Григорій ГЛАДІЙ: «ШУХЕВИЧ – герой міфічний. Це тип героя в абсолюті».

Актор – тільки Гладій. У Гладія є мужність, є… Він сумний.

Він несе у собі передчуття затемнення. Він ніби у постійному

передчутті якогось стихійного лиха, яке вже напередодні,

близько, поруч. Він знає про навалу половців. Тому що відчуває

княжі чвари. Він відчуває майбутнє. І він пророчо піде на жертву,

рівнозначну подвигові.

Гладій – це неминучість.

Сергій Параджанов. Проект фільму «Слово о полку Ігоревім».

- Пане Григорію, зараз Ви до Києва  як знаний актор і режисер приїжджаєте. А як все для Вас починалося у професійному житті?

- Говорячи про мою історію, починаючи з Києва, я закінчив у Києві театральний інститут в 1976-му році. За направленням поїхав до Харківського театру ім. Шевченка, колишнього «Березолю», де свого часу робив постановки Лесь Курбас. Там я попрацював недовго, півтора року. Згодом пішов до армії, після чого до Харкова повернувся,  але на дуже короткий час.

У 1979 році у партійного керівництва з’явилася ідея відкриття Молодіжного театру. Я приїхав на конкурс, мене взяли. Керівником цього театру був нині покійний Олександр Заболотний. До речі, у теперішньому Молодому театрі на Прорізній (Молодіжний театр містився трохи нижче теперішнього Молодого)  колись продавалася дуже гарна книжка про історію Молодого театру з цікавими матеріалами. У Монреалі в мене є один екземпляр. Ті, хто створювали театр, висловлюють у ній свої враження.

Там є багато про виставу, яка свого часу наробила багато галасу. Це був «Стійкий принц» Педро Кадльдерона де ла Барки. Це був 1981-ий рік. Якраз по лінії ЮНЕСКО відзначали 300-ліття смерті Кальдерона.

Оскільки я завжди цікавився містицизмом і подібними речами, які на той час тут не дуже віталися, запропонував поставити п’єсу «Стійкий принц» про християнського португальського принца, який бився з мусульманами, відстоював віру, якого катували. Тобто, це був свого роду ідеальний приклад дисидента. Який витримує тиск машини влади, якого до смерті замучують, але він залишається вірним своїм ідеям.

Це була, фактично, вистава-маніфест. В 60-70-их роках п’єсу робив Єжи Гротовський у Польщі. Гротовський – найважливіша театральна особа ХХ столітття, можливо, після Станіславського. Це людина, яка дала напрям розвитку театру. Єжи Гротовський займався традиційним театром тільки у 60-і роки. Далі він еволюціонував у бік пара-театру, такого, який не надто орієнтований на широку публіку. Пізніше він пішов у відлюдницьке життя, став гуру театру, мешкаючи спочатку в Америці, а згодом – в Італії.

Я не бачив його постановки “Стійкого принца”, але читав багато матеріалів польською мовою, які на той час в Україні були майже не відомі. Єжи Гротовський був тоді для мене справжнім театральним богом. І я подумав, що цю п’єсу було б добре поставити в Києві.

Це була абсолютно божевільна ідея. Як у тому фільмі Вернера Герцога, у якому в Амазонії для тубільців хотіли поставити оперу Вагнера – з кораблем, зі всім антуражем (сміється).

Я проводив тренінги, завдяки яким актори навчалися сильно впливати на глядача. Використовував методику Гротовського, а це багато речей, пов’язаних з медитативними практиками. І вже тоді нами цікавилися ось ці люди (киває у бік будівлі колишнього КДБ ). Не бракувало тоді стукачів. При моїх найкращих спогадах – це ж була юність, все було прекрасно, я всіх люблю і зла ні на кого не тримаю, – час був непростий. Що тільки нового з’являлося, одразу інформація про це потрапляла до них. Вони знали кожен наш крок.

