Mission: Possible
липня 7, 2010
|
Posted by Олексій Логвінов
Не варто говорити про щастя в політичному контексті.
Переконаний, що більшість людей сприймає світ на рівні місії дуже смутно, розуміючи це як якісь чужорідні метапрограми, якими їх хочуть зазомбувати.
Це сказав мій друг, у мережі, в групі небайдужих товаришів. Він багато знає, продовжує розвиватися й прагне уникати суб’єктивізму. В Україні несприйняття політики настільки ж сильне, наскільки високою залишається активність людей на виборах.
Чим більше ми хочемо, тим сильніше розчаровуємося.
Я хочу бути щасливим. Найпевніший до цього шлях знають на Сході. Там люди віддавна й пильно заглядають усередину себе. Там вчаться давати собі раду з тим, що мають, і бути з того щасливими.
Вперше я серйозно замислився над перевагами східного світосприйняття наприкінці 90-х, прочитавши статтю російського журналіста про його досвід життя в Нью-Йорку. Він пояснював, що американці довго й ретельно підбирають собі пару, мучаться питанням, у якому ж ресторані призначити побачення, а потім – що до цього ресторану одягти. Китайці ж чинять по-іншому: вони обирають собі партнера по життю, а потім на щодень вчаться жити з ним. І бути щасливим.
Придивіться до статистики розлучень у західному світі, до відсотка самогубств навіть у найблагополучніших країнах Європи. А потім – до темпів зростання населення на Сході. Ну і хто в цьому житті більше знає про щастя?
На Заході хочуть прогресу, довіри – до й від когось. У демократію вірять інколи беззастережніше, ніж ми, дітьми, – у доброту Леніна, особливо, якщо той із пічником. На Сході вчаться задовольнятися тим, що маєш.
Як писав Толстой про освіту широкого загалу, не варто викликати в людей потреби, які вони потім усе одне не зможуть втілити. Якби він жив пізніше, то дізнався б від Фромма, що таке фрустрація. Але що б Толстой не писав, а школу для селян він усе ж відкрив.
Розчарування в нашій країні поєднується із традиційною недовірою до влади. А сьогодні – ще й перемножується на зневіру в політиках помаранчевої хвилі.
Україна – у найнижчій точці синусоїди суспільних настроїв і політичного процесу.
Чи є життя після?
При всій очевидності та привабливості східних підходів, є й певні застереження.
На Сході глибоке занурення в себе дало багатий інтелектуальний і духовний результат не від хорошого життя. Деспотичні режими Азії, через Візантію, Російське царство та Російську імперію, залишали особистості малі ступені свободи. Занурення в себе було природною реакцією на тиск непробивної стіни реалій – як для східного філософа, так і для російського письменника.
Моя вчителька любить майже тисячолітньої давності рубаї іранця Омара Хайяма:
Если есть у тебя для житья закуток –
В наше подлое время – и хлеба кусок,
Если ты никому не слуга, не хозяин –
Счастлив ты и воистину духом высок.
Витончена, м’яка версія ескапізму. Цей мінімалізм у прагненнях не випадковий. Він – наслідок багаторазового розбивання лобів – і не найгірших лобів, – об стіну влади, яка не чує.
Те саме відбувається в Україні протягом останнього десятиліття. У журналістиці – шляхом відходу багатьох фахівців від професії. Або прийняттям цензури й самоцензури.
Традиція поваги до особистості на Заході має багатовікову історію. Парламентаризм, який у тієї ж Англії існує з 13 століття, демократія, права людини – лише наслідок того, що людина в країнах теперішнього ЄС ніколи не була повністю безправною. В європейському Середньовіччі злочинця, який добіг до церкви, ніхто не мав права схопити. Рабства взірця російського кріпосництва Європа не знала.
Не хочеться ідеалізувати Західну Європу. У ранньому середньовіччі можновладці там відстрілювали людей у лісах. Зрештою, так само, як це робиться досі на теренах пост-СРСР. Інквізиція була судом, але це – інквізиція!
І все-таки, цехові об’єднання, міське самоврядування, навіть спільний досвід у хоровому співі – разом це і є виявами поваги один до одного, і довіри. Вони стали підвалинами теперішнього європейського добробуту та прав людини.
Границя між Сходом і Заходом проходить там, де людина вірить або не вірить, що вона може захистити свої права.
Там, де не вірить, вона йде в себе.
Ця границя між Сходом і Заходом проходить через Україну.
Вона проходить по душі Сковороди, якого світ ловив, а таки не спіймав. Проходить по душі Гоголя, якому вади реального світу так разили очі, що під кінець життя він став ревнителем державної релігії й стабільності трону.
