Росія звинувачує Надю Савченко, що вона як навідник спрямувала вогонь артилерії на російських журналістів. Вона не робила цього. Та й не могла навіть називатися навідником.

У 27 травня 2014 року, вже після початку війни, Міноборони затвердило наказ №337, яким жінкам дозволено або заборонено обіймати певні посади і мати військово-облікові спеціальності.
Те, що дозволено жінкам бути швачками чи кухарками, ви вже здогадалися. А дозволено навіть і лудильницями – це клепати-ремонтувати мідний посуд, який водився у війську років із сто тому. Ще дозволено бути дезінфекторами. Можна – інструктором ветеринарним, кулінарним, для пошукових собак, з сигналізації  (сигналізація, вочевидь, мається на увазі ще та – прапорцями, горном і барабанами). Але інструктором по роботі з військовослужбовцями-контрактниками – ні!

Можна комірником чи начальником їдальні, але головним сержантом чи головним старшиною (теж в основному господарські посади) – зась! Музикантом, артистом можна, але начальником клубу – ні! А чому ж жінці не бути начальником клубу? Пригадуєте пісню Бориса Гребенщикова: «Я сделал бы директором клуба. Тебя, мой цветок, мой друг».
Можна командувати електростанцією до 200 кіловат, але більше 200 – не можна.
Не можна бути водієм. Скільки зараз жінок за кермом – самі бачите. Але армійському начальству цього не видно.

Не можна бути ад’ютантом. Але ж ад’ютант – це той самий особистий помічник. Жінок у яких у цивільних офісах – тисячі.
Не можна кулеметником, снайпером, навідником. Не можна навіть стрільцем. Себто просто солдатом зі стрілецькою зброєю. Солдат Джейн може бути, а солдат Оксана – виявляється, ні.
Не можна жінці бути і черговим КПП. Навіть пишаюся, що я порушував такий дурнуватий припис і відстоював право жінки бути оперативним черговим. Бо це – робота головою. Хто сказав, що жінки можуть у цьому сенсі гірше, ніж чоловіки?
У армії США сотні генералів-жінок. У нашому війську жінок-полковників – кількадесят і жодної жінки-генерала.

Тому я – з Невидимим (жіночим) батальйоном, який прийшов під Міноборони протестувати проти обмежень.

У четвер дівчата прийшли сказати Міноборони, що вони не згодні вважатися непридатними для захисту Батьківщини. Не згодні брехати, числячись на “лівих” посадах.
Суворе міністерство не слухало, а руками чергового солдата з КПП перемістили друшляки від входу.

* * *

Що з себе являє жіноцтво на війні? Буду говорити з позицій людини, яка служила у 2014-2015 роках у якості заступника командира роти і заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Батальйон – це півтисячі військовослужбовців. У нашому 12 батальйоні (колись 12 БТрО) у перших трьох хвилях мобілізації було троє жінок. Це навіть менше, ніж доо смішного малий відсоток жінок у Верховній раді. Усі – у медичній частині. Двоє, Ольга і Тетяна, їздили спершу
волонтерами на передову, допомагали медикам у Щасті. Незабаром розпочали службу у 12 батальйоні. Тетяна одразу підписала контракт, Ольга після року демобілізувалася. Третя жінка на війні нашого батальйону – теж Тетяна. З досвідом служби в Іраку. Відчайдушно не любить відносно комфортних умов батальйонного розташування. Все у поля рветься. По правді, усі медики рвуться у поля, бо паперовий вал військово-медичної бюрократії може не те що притрусити – може розчавити і найвиносливішого. Після року Тетяна продовжила служити. У наступних хвилях мобілізації і контрактів ще додалося жіноцтва.

У добробатах під МВС, у батальйоні Айдар чи у ДУКу частка жінок вища. І там вони нерідко виконують бойову роботу.
Жінки на війні – це й історія про волонтерок, які часто навідуються у розташування підрозділів або мешкають якийсь час поряд. Жіноцтво серед бійців – це не тільки більше затишку і комфорту. Це – стабілізуючий, дисциплінуючий чинник.

Першим бар’єром на шляху бажання жінки служити у війську є побутова патріархальність, сексизм. Дивно для країни, у якій жінка традиційно є доволі самостійною.

Але основне – небажання змін і неготовність армійської системи обліку працювати з жінками. Ця система і досі паперова. І вона залишається сліпою. Армія не знає толком своїх кадрів. Тому на фронті командир бачить своїх підлеглих і може швидко визначити, які завдання та посади по плечу військовослужбовцю, а які ні. А штабні та військкоматівські паперові картотеки з помітками від руки простим олівцем – сліпі і неповорткі.

Є також небажання армійської корпорації впускати нових людей, у тому числі –жінок. Є загальноармійська складність в отриманні офіцерських звань. Маючи вищу освіту людина в армії може претендувати на офіцерство. Знаю жінку – висококласного правника, яка прагнула служити у бойових частинах ЗСУ. Для неї б точно знайшлася важлива ділянка – чи юристом, чи офіцером по роботі з особовим складом. Вона, взагалі то, в окопи з автоматом рвалася. ЗСУ зайняли глуху оборону відносно бажання жінки служити. Відтак свого наполеглива професіоналка досягла, але у підрозділі у підпорядкуванні МВС.

Після акції перед входом до Міноборони, вже коли всі давно розійшлися, вийшов офіцер і почав пошепки з’ясовувати, чого хотіли протестувальники. Протестувальники хотіли відміни наказу від травня 2015 року з дискримінаційним і, будемо щирими, не надто розумним переліком посад, які жінкам займати заборонено. Я намагався переконати офіцера у тому, що якісь обмеження, певне, і доцільні. Але ж не такі абсурдні і не заборонами на сотню посад чи облікових спеціальностей. Ми ж однаково прийдемо до того, що забирати у жінок, як і у будь-яких громадян, право вибору не можна. Ми прийдемо до цього через два роки чи років через 5 (п’ятирічку  Міноборони відводить собі на реформування війська), але прийдемо. Але весь цей час – ці два роки чи п’ять, виглядатимемо в очах західних партнерів дещо дивно. Дикуватенько так виглядатимемо.

Доведеться й поскасовувати і обмеження, які встановлені у кращих соціалістичних традиціях і нашим
Мінсоцполітики. Так піклуються про здоров’я і добробут жінок, так піклуються, що за них вирішують, що їм можна, а що ні. Як кажуть, не учіть мене жити, тоді я не розкажу вам, куди вам іти.

Не треба прикриватися жінками. Але відмовляти жінкам у праві захищати Батьківщину не можна. Як і не можна намагатися виставляти їх якимось другим, нижчим сортом.

Чим більше чоловіки намагатимуться це робити, тим другосортнішими виглядатимуть самі.

Володимир КУХАР,

ГО Українська альтернатива, офіцер резерву ЗСУ