Виставу закрили. Ми її жодного разу не зіграли на публіку! А ті люди, яким довелося побачити її на репетиціях, дотепер це пам’ятають як щось таке, чого раніше не було. З часом ось ця легендарна сторона «Стійкого принца» обросла новими оцінками. На той час для нас це було як дихати, це було натурально. Я й не думав, що це могло бути щось велике.

Мене звинувачували у містицизмі, буржуазному націоналізмі, зв’язках з іноземцями – у чому завгодно. Оскільки ми грали майже роздягнені, тільки срамні органи були прикриті, то нам приписували ще й гомосексуалізм.

Я остерігався, щоб вони не вийшли на слід мого брата, який на той час був підпільним священиком греко-католицької церкви. Я спрямовував розмову до мого зацікавлення буддизмом, містикою. «Чому цим?», –  запитували. Тому що це допомагає відпружитися, корисно для здоров’я – як фіззарядка для збереження фізичної форми. Питали, чому використовую таку музику. На той час у нас багато використовувалося Малєра, Брукнера, Стравінського.

Мене попросили, щоб я забирався геть з Києва. Наказ йшов не від них, а від тих людей, які були ближчими до мене. Я не мав також доступу до кіностудії ім. О.Довженка. Мене затвердили на роль, а не пускають на студію (сміється). Питають: «Хто ви?» Кажу: «Гладій». «Аааа…», – каже той чоловічок, зам’явся так: «Прислали какой-то приказ… Вам не разрешено входить не территорию киностудии им. Довженко». Я одразу здогадався, звідки ростуть ноги.

Незабаром сталося диво. До Києва приїхав Йонас Вайткус, режиссер Каунаського театру. Це геніальний режисер, мій великий друг дотепер. Можливо, хтось йому щось розповів, а може люди творчості мають якесь шосте почуття. Він приїхав до Києва у той час, коли тривали скандали, пов’язані з закриттям вистави. А ми тоді ще були наївними, вірили, що щось «проб’ємо», доб’ємося справедливості.

Ми ходили по різних інстанціях, доводили, що Кальдерон – це дуже прогресивний культурний діяч, що релігія у цій виставі – лише привід, а в дійсності вистава – про стійкість людського духу. Всі герої, мовляв, так себе поводять, в тому числі – комуністичні. Але, звичайно, нам би ніколи нічого не дозволили.

Тоді ходив самвидав і деякі книжки я читав. В Україну приїжджав один хлопець з Америки, який цікавився Курбасом, писав дисертацію на цю тему. Напевне, це і були «зв’язки з іноземцями».

Мене розпитували люди, які не мали відповідної освіти, щоб з’ясовувати питання розвитку театрального мистецтва, містицизму, буддизму, розширення свідомості. А мені треба було довести, що все це корисно для здоров’я. Були підстави думати, що мене посадять. Мене сильно ламали.

Коли Вайткус приїхав до Києва, він мав нагоду подивитися маленьку закриту демонстрацію. Прямо в залі Молодіжного театру. І він мені одразу сказав: Григорію, я тебе забираю до Каунаса.

Після цього я покидаю все, свою щойно створену сім’ю, і їду до Каунаса. Ще був Радянський Союз, це було за Брежнєва. Я навчився говорити литовською, трохи викладав акторам у Вільнюській консерваторії. Пропрацював там 2-3 роки і Йонас Вайткус дав мені направлення до ГИТИС’у (Державного інституту театрального мистецтва, Москва) на факультет режисури.  Я вже хотів стати режисером, а з Києва мав диплом актора.

Я вступив до ГИТИС’у на курс відомого режисера Марка Захарова. Згодом цей курс почав вести режисер Анатолій Васільєв. У моїй біографії починається нова сторінка. Я був студентом-заочником у Васільєва, приїжджав на досить довгі сесії з інтенсивними практичними заняттями. Потім Васільєв відкрив дуже експериментальний, як на свій час, театр, і запросив мене до нього.

- Вже було недалеко до Вашого від’їзду до Канади.

– Залишитися в Канаді – було моє свідоме рішення. Тому що Канада не пхається до таких речей, до яких тут звично втручаються. Можливо, це дещо ескапістський момент. Хотілося «переварити» те, що я пережив. Здається, живучи в Канаді, у країні, яка відносно відгороджена від політичних збурень, можна зосередитися на творчості. Може, там навіть занадто спокійно.

