СЕРГІЙ КАЛАНЖОВ

Сергій Каланжов. Він з тих, хто опинився на Майдані в перші листопадові дні 2013 року і пройшов всі етапи української революції до лютого 2014. Через це від нього відмовилась мати і покинуло багато друзів з рідного міста Миколаєва
Сам Сергій з сім’ї військового.  До листопада минулого року у нього  за спиною були три роки роботи за контрактом у МВС. Служив конвоїром. Незадовго до Майдану звільнився і став працювати в воєнізованій охороні. Здавалося б: колишній конвоїр та майданер – речі несумісні. Але це – Україна.

Для України історія цього хлопця вже проста і звична. Якби потрапила до рук метких фахівців з Голівуду – вони б зробили з неї добротний і касовий фільм, на рівні «Патріоту». Адже в ній є все: революція, друзі, зрадники, кохання, війна, патріотизм, смерть і багато-багато життя.
Про події революції написано вже багато, але кожен живий голос звучить по-своєму.

Революція.
– 21 листопада побачив по телевізору, що люди вийшли на площу за Євросоюз, – каже Сергій. – І зрозумів, що треба їхати. Я тоді працював в охороні, зарплатню нам не виплатили на той час, грошей не було. Ніхто з приятелів мене не зрозумів. Абсолютно. Коли я звернувся з прохання позичити грошей на квиток – мене, м’яко кажучи, послали подалі. Мама назвала мене екстремістом, терористом та злочинцем. Довелось продати свій телефон, дуже простенький, дешевий, грошей вистачило, щоб доїхати до Києва, й на метро – добратися до майдану. Там було холодно, йшов дощ і стояло десь близько ста людей…

– Якщо в твоєму оточенні тебе не розуміли – звідки така рішучість?
– Я ж бачив, що навколо коїться. Що відбувається в країні. Приміром, моя бабуся була кращим хірургом в Одесі, зараз у неї пенсія кількасот гривень. Хіба так можна жити? Скільки судів пройшло за п’ять років – нічого не вирішується. Мені образливо за неї. Та чи вона одна така? Чому за кордоном пенсіонер може побудувати собі яхту, власноруч спустити її на воду, плавати, тішитись? Чи подружжя похилого віку може відправитись в круїз на теплоході. Там вони не думають, що ось прийдуть в лікарню, а їх відправлять за шалені кошти купувати все необхідне. Чому у нас держава вбиває цих людей? Але хіба тільки пенсіонери? Студенти, прості люди – всі в такому становищі. Тому я поїхав на Майдан.

– І що відчував серед тої сотні людей на Майдані?
– Походив, подивився, на стелі побачив оголошення: «Потрібні волонтери» – і список. Побачив, що потрібні охоронці. Подумав – все ж таки у мене непоганий досвід за плечима (лейтенант запасу). Поговорив з людьми, мене підвели до Єгора Соболєва. Єгор каже: та не питання, нам люди дуже потрібні. Буквально через день попросили очолити охорону, так я став координатором охорони. Набрав людей дуже гарних, хлопців-спортсменів. А коли Яник не підписав асоціацію – подумали-порадились і вирішили посилити охорону, підключили приватні охоронні фірми. Було дуже багато на той час людей в охороні – до трьохсот. Оточення було по периметру. Правда, перед розгоном нас всіх почали від стели проганяти. А вночі був хаос. Мені тоді руку зламали.
Після подій 30-го листопада повернулися до стели. Там і було наше місце. Вирішили організуватись знову. Знову зробили кухню, пункт обігріву… Так і стояли до 11 грудня. Те, що було 11 грудня – то було, як це сказати, гра… Як тоді Кличко сказав: «Треба трохи поштовхатись». Штовхались. Ну, барикади наші порозбирали, так, намети позносили. Коли Будинок профспілок захоплювали – ми теж там були. Мені ще по коліну дубинкою перепало, а в мене там протез, тепер маю певні незручності Але то все так було… Витримали. Стояли до 19 січня… Все було нормально. Місцеві непорозуміння були, але то як завжди в колективі. Хтось вважає, що він правий, хтось навпаки. А потім 19-го Коба з Автомайдану сказав: ми йдемо на Верховну Раду – і почалася війна на Грушевського…

Війна
Треба розуміти відлік майданного часу. В розмові Сергій так і відмічає «війна на Грушевського». Закінчення мирного спротиву, не зважаючи на те, що хлопці вже були тоді озброєні дрючками, палицями, битами. Війна прийшла з вогнем.