Уникнення світу соціального – захисна реакція, спосіб життя людини східної ментальності.
Більшого вимагай
Чи достатньо цього мудрого й м’якого східного погляду для щастя?
Сьогодні я хочу більшого. Людина – істота соціальна. Потреба в спілкуванні є частиною її природи. Поваги й довіри потребує кожен, хто хоч інколи перестріває іншого homo sapiens.
Суспільство завжди є. Політичний контекст – поряд.
Ось у такому контексті щастя таки неможливо відокремити від громади, суспільства. І політики. Тому моя теща, якій за 70, каже, що їй стає не цікаво жити. З помаранчевими надіями було цікавіше. І тому люди, які є аполітичними, продовжують збиратися й обговорювати, як зробити життя в Україні кращим.
Сприйняття світу на рівні місії – не таке рідкісне. Воно може бути інтуїтивним. Або інстинктивним. Зрештою, і не кожен назве його “місією”.
Залишається питання: чи можлива місія в Україні?
Володимир Кухар, політолог, спеціально для Української правди
На УП: Середа, 07 липня 2010, 16:54
Categories: Демократія, Екзистенція
| 
Tags: Перспектива, Політика, Схід - Захід, Україна
Володимире, перепрошую, а що таке "місія" у Вашому розумінні? І чим програма відрізняється від метапрограми? З повагою, Юрій.
Юрію, від імені Віктора Мацикура, який висловив тезу про метапрограму, додаю написаний нам коментар щодо термінів. у Віктора поки тех труднощі виникли – сподіваюся, полагодимо:)
ВМ:
Дозволю собі відповісти, хоча я і не автор)). Місія – це усвідомлена особою ВЛАСНА надзадача, яка може бути втілена тільки колективно, разом з ІНШИМИ людьми. Метапрограма – це ідея, яка для власного втілення продукує безліч інших, дрібніших програм-маніпуляторів. Не варто говорити, чи існують ідеї окремо від матерії, однак метапрограми можуть існувати і без явних її адептів-носіїв, ось такий парадокс. Щастя-це метапрограма, складається вона з сотень дрібніших ідей про зміст власне щастя: успіх, здоровя, матеріальний добробут і ін. Метапрограму не варто використовувати як інструмент чого б то не було. Це ніколи не обєднає людей, оскільки їх значно більше розєднуватимуть інтерпретації.
"В Україні несприйняття політики настільки ж сильне, наскільки високою залишається активність людей на виборах." – як гумор – чудово, а так потребує уточнення, приміром "справжньої політики".
Тепер по суті.
Розумієте, Володимир, я не замислююся над поставленими Вами питаннями. Чомусь, можливо абсолютно безпідставно, вважаю за необхідне розробити і оприлюднити сутність більш досконалого суспільного устрою. По мірі можливості окремі елементи і логічні побудови оприлюднюю зараз.
Так, спротив традицій величезний, але інші ж народи змогли здійснити розвиток, зможемо і ми. Отже, моє завдання створити підручник, а там як буде.
Проте погляньте на публікації в УП – рік тому про такий рівень можна було тільки мріяти.
Все буде добре, просто потрібно працювати. І не боятися змушувати наше болото розвиватися.
Як це не може бути щастя від політики? Чи може хтось із людей при здоровому глузді у теперішній Україні вважати себе щасливим? Навіть якщо в особистому житті все гаразд і гроші є, і здоров'я? Але відчуття щастя немає. Як сказав Симонід Кноський IV ст. до Р.Х."Для повного щастя людині необхідно мати славну Вітчизну". І ця відсутність щастя – саме із-за постійнотриваючого знеславлення України теперішніми політиками. Вихід один. Для щастя українцям необхідно здобувати славу своїй Вітчизні своїми справами. Великими й малими. Сотні років місією патріотів було здобуття незалежності. Але це здобуття виявилося не кінцем шляху, а початком нового, не менш важкого. Звідси нова місія, нова національна ідея – ЗДОБУТИ УКРАЇНІ СЛАВУ, щоби відчувати себе повністю щасливими і посісти гідне місце у світі.
Kostiantyne, dualizm mizh osobystym I suspilnym vse odno bude – navit, v bilshosti, v odniy holovi. Ale siohodni zahroza vidvernutysia vid suspilnoho I v osobystomu zahruznuty osoblyvo velyka – vid post-pomaranchevoho rozcharuvannia. Chy tse potribne nashiy krayini z teperishnioyu vladoyu, z I tak dovhoyu tradytsiyeyu moya khata z krayu? Tomu ya vdiachnyj vam za komentar. Dlia nas yak dlia vodiya vnochi: ne spaty za kermom!