Я не відрікаюся від українства. Це моя земля, усвідомлення цього я ношу в собі.

Водночас, кажуть, кожних 7 років клітини замінюються, а я вже 20 років в Канаді.

- Клітини в тілі, чи в голові, в мозку?

– Щодо мозку – не знаю (сміється). Те, що я робив до цього часу в мистецтві, кожного разу намагаюся вкраплювати український елемент. Де б я не був. Так, я звільнився, але я б дуже хотів приїжджати частіше до України. Боюся, якби я на постійно сюди приїхав, міг би втратити свободу. Не знаю, це складне питання.

Я артист. Якщо я на світовому матеріалі зреалізую якісь ідеї – а вони ті ж самі, ідеї універсальні, вони поза часом, поза всім, якщо я зреалізую малу краплину цього, воно залучиться до всього космічного. Те, що я роблю в Канаді, дає мені якесь виправдання, що я там можу бути кориснішим, аніж тут.

- Чи є відчуття дому в Канаді, у Монреалі?

– Відносно так. Я не можу сказати, що це об’єктивна річ – вона надзвичайно персональна. Я знаю багато хлопців і дівчат мого покоління, які повиїжджали, і у багатьох доля не склалася.

Я б не сказав, що я дуже успішна людина. Я дуже скромно живу. Я не став великою зіркою, про мене знають у певних колах. Часом я мав спокуси, і це натурально, бо наша професія є дуже марнославною. У моїй ситуації часто кажуть: «Чому ти не їдеш до Америки, до Голівуду? Там би ти зробив кар’єру». Я шукав себе у професії. Але у певний момент я відчув, що не хочу туди їхати. Мені не цікаво. Я не хочу займатися оцим самопросуванням. Це – не моя стихія. Я б, можливо, зробив кар’єру у звичному розумінні. Але не люблю цього.

Мені подобається тихо жити, робити цікаву для мене справу. Ну, було б у мене дуже багато грошей, було б три авта… Вони не є щасливими, багаті люди. Я з ними зустрічаюсь. Це – часто глибоко нещасні люди. І чим більшим володієш, тим більше маєш клопоту. Чим більше матеріального достатку, тим більше відповідальності. Воно забирає твою енергію. Воно забирає тонку енергію, тобто душу. Ось це страшно. Воно дає зовнішній блиск. Але що з цього?

- Серед тих людей, які можуть бути нещасними з їхніми статками, є й такі, які цікавляться психологічними практиками, східними вченнями. То і вони нещасні?

– Все індивідуально, але в більшості, думаю, так. У мене є знайомий, не буду називати імен – все у нього є, на своєму літаку літає і т. д. А тут – син у від наркотиків помирає.

Або має хтось мільйони, мільярди і їде в Гаїті, щоб допомагати гаїтянам. Ну і що він там може допомогти?? Я б не хотів мати ті маєтки, щоб показувати, що я ділюся з бідними. Я краще скромно комусь допоможу аби не робити на цю тему галасу.

А ті люди серед великих акторів, яким вдається втримати цю тонку енергію, теж по-своєму нещасні люди. Бо непросто вистояти і не втратити свою людську сутність у цих спокусах. Збожеволіти можна від такого навантаження і неспокою.

- Може, це навантаження і усвідомлення того, що ти витримуєш – це і є щастям?

– (Сміється) Можливо, якесь задоволення це дає. Багато залежить від того, що розуміти під щастям. Бо якщо ти борешся і страждаєш за ідею, то це приносить щастя. Але щастя матеріальне – це інша річ.

- Григорій Гладій у Канаді – це і актор, і режисер. Що відбувається у Вашому творчому житті?

–          Так, і режисер, і актор.

Коли в Москві у Васільєва я вчився на режисера, актор у мені не загинув. Васільєв це дуже стимулював: від акторів вимагав, щоб вони стали режисерами самих себе. Режисер і актор у мені поєднуються рівномірно. Це і щастя, і біда. Коли я багато працюю як режисер, мені не вистачає акторства. Коли я багато граю як актор, мені страшно не вистачає режисерства. Це такі Інь і Янь.

