запоріжжя або Харків. Найприємнішим сюрпризом стали переконливі перемоги міських голів Хмельницького Сергія Мельника і Вінниці Володимира Гройсмана з результатом 72 і 80 відсотків відповідно. Значить, є ще порох. Не все ще пил. Якщо працювати і бути, як би сказав В.Литвин, нормальною людиною, люди помітять це і проголосують.

У 2006 році на парламентських виборах галичани так само одностайно підтримали іншу політичну силу з гучною риторикою – БЮТ, віддавши біло-сердечним трохи більше третини голосів. Частина виборців косяками переходить від однієї ніби-то послідовної демократичної і патріотичної сили до іншої з незмінним результатом: розчаруванням і поглибленням кризи демократії чи навіть кризи суспільства, оскільки тотальну недовіру один до одного доведеться такою визнати. Коли виборці почнуть критичніше оцінювати кандидатів, коли в політику підуть нові люди, тоді й з’явиться Шанс.

В результаті місцевих виборів країна опинилася, фактично, без політичного центру (звісно, якщо таким не рахувати Партію регіонів). Крім свободівців голоси центристів підібрали дрібні партії-одноденки, клони та інші політпроекти, участь яких у виборах інакше як політичним непорозуміння не назовеш. Віраж у бік ВО Свобода проблем не вирішує і навіть не дає нових сподівань, це – чималий гак на шляху прогресу України.

У центрі політичного спектру утворився чималий простір для формування політичної сили, яка зможе об’єднати всіх, хто є патріотом, хто не шанує крайнощі, і для кого сучасне розуміння економіки і питання добробуту людей є не останнім чинником. Таке об’єднання вдалося здійснити Віктору Ющенку у 2002-2004 роках.

Коли воно стане потужним чинником і хто буде лідером цього процесу об’єднання, поки не відомо. Але процес цей невідворотний – ще більше, ніж скуповування регіоналами України. Адже люди, які протягом низки попередніх виборів починаючи від 2002 року, підтримували демократичні сили і засвідчили наявність у країні свідомої патріотичної більшості, нікуди не поділися.

Активність виборців на голосуванні 50%, до речі, хоч і дуже низька, але таки не засвідчує, що українці повністю збайдужіли до громадських справ. Не забуваймо, що місцеві вибори вперше проводилися без парламентських, інтерес до яких у нашому заполітизованому суспільстві був локомотивом явки і на місцеві вибори.

Активність на виборах  75%, а у “третьому турі” президентських виборів 2004 року вона була ще вищою – та голка, у якій смерть нелегітимної влади регіонального Кощея, запорука перемоги демократичних сил. Тільки буде це не скоро. Після ще одного розчарування – тепер від віражу ВО Свобода. Після тривалого і болісного структурування нових сил, які представлятимуть середній клас по всій Україні.

Володимир Кухар

Коментування вимкнено

  1. Ігор Чаленко коментує:

    Дивно, але згоден з абсолютно кожною тезою.

  2. Анатолій Недоля коментує:

    Володимир, Ви забули про Фронт змін, який себе якраз позиціонує як центр. Хоча підтвердження його попереднього успіху і сталося за рахунок протиставлення владі. Цьому фронту не вистачає ідеології, яку вони зараз мабуть відпрацьовують, політичної активності і недостатьній харизмі їх лідера, якому за специфікою українського суспільства не достатньо довіряють. Що до Свободи, то ці регіони є дотаційними, і особливої проблеми “опустити” Свободу (якщо тільки це не проект ПР) буде не проблематично – просто перекриють краник і скажуть, що ваші Свободовці нічого робити не вміють – тільки балакають. Якщо парламентські вибори пройдуть у березні 2011 – а до цього все йде, можемо мати інший розклад і протесність збільшиться. Також враховуйте, що розчаровані прихильники ПР проголосують ногами і не прийдуть на вибори.
    Що до російського сценарію, то я сумніваюсь у його реалізації, хоча спроби будуть. Це пов’язано з обмеженністю ресурсів (газу і нафти у нас немає, як в Росії), складною економічною ситуацією, провальною гуманітарною політикою, традиційною слабкістю вертикалі влади (вона працює, але погано і лише за додаткові кошти, яких немає). Тому парламент може переформатуватися знову, але від цього нічого якісно не зміниться. Єдиний вихід у ПР це далі проводити вибори змішаною системою, щоб за допомоги “підводних” депутатів сколотити більшість, але таку ж тактику обируть і інші партії. А в умовах підвищенної протестності і збільшені кількості незадоволених креативних політичних фігур можливо сласти конкуренцію ПР за рахунок яскравих відомих особистостей (вибори мера Запоріжжя це показали). Що до перемоги у Вінниці і Хмельницькому я би не переоцінював їх значення внаслідок дотаційності цих областей. А от перемога в Запоріжжі і можливо Харкові – це удар під дих ПР. Кандидат від ПР у Запоріжжі “вмовив” свого суперника Карташева піти на дипломатичну роботу, “наїхав” на директора “Хортиця”, який мав непоганий стартовий рейтинг за рахунок свого фонду “Патріот Запоріжжя”, став в.о. мера, маючи губернатора від ПР, великий потенційний електорат симпатиків – і програв десь біля 10 відсотків. Зрозуміло, що депутатський корпус має ПР, але сам факт є дуже насторожуючим для ПР. Чи зробить ПР висновки з нього – побачимо по реакції президента – якщо він замінить губернатора – то мабуть реагує. Аналогічно може статися і в Харкові. Я вважаю, що партія, яка буде приділяти найбільшу увагу цим регіонам має шанс на успіх у подальшому. Традиційне недалекоглядне ігнорування півдню, сходу і центру України (особливо сходу і півдню) нашими “патріотами” є помилкою, бо ці регіони складають економічну основу України (не Київ :))).

  3. Андрій коментує:

    Вітаю, Володю, славно(сумно?)звісний донецький Чаленко в усьому з тобою згідний. Навіть виняток для тебе робить – по-українськи звертається. Воістину, Схід і Захід разом!
    Бо тепер Партія регіонів – найбільші соборники. От і Алєсь Бузіна страшенно соборницькі статті почав публікувати в “Сегодня” (це там, де Чаленко). Правільнай дарогой ідьотє, таваріші!

    • Володимир Кухар коментує:

      Ігоре, дякую за підтримку.

      Андрію, вітаю.
      Персонажі, про яких ти згадуєш, можуть що завгодно говорити.
      Я з ними не консультуюся.
      Територіальна цілісність, соборність – надто серйозні речі, щоб на іронії зупинитися.
      Це розуміли і під час Визвольих змагань, і в УПА. Під час історії з істориком Забілим було оприлюднено досить матеріалів, з яких видно, що і УПА боролися за _Соборну_ Україну.
      Черга бузини розвалювати Україну ще не настала. Але це не означає, що доки до цього дійде за цю, впевнений, некорисну і небезпечну справу, мають братися патріоти-інтелектуали.

  4. Галина коментує:

    Поділяю думку Автора. Ше одним кроком до об’єднання бачу той момент, що люди йшли на вибори без єйфорі наші-чужі. «Свобода» отримала новий кредит від виборців, але й дивитися на них тепер будуть більш прискіпливо.
    Лівий та правий береги Дніпра в однаковій ситуації. А спільні проблеми людей обєднують. Маємо хороший шанс.

  5. Ігор Чаленко коментує:

    2Андрій. Я не той Чаленко. Того звуть Олександр. Будьте уважними ;-)