Yuriyu, diakuyu za duzhe vazhlyve pytannia I beru chas na rozdumy. Zaodno I do normalnoho kompa doberusia. A shche – poradzhusia z avtorom tezy pro metaprohramu:)
Прочитав вашу статтю. Критично не буду висловлюватися.
Якщо більш-менш об'єктивно, то скажу наступне:
1. Для мене Західна Європа є ближчою (в культурному плані), навіть ніж Південна та Східна Україна, я вже мовчу про далі на Схід. Можливо це сформувалося через те, що перші роки свого життя, я провів саме в Німеччині, можливо просто я так вихований, чи просто мені так хочеться.
2. Я вірю в поняття суб-культура. Тому переконаний, що для України модель Росії чи Азії (по суті одне і теж, лише з деякими відмінностями), як культурна чи то політична/суспільна не підходять.
3. На мою думку, місія України – це стати передовою державою у регіоні, використовуючи усі механізми від ОЧЕС, ГУАМ і до НАТО та ЄС.
Дякую за увагу.
До Proof. згоден, що місія лідерства в регіоні була б і реалістичною, і доречною. проте в месіанському сенсі не хочеться мислити. поки що:) бо месіанство – річ ризикована, і в першу чергу – для самих місіонерів.
про місію думаю як про можливість нормального життя у нормальній державі. а що може бути екзотичнішим для українця, ніж це? от вам і місія:)
Як спроба зрозуміти глибинні причини наших невдач – стаття дуже доречна. Бажання осмислити і порівняти Схід і Захід, в надії знайти відповіді: як, чому і куда. Це теж правильний напрямок. Але саме порівняння і його висновки – дуже поверхневі, в більшості не правильні. Я не є знатаком-ерудитом по Сходу в плані історії і хронології подій, але в пошуках глибинної суті і її впливу на особистість – трішки кумекаю. Схід -дуже великий і ліпити наприклад досвіт Китаю і Росії в одну кучу – нічого доброго не вийде.З заглиблення в себе, вони мають різний досвід, в одних він успішний, інші як на мене нічого не навчились. Пояснення причин і бажання заглиблюватись, як страх ззовні, то дуже примітивно. Це так само, як сказати, що всі відмінники добре вчаться, бо бояться отримувати двійки
Мудрість сходу в тому, що коли бардак в кожній голові окремо, то зібравши ці бардаки до купи — нічого доброго не вийде. Мається на увазі — щасливого суспільства не побудуєш. Тому хочем ми цього чи ні без заглиблення нічого доброго не буде.
Олеже, я наблизився до дуже ризикованої ноти, на яку на фб вказав Андрій Стефаненко. він каже, що порівнювати західну демократію зі східною філософією нелогічно.
дійсно, нелогічно, і може десь я і намішав понять. але в більшості випадків ми таки можемо порівнювати суспільно-політичні системи, і порівнювати з тим самим результатом. бо не випадково, що поняття Східна деспотія привилося не для будь-якого регіону, а для землі між Китаєм і Близьким Сходом.
напевне, Росія і Китай дуже різні. але кожен з цих світів – таки історичний інтроверт. мені особливо складно піти в деталі китайського досвіду.
я не проти заглиблення в себе, що, зрештою, є глибоко індивідуальним досвідом. я тільки про те, що сьогодні ескапізм, тобто втеча від реальності, таки некорисний.
Я згоден з коментарем Ігора Стокоза в частині того, що Схід більш колективний, а Захід індивідуальний — а не наоборот. Але не згоден з Ігорем де він робить висновок по Сходу: “Вдовольнятись тим що маєш саме по собі заперечує прогрес “ Тоді як пояснити успіх Японії. Їхній Дзен-будиський мінімалізм у всьому і перші місця в прогресі технологій. Ігор правильно підмітив, що велика біда від людської “жаби”. Так от Схід своїм заглибленням саме вчить як ту жабу приручити. .
припущу, що успіх Японії треба шукати не у відмінності з Європою, а у відмінності з Китаєм. чому японці виявилися більш успішними і пристосованими до нових умов, ніж китайці? але замало знаю про це, щоб щось пропонувати.