На цей час я щойно завершив зніматися у канадському фільмі, в якому були чималі фізичні навантаження: доводилося і битися, і падати, було багато трюків. Це бойовик, назву якого з французької можна перекласти як «Приманка». Досі м’язи болять (сміється). Тепер мені не вистачає режисерської справи. Але у цей момент я вже маю затверджений проект у Монреальському театрі «Просперо». Буду ставити Бертольда Брехта. Ніколи не ставив Брехта, не дуже його любив. Але доведеться полюбити.

Я почав цікавитися раннім періодом його творчості, ще до його зацікавленості марксизмом. Його п’єса написана у двадцятирічному віці. Це щось подібне до Курбаса. Все, що пов’язане з 20-ми роками – ця епоха мене дуже цікавить. Це п’єса французькою мовою, яку я готую десь на зиму. Робота мене поглинає цілком – на цей період буду режисером.

Мене кличуть і до Москви. А останнім часом з’явився Йонас Вайткус. Власне, він вийшов на мене через Фейсбук. Каже, приїжджай, обміркуємо якийсь проект. Він зараз головний режисер Російського драматичного театру Литви. Мені цікаво. Вайткус дуже ренесансний чоловік – він може запропонувати будь-що.

З планами я ще не визначився остаточно. Так ситуація виглядає в загальних рисах.

- А що, все-таки, в Україні?

– Дуже довго розгорталася ситуація, коли Богдан Ступка пропонував мені ставити в Національному театрі ім.І. Франка «Тіні забутих предків». Про це багато писалося, люди досі запитують: що сталося, чому не відбулася постановка? Нічого особливого не сталося. Просто технологічно не зійшлося. Думаю, бажання ще є. Ситуація ще «жива». Хоча, такі люди, які готові зайняти нішу театру експериментального, в Україні ніби є. А у нас з Богданом Ступкою просто не складалося: то я був занятий, то Богдан Ступка каже: «Грицю, давай перенесемо на кілька місяців».

Я хотів би зробити у театрі ім. Франка чи десь в Україні постановку «Тіней забутих предків». Чому саме за цим твором? Михайло Коцюбинський був чоловіком свого часу, естетом. Він походив з Північної України – не був «західняком», гуцулом. І раптом пише таку літературну історію, дивну, містичну – практично поезію. Історію про Карпати, якісь прадавні часи. Про речі, які дуже живі в генотипі українців. Щось таке є у нашій підсвідомості.

Я ще не знаю, що б я зробив з цим матеріалом. Параджанов зняв геніальний фільм на цю тему, до речі, не будучи українцем. Я б хотів встановити певний діалог з ним, на рівнях невидимих. Мене цікавить такий діалог, оскільки я був знайомий з Параджановим.

Він планував зробити фільм за «Словом о полку Ігоревім», сценарій уже був готовий. В останні свої роки Параджанов дуже хотів зняти цей фільм. Я б не сказав, що йому це не дали – він, радше, не встиг це зробити. Сергій Параджанов дуже поважав мою роботу, я мав з ним дуже гарні зустрічі. Він хотів, щоб я грав у цьому фільмі.

Я думав, що з цього має вийти щось особливе, оскільки фільм базується на потужній течії нашої історії. А такі течії треба робити видимими. Візьмімо постать князя Ігора. Параджанов дуже сильно і глибоко її відчував. Він би її так поставив, що це був би фільм світового рівня. Він це відчував не як якусь там логіку, а як міф. Він мав талант мага, був спроможним матеріалізувати візії. Він міг показати сутність, яка поза часом. Наприклад, у питанні, що означає бути українцем.

У мені він відчув певний тип, який здатен втілити задум.  А мою роботу він побачив у фільмі свого видатного колеги Леоніда Осики, у якого в 1987 році я знявся у фільмі «Увійдіть, стражденні». Цей фільм знімався у пустелі в Каракумах на основі російського роману.