- Ми спочатку на Грушевського з гарячим чаєм ходили., – продовжує Сергій свою розповідь, – А потім вже виходили з дерев’яними щитами…Каміння кидали, коктейлі. Вступили в сотню, 38-ма сотня. Барикади розбудовували. На Грушевського для мене і друзів обійшлось легко, так – від гумових куль синці хіба що.
17-го лютого ми з хлопцями поїхали відпочити, 18-го приїхав зранку – десь о 9-тій, на Майдані порожньо, нікого нема, всі пішли «мирною ходою» до Верховної Ради.. В наметах порожньо, заходи, бери, що хочеш, а там речі, телефони, ноутбуки, і сидить одна дівчина, вагітна, каже: «Сергію, всі пішли, мені страшно». Біля стели на кухні якісь хлопці ходять. Гримнув на них, вони кажуть: «Ми їсти захотіли…» Нікого…
Разом з дівчиною дивилися по інтернету, що коїться біля Маріїнки, біля ВР – розумію, що треба бігти туди, почали прибігати хлопці, всі побиті, і тут просто в прямому ефірі бачу, що вбили мого товариша з Миколаєва – Андрія, просто на екрані бачу. Отут вже все. В очах туман, вдягнув мотоциклетний шолом, схопив биту, ще мені Олекса щит Андрія приніс, металевий, щось п’ять чи шість кульових отворів на ньому було. Куди Андрія забрали ще навіть не знали. І кинувся в бій. Зі сторони профспілок штурм пішов… Дуже багато поранених з того боку приносили, шия прострілена, поранення в спину… Мені тоді по голові каменюка влучила. Але охорону тримали. Потім прибіг Устим Голоднюк. Повідомив, що сотника поранили. Ми ще з хлопцями тримали біля стели оборону, там вже теж штурм на повну: беркути, ввшники. А коли підпалили капличку – народ просто знавіснів. Почали кидати у вогонь все, що під руку трапиться. Я там пару гумових кульок піймав. Ще  запам’ятав тоді, як    канадієць прибіг. Простий такий, біжить в повний зріст. Кричу йому: «Дурень, пригнись!» Присів, я дав йому рогатку, була в мене бойова рогатка. Він постріляв, потім почав казати мені, що зараз евакуює мене до Канади, вранці виліт, що він мене забирає, щоб я вцілів. Я відмовився, звісно. Він пішов і тут стався перший вибух гранати поблизу мене. Потім другий, ближче, і вже третім мене відкинуло, шолом злетів, щит відлетів… Провів лівою рукою по обличчю – кров, уламок якийсь під бровою влучив, добре, що не в око. А вже глянув на праву руку – а там все розірвано, одні кістки стирчать. Шок був. Трохи паніки було. Знайшов дівчину-медсестричку, кричу: «Перев’яжи!», вона як побачила – «В медпункт, в Профспілки, швидко!» Звідти мене вже в лікарню вивозили, на трьох машинах, з пересадками. Самі пам’ятаєте, як тоді виловлювали поранених. В лікарні  операцію робили. Пальці збирали до купи, шкіру натягували…
Друзі

Зі слів Сергія зараз у нього багато гарних друзів. Але ці завжди залишаться особливими…

– Ще 19 лютого на Майдан повернувся, ходили в згорілий Будинок Профспілок, з Устимом Голоднюком. Шукали, що там залишилось. Казали, що там бронежилети десь були. Протигаз один знайшли і кактус. Дуже рідкісний кактус. Я давно його шукав. А тут – все погоріло, а він на вікні стоїть, цілий. Коли йшов – Устиму казав: «Устимчику, не прощаємось, скоро побачимось!», а наступного дня його вбили… А потім сни були, нехороші сни, вони до мене в снах приходили, всі, Андрій, Устим, ще один товариш мій – Славко, в реанімації помер. Зараз вже трохи краще сплю, але все одно іноді повертається все… А кактус зараз вдома в мене стоїть, квітне дуже красиво…

Кохання

Він з Миколаєва, російськомовний, вона – його кохана дівчина, майбутня дружина – Мар’яна, з Закарпаття, україномовна. Це їм, звісно, не заважає. У кохання одна мова на всіх. Вони зустрілися в перший день, коли змерзлий хлопець захотів гарячого чаю. Як каже Сергій : «Там і побачив перший раз це диво». Після розгону 30-го листопаду знову зустрілись біля Михайлівського собору. Після того – «разом – і до кінця».На день народження друзі подарували Сергію вишиванку, для офіційного знайомства з майбутніми тестем та тещею. Хоча, звісно, зраз народним одягом українців стає камуфляж…

Зради
Він не називає ці історії цим словом. Сергій просто дивується з певних вчинків. Але інше слово не знаходиться… Історія Майдану не проста й не однозначна…