Якраз перед Вашою статтею прочитав "Джихад під триколором", таке враження, що розумні люди упорядкували думки, які вже давно не дають мені спокою. Захід-схід, схід- захід, Україна бовтається в цій каламутній воді між двома берегами. Мабуть пора цю воду просто очистити, подивитися в глибину, в глибину своєї історії, свого колективного розуму і досвіду і знайти свою точку опори. Не бігати між лібералізмом Європи і авторитаризмом Азії, а проаналізувати досвід своїх предків, період гетьманщини буде непоганим початком для аналізу. На цю думку мене постійно наштовхує той факт, що нас постійно щось (або хтось) відволікає від занурення в своє минуле…
Сергію, нам потрібна точка опори. своя, власна. але пошук "третього шляху" – теж і ризикована річ.
наприклад, не знаю, який саме період Гетьманщини Ви маєте на увазі? бо ж була і Руїна, а це – більше ніж історія, це вже – метафора.
шукати в історії так само непросто, як і в сьогоденні. припущу, що тверезо роззирнутися навколо по теперішніх сусідах було б теж дуже корисно. а якщо потім ще й двигнути вперед, то ще краще:)
Ну звичайно ж не Руїна, я маю на увазі кращий досвід цього періоду: "братимемо лише здобутки, не оминаючи аналізу помилок" – цитую свою доню.
Друзі, я радий, що нас на цьому ще “сирому” сайті, який лише проходить обкатку, вже цілий десяток! дякую за підтримку та критику по ділу.
як і обіцяв Юрію, почну з його допису. метапрограма – частина цитати з мого друга. припускаю, що це та сама програма, але на вищому рівні узагальнення, більш всеосяжна. сам я не дуже люблю ускладнювати терміни, але, на жаль, досі дуже погано навчився уникати цих нюансів:)
щодо місії. вона вжита виключно в контексті того голівудівського фільму з Томом Крузом, який називався Mission: Impossible. Себто йдеться не про якусь претензію на пафос. те,що на моє переконання місія is possible, означає лише те, що попри всю ніби то сьогоднішню безпросвітність ми можемо здійнятися з колін. хоч ми і в найнижчій точці синусоїди нашої новітньої історії, нема перепон, які б ми не могли здолати на шляху до свідла, яке ми всі знаємо: демократія, конкурентна соціальна ринкова економіка, любов до вітчизни та повага до ближнього і тп. жодного місіонерства:)
Дякую за статтю, Володимире. Зачепило місце, де ви пишите про повагу, перш за все про повагу до свого співвітчизника. У нашій країні цього дуже мало. Іноді здається, що взагалі немає. Ви наводите гарні приклади із західного життя. Все це так. Здається, що природно поважати свого співвітчизника, хоча б через те, що нас об"єднує життя в одній країні, спільна історія, культурна спадщина (за відсутності особистих причин ). Але ж ні! У нас не так! Волаючи про необхідність єднатись, всі тихо ненавидять один одного. За те, що вони такі самі, як всі ті, що живуть у цій країні, а оскільки жити тут погано, нема за що їх поважати. Хтось емігрує – молодці (із чорною заздрістю), хтось намагається щось змінити – мрійники (все одно не вийде).
Інно, без поваги не буде іншої, кращої якості відносин між людьми.
Якщо говорити про Захід, то мене, як людину, яка зросла у наших …реаліях, продовжує дивувати повага людей одне до одного, стикаючись з нею на побутовуму рівні. В черзі до каси там можна заснути – ніхто не штурхає руками. В Швейцарії колись біля паркінгу заговорився з друзями. Водій, який намагався виїхати зі свого місця, кілька хвилин терпляче чекав, доки друзі мені не натякнули, що ми комусь таки заважаємо.
Нехай це буде толерантність – ще краще. І ближче до Сходу:)
Важко уявити, що потрібно зробити, щоб заслужити повагу співвітчизників. Хіба що нагребти грошенят та почати всіма керувати – може, хоч боятись будуть. Має рацію Забужко – доброго керівника недостатньо, щоб змінити народ. Потрібно змінювати щось у головах.
Особисто в мене на це очі відкрились після перебування в Канаді. Там людей поважають. Якщо ти громадянин країни – ти заслуговуєш на повагу. Подорожувати зараз потрібно для збереження психічної рівноваги. З нашого похмілля у їх тверезість. А то можна звикнути і втратити чутливість до цього неподобства. Більшість людей, які іншого ставлення й не бачили, вважають, що нормально зневажати інших, за схожість чи відмінність, то вже ситаутивно. Одним словом, сумно. Вимагати більшого? Я б сказала – людяного та цивілізованого ставлення до свого співвітчизника як світоглядної норми. А тоді можна і більшого ))
таки добре сказала Забужко, хоч вона і збаламутила трохи народу оти Проти всіх:)
оця думка багатьом здасться парадоксальною: Подорожувати зараз потрібно для збереження психічної рівноваги. З нашого похмілля у їх тверезість.