Повертаємось до «Тіней забутих предків». Приступаючи до якогось проекту я не маю якоїсь всеосяжної візії. Для мене це тільки привід заглибитися. І зробити це тут і тепер. З ким, де, як я буду це робити? Як створювати енергію, витягувати на поверхню невидимі речі? І треба людей до цього спонукати, тому що актор не тільки сам для себе це робить. Він має через людей виразити щось. Він має збудити в людях оці потужні струмені, щоб люди почали відчувати в унісон на тему, задану режисером.

Оскільки я відчув цей ритм, оцю потужну енергію майстра Параджанова, то думаю, що вона ще у мені живе. У мені є ще той вогонь.

Була думка запросити з Німеччини співачку Мар’яну Садовську. Я думаю, що це серед нині сущих це одна з найвидатніших співачок. Мар’яна Садовська має потужну здатність через спів збурювати цю енергію, цей плач. Це, звичайно, була б не зовсім вистава за Коцюбинським. Це був би роздум, спроба діалогу з Параджановим, можливо, з використанням його сценарію «Тіней забутих предків».

Це були б мої роздуми на тему предків. Мене ця тема завжди цікавила. Важливо не втратити зв’язок. Не те що якось оживляти їх. Є ідея російського філософа Миколи Фьодорова, про якого зараз небагато говорять. Він свого часу був гуру багатьох відомих діячів літератури – Достоєвського, Толстого. А сам був просто відлюдником, який жив у бубліотеці. Він намагався знайти способи воскресіння, давав якісь рецепти на цю тему. Намагався зібрати розсіяні молекули і скласти їх у тіло людини, оскільки не хотів змиритися зі смертю хоча б однієї особи.

Зараз на Заході все більше людей замислюється над темою кінця світу. Я знаю, що це відбувається. Але не обов’язково фізичний час відповідає метафізичному часу. В кожному разі, якщо помирати, то всім разом – це вже не так сумно (сміється).

Стільки вже людей пішло, і то багато людей великого масштабу. І куди це все поділося? Не хочеться вірити, що це пропало навіки. «Навіки пропало…», – як Шевченко писав. Не пропало навіки! Мені здається, що це має відродитися через спів, голос, декламування. Можна встановити зв’язок з тими, кого з нами вже нема, через плач, емоцію, гіпнотизовану емоцію.

Я б робив це через естетику театру некостюмованого, збудованого на внутрішній енергії. Майже ритуалу, де було б багато стародавніх співів, плачів-ламентів. У цьому був би діалог з Параджановим, який вже не живе. Я зараз описую таку ідеальну концепцію. Можливо, така постановка відбудеться. Це моє найбільш пристрасне режисерське бажання. Це те, що я хотів би робити власне в Україні.

Окрім «Тіней забутих предків» є й інші цікаві теми. Я планую зустрітися з Наталею Ворожбит.  Вона спеціально написала дуже хорошу п’єсу про Голодомор «Зерносховище».  Є прекрасний роман «Жовтий князь» Василя Барки. Є художній фільм Олеся Янчука Голодомор-33 1991 року, а це така тема, яка могла б робити шок на світовому рівні.

Я знаю, що п’єсу Наталі Ворожбит ставили в Королівському шекспірівському театрі. Я хотів би цю постановку здійснити у Канаді, і про це теж буду говорити з автором п’єси (зустріч відбулася і була плідною – можливо, Григорій Гладій здійснить у Канаді постановку).

- Ви належите до якогось театру, гурту акторів?

– У Канаді я не належу до якоїсь компанії, а залежу від проектів.

Мені пропонували організувати свій театр. Але я не захотів втратити свою незалежність. Керувати театром – велика відповідальність. Адміністративна сторона цієї справи – це не моє. Звичайно, можна було б набрати групу спеціалістів-однодумців. Але я б не мав часу ні на що. Хоча, може б це і окупилося тим, що я отримав би нагоду зробити один-два хороших проекти.

Організованість не є моєю сильною стороною. Мені складно зібратися, сісти і написати щось. Хоча мені пропонують. Може, ближче до старості я засяду за писання. Я ніколи не писав, і жалкую за цим. Мені здається, я мав би що сказати. Але ще потяг не поїхав.