– 30 листопада нас почали гнати від стели.  Дуже некрасиво відганяти: «Всі пішли геть!». Дзиндзя бігав з камерою – просто так і кричав на нас, на охорону: «Всі – геть!». На мене налетів, що я захопив стелу, сцену. Мене ніколи на сцені не було. Всіх нормальних хлопців порозганяли. У одного з відомих активістів в ту ніч серцевий напад нібито стався. Нічого не хочу сказати, але не буває так, щоб після серцевого нападу вранці бути біля собору.. Біля Михайлівського Дзиндзя мене побачив – почав кричати, що це все через мене сталось, що я провокатор. Я – провокатор, розумієте? Кажуть, мене ще й по телебаченню показували десь, як провокатора. Я не бачив, друзі казали…

– Після того, як ми повернулись до стели – нами взагалі ніхто не займався. Руслана інколи приходила, раз на тиждень, на два тижні. «Треба влаштувати двіж!». Який двіж, що за двіж? Прибіжить, трохи побуде, і знову зникне…
– До 11 грудня всі кричали «Беркутів бити!». А тут беркути пішли, я кажу: «Хлопці, виходимо!». Вийшли – обернулись – стоїмо ми, четверо чи п’ятеро, а позаду – нікого, одні бейджики під стелою валяються – «охорона», «охорона»…

– 18 лютого. Хто пустив того ідіота на сцену? Який кричав, що на Майдані нічого робити. Він же фактично відправляв людей на бойню. А коли закінчив кричати – зліз зі сцени і пішов не до Маріїнки, а до Макдональдса каву пити…
Остання історія – це те, що здивувало Сергія Каланжова найбільше:

– Афганці, вони прийшли зі зброєю, 18-го, ми зраділи – здорово, ціла купа озброєних людей! Ну, вони сіли під стелою й сидять, ніби чогось чекають… Правда, один встав і порозстрілював одразу ліхтарі під стелою, коли ввечері світло увімкнули. І знову сидять. Думали: готуються до чогось. А потім вони… пішли… Коли вже пішла стрілянина, вибухи. Встали і пішли… Дуже велике розчарування було…

Життя

Сергій хлопець гуморний та оптимістичний. З його розповіді виходить, що все нормально. Ну, подумаєш, розірвало руку, пальці повідривало, зате заживає легко, лікарі дивуються.
– Лікуюсь зараз, операції, перев’язки… Кістка зрослась неправильно, бо гіпсувати одразу не можна було, відкрита ж рана… Ще операції будуть. Лікарі кажуть – ще дві операції потрібні. Щоб пальці нормальні були. Кажуть, що заживає нівроку, пальці будуть робочими. Лікар пропонує нарощування, щоб постраждалі палець були як звичайні, тільки без нігтя. Складна технологія.
Не знаю – у мене дідусь з такими ж пальцями все життя прожив. Чого у дідуся таке поранення? Війна…
Пропонували в Канаду їхати, на протезування. Але треба зараз все ще це пережити… В Миколаєві ще брат є, сестричка, чотири рочки в серпні виповниться. З мамою, думаю, все налагодиться… Я її знаю, вона все зрозуміє з часом. Залишаюсь поки в Києві, тут у мене все – і друзі, і кохання… Думаємо почати свою справу, займатися комп’ютерами,програмуванням. У мене спеціальність – кібернетика, захист мереж , захист персональних даних. Будемо цим займатись. Пропонували на реабілітацію за кордон – але в мене тут краща реабілітація: друзі, кохана людина поруч і – свобода! Якщо війна почнеться? Звісно, піду воювати… Зараз сказали долікуватись. Але тільки полізуть – піду. Мені звідси їхати нікуди. Це моя країна. Кому в Україні не подобається – Росія паспорти видає, валіть… А я звідси нікуди не піду…
Розпитувала Радміла КОРЖ

Зараз Сергій Каланжов продовжує ліування, залишаючись ройовим рою «Стела» 38-ї сотні.
«Українська альтернатива» дякує тим, хто підтримав Сергія та надав кошти на його лікування. Це НГДУ “Надвірна-нафтогаз” (Нафто-газодобувне управління) Івано-Франківська область.) – 5000 грн. Та педагогічний колектив Бистрицької школи Надвірнянського р-ну. – 1000 грн.
Ті, хто теж хоче та має змогу підтримати героїв майдану та українське військо, можуть перерахувати кошти на картку Української альтернативи – пишіть на електронну адресу groupua.org@gmail.com  або фейсбук-сторінку Група УА – www.facebook.com/groupua