після мандрівки ситим Заходом переважно люди відчувають культурний шок і труднощі реадаптації.
Щсь це: Вимагати більшого? Я б сказала – людяного та цивілізованого ставлення до свого співвітчизника як світоглядної норми. А тоді можна і більшого ))
а що може бути більше за людяне і цивілізоване ставлення до співвітчизника? оце і є більше. дуже велике!:)
Ігоре, дякую за згадку про Столипіна – у випадку України більш ніж ждоречний персонаж. хоча, коли він свої реформи проводив, Україні він був не цікавий. він мав маєток в Прибілтиці, там подивився трохи Європи, і давай на Росію ці ідеї штовхати. Україні вони були ні до чого, бо Україна ніколи не мала такої общини, яка була підвалиною Росії.
щодо іншого, то відпишуся в коменті до Олегових думок. вони у вас хоч і з різних перспектив, але – про одне і те саме:)
Комментарий абсолютно постороннего пользователя со ссылкой http://facebook.com
Авторизация (аккаунт) на сайте – как автор или редактор – не имеет никаого отношения к аторизации в системе комментирования,
Логин в сайт дает возможность писать статьи и вести дискуссии в группах.
Комментарии же активированы так, чтоб дать возможность комментировать максимально возможному числу людей, но не анонимно, а в привязке в тому или иному сервису, иконки которых вы можете видеть внизу перед полем комментирования.
Ігоре, мушу зауважити, що в українській традиції, багатство, заможність – не були негативом ніколи, тому що вони були результатом прації, до якої українці традиційно призвичаєні. Ненависть до багатих, ця бісівщина, ще одна межа розколу спільноти – ідея привнесена комуністичною ідеологією зрівнялівки, яка, напевне, набула оформлення у гаслі великої французської революціїї 1789 року "свобода-рівність-братерство". Плюс – антицерковне Вольтерове "роздушіть гадину!" – про Церкву. А потім різні Дарвіни і Маркси з Енгельсами надали цьому наукового оформлення, а їх послідовники – "розкрутили" практичним втіленням.
Григорію, церкву як інституцію є за що критикувати. але в такій твоїй постановці питання щодо негативу, який приніс позитивізм, атеїзм та інші -ізми повністю згоден!
Трохи з запізненням, але хотіла би приєднатись до вашого обговорення і прояснити свою, можливо занадто стислу, репліку у ФБ.
Часто наша людина ідеалізує Схід або Захід, шукаючи порятунку в моделях їхнього устрою – державного, політичного, культурного. Проте, добре тут хтось сказав, що Схід характеризує колективізм, а Захід – індивідуалізм. І в основі цього лежить традиція, а ще глибше – релігія. Бо що для одного ліки, для іншого – отрута. Не завжди українець зможе втиснути своє міцне тіло в розшите шовком кімоно японця, та й не факт, що йому буде надто зручно в кілті шотландця. Для того, щоб вибудувати свою, унікальну, модель, слід дуже ґрунтовно підійти до світового досвіду, запозичити ті ідеї, що приживуться і пустять коріння на українській землі, а не стануть бур’яном, який знищить те, що й так не дуже добре росте.
Яніно, ось за це – окреме спасибі!!:
“Адже часто значно легше бути романтиком, палким патріотом і померти з гучними гаслами на вустах, ніж закатати рукава і взятися до роботи вже на мирній ниві.
Слід змінити це. Слід звикнути до думки, що ось вона, свобода, ми отримали її, а тепер потрібно вчитися, як із нею жити.”
пробігти стометрівку легко. а от розкласти сили на 10 км і перемогти – це зараз важливо. бо швидких перетворень, чудес не буде.
А ще існує інша проблема. Хіба не часто в світовій, а не лиш в українській історії доводилося бачити як найпалкіші революціонери здуваються, як кульки, коли справа доходить до того, а що робити після. Адже часто значно легше бути романтиком, палким патріотом і померти з гучними гаслами на вустах, ніж закатати рукава і взятися до роботи вже на мирній ниві.
Слід змінити це. Слід звикнути до думки, що ось вона, свобода, ми отримали її, а тепер потрібно вчитися, як із нею жити.
Тож чи багато спільного є в культурній традиції японців та українців? Чи можливо, щоб таке диво сталося і на наших теренах?
Яніно, дякую за за коментарі. До речі, чи були у Вас якісь негаразди з коментарями?
дякую. тепер все ок, але реєстрація пройшла не відразу