Це була б не мемуаристика і не п’єси, а виклад методу. Методика роботи режисера у театрі. Можна буде поділитися роздумами, пошуками, практичними методами. Я знаю, як будити енергії акторів. Театр – це візії. Не можна на самоті бути, треба організовувати групу виконавців. Це я добре вмію. Але щоб описати це потрібен час і дисципліна, а цього мені бракує.

- Про що мрієте у театральній чи кіно-творчості? Чи є якась роль-мрія?

Наприклад, зіграти князя Ігора у Параджанова – це була моя велика мрія. Але вже і Параджанов не тут, а Ігор ще далі (сміється).

Я вдячний за запрошення і дуже радий, що зіграв роль Романа Шухевича фільму Олеся Янчука «Нескорений». Хоча цей фільм не став таким, яким би він міг би бути. На це є низка причин. Перш за все, це був малобюджетний проект. У наш час кіноіндустрія дуже «зациклена» на грошах. Але я вірю, що не тільки в грошах справа. Якщо зібрана хороша група професіоналів, можна багато що зробити. Я не втратив певного ідеалізму.

Я намагався посприяти просуванню фільму «Нескорений». Він був на фестивалях. Звичайно, є дуже впливові сили, які не хочуть, щоб ця тема звучала. На Заході одразу кажуть: «Shut up». Мовляв, тихо, тихо.

Є такі теми, образи, які здатні пробитися. І таким є Шухевич. Фільм про Шухевича не зміг твердо стати на ноги. Надто сильним було бажання вмістити у цей фільм все. Оскільки з’явилася можливість говорити на раніше закриту тему, хотілося показати все як у підручнику історії.

Це заважало розкривати сутність Шухевича. А це герой міфічний. Це герой, який йде проти всього. Йде на свідому смерть. Це тип героя в абсолюті. Я мав нагоду втілити це бачення і намагався це зробити. Але не все залежить від актора.

У сценарії було мало зосередження на тиші, на якомусь вихідному пункті кожного з персонажів. Чиста ідея перечепилася за зовнішні речі. Все пішло ілюстративно, а мав бути шок, катарсис. Цей фільм мав стати сучасною грецькою трагедією, міфологією. Варто було зважитися на більш поетичний стиль у дусі українського поетичного кіно Параджанова, Осики, Іллєнка. Музика, візуальний ряд мали б бути більш нелогічними, шокуючими.

Я з повагою ставлюся до митців, які працювали над фільмом “Нескорений”, зокрема, до Олеся Янчука. Коли в Москві я знімався у російському серіалі «Морозов» (2008) він мені дзвонив. У той період мені, здається, хотіли вручити якусь нагороду. Хотіли мені щось там «підкинути».

- Цікаво це відбувається у митців: невже нагороди тільки натяками і залишилися?

– (Сміється). Ще у часи, коли у мене були серйозні проблеми з КДБ, мені запропонували зіграти роль більшовицького полководця Михайла Фрунзе у фільмі «Не имеющий чина» (1985).

Назовні я ж не подібний до Фрунзе. Він був такий дебелий, «качок» як би тепер сказали. Це окрема історія. Вони мене викликали на проби на роль негативного персонажа, зрадника. У пробах брала участь дочка Фрунзе.

На той час вже була певна традиція – було 2-3 актори, які розглядалися як найвірогідніші претенденти на роль Фрунзе. У даному випадку треба було зіграти молодого Фрунзе. Дочка перебрала багатьох претендентів. Вона побачила мене на пробах цього негативного персонажа і сказала: «О, оцей буде виконувати! У нього очі подібні». А у Фрунзу були очі сірі, зовсім не подібні. Потім вона каже: «Ні, не очі. Посмішка – точно як у батька!» Так мене затвердили на цю роль.

