СВІТЛАНА ГАЛАТА "Українська альтернатива", журналіст

         Місцеві ентузіасти лишаються самі.  Збирають пам’ятки, виховують молодь,  рятують гайдамацького дуба.  Взимку в Медведівці, де знаходиться краєзнавчий музей,   малолюдно.  Учасники «Української альтернативи»  приїхали до Холодного Яру на кілька годин,  поклали квіти до пам’ятника Василеві Чучупаці, провідали посаджені навесні дубочки,  привезли комп’ютер для музею.  Спілкування з працівниками перервала екскурсія – приїхали школярі з  Санкт-Петербургу.  Молодший науковий співробітник Лариса Матрос звично починає екскурсію українською. Каже: якщо щось не зрозумієте – запитуйте. Підлітки розглядають листівки повстанців, гармати, шаблі,  пістолі,  по літерах читають напис на чорному прапорі: «Воля України або смерть»…

        Про щоденну, «непарадну» роботу музейних працівників (за сумісництвом – заводіяк всіх просвітницьких заходів)  ми розпитуємо завідуючого філією «Холодний Яр» національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Богдана Легоняка.

         –   Пане Богдане, з чого починався музей?

–   З бажання зберегти  історію краю.  У 1992 році у цьому будинку була руїна: стіни обдерті, крізь дах можна було зорі лічити. Колись тут жив священник, в радянські часи був склад, контора і навіть гуртожиток.  Заповідник купив будинок у сільради і в 1993 році ми вже відкрили першу експозицію. Штукатурили, білили, лагодили дах, збирали експонати.

Богдан Легоняк, директор музею у Медведівці. Фото: Володимир Кухар.

         – А де діставали експонати?  «Чорні археологи» й перекупники ще з 90-х років хапають усе, що має хоч якусь історичну цінність…

– Ви не повірите, але багато цікавих речей музею дарували люди. Одного разу місцевий тракторист Петро приходить і каже: орав, мовляв, біля лісу й знайшов залізну «шапку».  І дає мені скіфський шолом! Ще й вибачається, мовляв, я його трохи трактором пошкодив, а потім молотком вирівнював.  «Віддячте, – каже, – пачкою цигарок, а шолом музею залиште».  Я вже потім дізнався, що такий раритет коштує 60-70 тисяч доларів …  А чоловік виявив громадянську позицію.

Або ще такий випадок. Принесла жінка в музей рушник, вишитий ще в XVIII столітті. Я такого більш ніде не бачив. На рушникові вишиті… бджоли. Такий от своєрідний символ села. Науковці припускають, що назва «Медведівка» походить саме від слів «мед» і «відати». У лісах було дуже багато диких бджіл і не дивно, що місцеві жителі були бджолярами.

А один експонат потрапив до нас майже анекдотично. Мій приятель-археолог якось вийшов «до вітру»  і з превеликим здивуванням помітив у ямі для сміття козацьку люльку. Їй більш як триста років!

Всього у  музеї п’ять кімнат. У чотирьох розміщені постійні експозиції: ремесла й промисли, коліївщина, період Великої  Вітчизняної війни і, «наймолодша»  –  холодноярська організація.  В п’ятій влаштовуємо виставки.

  – Розкажіть про «наймолодшу»  –  холодноярську.   Навіть сьогодні українці мало знають про братів Чучупаків і холодноярську республіку.  Коли Ви вперше почули про отаманів Холодного Яру?  

– Про холодноярців я дізнався лише на початку 90-х, коли приїхав з Прикарпаття працювати в лісгоспі. У розмовах з місцевими жителями почув вислів: другі гайдамаки. Що за гайдамаки, думаю.  І тільки потім зрозумів: та це ж вони про отаманів-холодноярців розповідають! Тут справді діяв Полк гайдамаків Холодного Яру.

Але називати їхню організацію республікою неправильно. Не було окремої «республіки»,  була військова організація, яка визнавала Центральну Раду і боролася за волю України. Деякі жителі спочатку вітали радянську владу, яка обіцяла роздати землю. Але коли комуністи оголосили продрозверстку, селяни взялися за зброю.

Брати Чучупаки жодних ілюзій щодо більшовиків не мали. Повстанці боролися за незалежну Україну,  на їхньому прапорі було написано: «Воля України або смерть».  Аж до 1923 року повстанці чинили опір радянській владі. Тут безвісти зникали цілі підрозділи Червоної армії, а в лісі можна було «зустріти» насаджену на гілку голову уповноваженого ЧК…

В радянські часи ця тема була повністю заборонена. Після багатьох років пропаганди і репресій дехто з місцевих і нині вважає отаманів-холодноярців розбійниками й бандитами. Але є люди, які пам’ятають (або з розповідей знають), що відбувалося насправді.  Параска Оверківна Чиж  (нещодавно вона померла. – Авт.)  розповідала про свого брата,  закатованого більшовиками. Казала: він загинув за Україну!

- А власні наукові дослідження музей проводить?

– Так. Ми досліджуємо різні напрямки: природничий, історичний, культурний.  Комп’ютера й інтернета у нас не було, тому інформація зберігалася в паперовому вигляді. Ми писали наукові доповіді, наукова рада заповідника їх затверджувала, і лише після цього  спеціальна людина набирала їх на комп’ютері.  Бувало,  що до комп’ютера стояла черга з 50-60 науковців заповідника.