Я був худорлявим, так що мені під щоки підставляли ватні тампони, намагалися знімати щонайменше профільних планів. Це були часи Андропова, 1985ий рік. Мені дали приз глядацьких симпатій у Мінську. Фільм називається «Не имеющий чина». В Україні я не маю жодної нагороди, жодного звання. От у 2008 році була нагода, а я навіть не знайшов часу приїхати. Ось така символічна назва фільму (сміється).

- У нас є ще один славетний земляк за кордоном – Богдан Гаврилишин. Він досить часто буває в Україні. У червні цього року в Києві проводив круглий стіл про демократію і капіталізм. Фактично він живе на дві країни – на Україну і Швейцарію. Як часто Вам вдається приїжджати в Україну?

– Останній раз я приїздив два роки тому. Зазвичай приїжджаю раз на рік. Коли знімався в Україні, приїжджав частіше.

З моїх рідних у Хоросткові на Тернопільщині живе моя мама. Тато помер у 2004 році. Є у мене брат у Львові, служить у церкві Святого Михайла. Ще у часи Брежнєва він підпільно висвятився на священика греко-католицької церкви. Його офіційний диплом – від Лвівського зооветеринарного інституту. Але паралельно він навчався богословства, висвятився.

Ми з братом дуже різні. Я більше цікавився містичною стороною. У мене від тітки були якісь польські книжки, вона теж була монахинею. Я цікавився цими питаннями. І раптом  – став зовсім іншим.

Мій брат служінню, релігії віддав все – поклав на це життя. Я на такий крок не був здатним. Служіння релігії – це не кар’єра, а самозречення. Воно поглинає людину повністю. Служити не кожен здатен.

Я ж десь віддався марнославності – хотів світського, артистичного життя. Через те я свого брата дуже шаную, він для мене є великим моральним авторитетом. Він має право мене судити. Ми – два різні світи. Я живу в динаміці хаосу. А він – це особливий вибір. Я маю певні докори сумління. Мені є у чому сповідатися (сміється).

- Очевидно, витоки вашого інтересу до містицизму у родині?

– Мій дід по маминій лінії, поляк, дуже цікавився цими питаннями. Мамина сестра покійна, як я згадав, була монахинею. В родині завжди був релігійний дух. У радянські часи це все було підпільним, оскільки греко-католицька церква була заборонена. Відбувалися таємні служби Божі. Закривали ночами вікна, збиралися віруючі. Приїжджав священик. Це було дуже активне релігійне життя. Паралельне нічне життя, церква в катакомбах.

Таким було моє дитинство. Поза тим, я був великим бешкетником. Дотепер згадують, які я «подвиги» витворяв.

- Які саме «подвиги»?

– Ну, в певний момент почала з’являтися нечиста сила. Привид, якась біла постать ночами з’являлася у долинах. Нас було кілька хлопців. Ми просто брали біле простирадло і показувалися вночі.

От йде людина під місячним світлом, а тут раптом бачить – білий привид. А потім я знімав з себе простирадло – привид зникав. Тоді другий хлопець за яких-небудь тридцять метрів накидав на себе простирадло – привид знову з’являвся (сміється).

Це було не так і смішно: кликали до священика, кропили свяченою водою.

- Виходить, вже тоді акторство починалося? Чи навіть режисура?

– Малий був (сміється). Експерименти любив, хотілося шукати.

Розмовляв Володимир КУХАР

Коментування вимкнено

  1. Галина Хоменко коментує:

    Я пишаюся українцями: таким як — Григорій Гладій, як мої земляки — Михайло Коцюбинський, Василь Стус … і багатьма іншими, хто став самодостатньою особистістю, раелізував себе попри всякі негаразди і доносить сьогодні всім свою емоційну напругу справжнього українця, що, в свою чергу, дозоляє нам зберегти генетичну пам`ять, передати її наступним поколінням.
    Ми — українці, повинні повсякдень плекати нашу духовність, не опускати її щабель, а підносити так, як це робить Г.Гладій.
    Приклади такого служіння Україні, нам потрібні, особливо зараз!

  2. Галина Хоменко коментує:

    Дякую Володимиру КУХАРУ за те, що доніс до нас український дух і гарні слова Григорія Гладія. Щиро вклоняюся перед талантом Григорія Гладія!