Колектив музею в Медведівці і учаснки Української альтернативи - організатори акції біля комп'ютера на його новому робочому місці у музеї. Світлана Галата (УА), Людмила Калініченко, Богдан Легоняк, Володимир Кухар (УА), Ігор Казначей. Фото: Ольга Скороход (УА)

Тепер, завдяки акції «Української альтернативи»  ми зможемо працювати на власному комп’ютері.  Це допоможе нам контактувати з ученими з інших міст та країн, знаходити рідкісні книги в наукових бібліотеках світу.

  – Інтернетом і скайпом користуватися вмієте?

– Навчимося!

- А пошукову роботу ведете?

–  Ми всяку роботу ведемо. І пошукову також.   Працюємо «в полі»: знаходимо пам’ятки історії, культури, природи. Потім вивчаємо їх, зберігаємо,  відновлюємо.  Друкуємо наукові статті та розвідки, читаємо лекції.   У червні до нас на практику приїжджають  учні й студенти. Ходимо з ними в ліс, шукаємо червонокнижні рослини, спостерігаємо за звірами.

Природа Холодного Яру – цікавезна. Коли зустрічаю у лісі рідкісну рослинку чи тварину – радію. У минулому році до Медведівки приїжджали англійці вивчати популяцію рідкісного складчастого підсніжника. Навесні приїдуть вчені з Москви. Вважалося, що цей вид росте тільки в горах Криму. Фахівці довго сперечалися, звідки він тут узявся. Дехто вважав, що це козаки квіти з Криму привезли. Але науковці  з ботанічного саду імені Гришка довели: цей вид росте в наших місцях з давніх-давен.

 – У квітні тисячі людей з усієї України приїжджають до Медведівки і Мельників вшанувати героїв-холодноярців.  Але місцевих, як правило, приходить лише два-три десятки.  Невже людям байдуже?

– На жаль, в останні роки люди змушені думати про те,  як вижити і прогодувати сім’ї. Головні підприємства Медведівки – хлібозавод і автоколона зупинилися ще в 90-х,  люди працюють на городах, на базарі, шукають роботу в Черкасах…

У квітні й жовтні у нас справді ціле «паломництво» з України і з-за кордону. Часто спостерігаю таку картину: західняки приїжджають і починають повчати східняків, як треба любити Україну. Вони вважають себе єдиними справжніми патріотами…

       –  Встановлюють монополію на патріотизм?

– Так. Я їм кажу: легко у Львові чи Тернополі бити себе в груди і називатися  патріотами. А ви поїдьте в Донецьк, Сімферополь, Харків, попрацюйте з людьми, знайдіть точки «дотику» й єднання. В центральній та східній Україні люди просто не дуже добре знають свою історію. Спочатку до людей треба донести  інформацію, а вже потім вони стануть патріотами. Не треба встановлювати монополію на патріотизм. Треба  робити  спільні справи. До речі, це стосується і політиків!

До речі, восени приїжджають діти на спортивно-патріотичну гру «Чорний ворон».   Розбивають табір, вчаться маскуванню, розвідці.  Ми проводимо їх повстанськими стежками, знайомимо з місцевими хлопцями. Разом вони шукають у лісі старі криївки…

         – Тут були криївки?! Холодноярці ж, здається, жили вдома і збиралися тільки в разі небезпеки.

– Були! Більш того, можливо, саме тут були викопані криївки,  які згодом стали зразком для бійців УПА. У книзі Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр»  описані криївки для людей і для коней. Була криївка і в матросів, які воювали з холодноярцями. Цю криївку ми знайшли, а от криївки повстанців – ні. Гарно хлопці маскувалися!  Можливо, ці криївки знайдуть саме школярі-пошуковці.

- У музеї макет криївки зробити плануєте?

– Це було б дуже добре. Але, на жаль, ми є філіалом державного історико-культурного заповідника.  А історія й культура в державі фінансуються в останню чергу.

Навіть на порятунок дуба Максима Залізняка ми не отримали з бюджету жодної копійки. Канати, які страхують гілки від буревію,  допоміг купити гурт «Тартак».  Установлювати їх допомагали ентузіасти з Польщі.

До речі, дубом у середині 90-х ми почали опікуватися цілком добровільно. Спочатку він був на балансі Міжколгосплісу, потім «відійшов» Держлісфонду, ніхто ним не займався.

На жаль, ми робили чимало помилок. Дупла лікували цементним розчином, закопували  під коріння туші корів… Науковці розповіли нам про досвід збереження старих дерев у інших країнах і тепер  ми запитуємо поради в українських чи європейських вчених.

Нині ми задумали клонувати дуб Залізняка.  Всі наші спроби отримати від нього потомство звичайним способом закінчилися невдачею. А генофонд такого дерева варто зберегти. Над цим працюють науковці і вже є перші результати.

     -  Ви хочете виростити ще один дуб Залізняка? Чи цілий гай?

– Цілий гай! А потім розсадити молоді деревця, щоб «гайдамацькі дуби» росли в багатьох регіонах України.

         -… і коли виникне потреба «гайдамацького склику»,  не треба було їхати аж на Черкащину….

– Молоді «дубочки Залізняка» – хороший символ. Щоб обхопити руками старого дуба,  півтора десятки людей мають взялися за руки. А в нас завдяки дубкам символічно «візьмуться за руки» різні регіони.  Це і наука, і засторога: перемогти народ, який пам’ятає свої перемоги,  неможливо.

Розмову вела Світлана ГАЛАТА