Але сьогодні і далі важливо знати, що козацького в українцях є досить – ми не лише гречкосії! Бандера, ОУН-УПА – це приклад ідейної послідовності, безкомпромісності, того, як не обирати меншого зла.

Зображення: www.zakarpattya.net.ua

Можливості приречені залишатися нереалізованими без сили духу, відваги. Перемога реальна, і за неї варто повставати. Навіть якщо результат сьогоднішній не виглядає переможним. Підніматися треба тим більше, що повстання мужньої меншості завжди буде цінуватися більше, ніж домінування ситої, переляканої влади.

Є цілі дня, є потреби тіла. Але дні минають, а ми знаємо:

“Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав!”

Про С.Бандеру багато говориться з пафосом, багато – з нерозумінням чи ненавистю. Внизу – кілька епізодів зі спогадів від його близького співробітника, відомого дослідника українського повстанського руху Петра Мірчука.

Володимир Кухар, лідер “Української альтернативи”

* * *

Петро Мірчук

Зустрічі зі Степаном Бандерою

Степана Бандеру, мого старшого товариша зі Стрийської гімназії, зустрів я вперше на подвір’ї “Руської Бурси”, де містилася тоді укранська гімназія. Точніше кажучи, це була зустріч одностороння. Степан тоді був учнем шостого класу, як я став “першаком”. Серед гімназії учні нижчих класів знали по імені і з вигляду всіх учнів вищих класів, а учні вищих класів на учнів нищих класів ніякої уваги не звертали. Тому й Степана Бандеру я знав вже у першому класі, бо бачив його кожної перерви на подвір’ї, але він на мене, очевидно, ніякої уваги не звертав.  Подібне відношення продовжувалося й тоді, коли я став членом пластового куреня, в якому Степан, хоч малий і непоказний ростом, був членом команди.

Ділово зустрів я Бандеру влітку 1932 р., коли я, склавши матуру, став дійсним членом ОУН і повітовим провідником ОУН Стрийщини. Стрийщині припала тоді важлива роль в переправлянні нелегальної літератури ОУН. У Конюхові коло Стрия була влаштована в криївці друкарня, в якій друкувалися видання Крайової Екзекутиви ОУН. Через Стрийщину йшла через Чехословаччину “Сурма” та інші видання закордонного проводу ОУН.

В порозумінні з повітовим провідником ОУН Миколаївщини Андрієм Данчевським лінію передавання було влаштовано так, що література з Чехословаччини йшла під контролем організаційного референтаокружної екзекутивиОУН Олекси Гасина до Конюхова, з Конюхова – до Добрівлян, а з Добрівлян забирав фірою, одягнувшись як звичайний селянин, Андрій Данчевський і доставляв її до Львова. У Львові зустрів я референта переправляння студента Николишина з Добрян, але коли було подано новий план перевоження літератури ОУН, він подав мені, що той план хоче перевірити його зверхник, референт пропоаганди Крайової Екзекутиви ОУН. В умовлений час ми з Данчевським приїхали до нього і тоді я побачив, і тоді я побачив, що ним є знаний мій гімназійний товариш Степан Бандера. Зодягнувшись як звичайний сільський хлопець, він приїхав фірою Данчекського до Добрівлян переночував у мене на оборозі і вранці, до схід сонця, поїхав фірою з Конюхова в дальшу дорогу аж до чехословацького кордону. “Як референт переправки я відповідаю не тільки за літературу та її правильну доставку, але й за долю тих, хто її переправляє”, – пояснив нам Бандера. – В тому я мушу особисто перевірити, чи запропонована нова сітка безпечна і буде працювати справно”. Така солідність у перевірці роботи і таке глибоке відчуття відповідальності за підвладних членів Організації заімпонували Гасинові, Данчевському і мені і зродила безмежну пошану до Степана Бандери.

В часі Різдвяних вакацій 1932-33 років відбувся у Львові, в академічному домі, спеціальний десятиденний вишкіл для повітових провідників ОУН. На тому вишколі побачив я знову Степана Бандеру, Він брав участь майже кожного дня не то як викладач, не то як учасник: докладніше говорив про проапаганду і брав слово в інших питаннях викладів і дискусій, але ніколи ніяк не виявив тим, яке становище в Організації він займає… Своєю скромністю Бандера і тоді, і весь час вміло маскував навіть перед членами ОУн свій пост. Лише зі звідомлень з Вапшавського процесу я довідався, що “Баба” – Бандера, якого я далі вважав референтом пропаганди, у дійсності є Краєвим Провідником ОУН.

По розвалі Польщі зустрів я Степана Бандеру в Кракові. Я скоро переїхав на Холмщину організовувати молодечі відділиКоли при нагоді табору провідників молоді в Криниці я вступив до Кракова і зустрів Бандеру, він порадив мені їхати до Праги і там в Українському вільному університеті закінчити мої студії. “нам треба в Організації людей з закінченою університетською освітою, щоб наші політичні супротивники не могли воювати проти нас демагогічно, бо членство ОУН – то самі селяни й робітники та початкуючі студенти”, – казав він.

Таку саму пораду я одержав від Бандери вдруге в червані 1941 року…

Після війни довелось мені співпрацювати зі Степаном Бандерою одразу на пості члена теренового проводу ОУН у Німеччині, а опісля – як член Проводу ОУН, очоленого Степаном Бандерою. При цій нагоді я мав змогу зблизька пізнати й інші позитивні прикмети Бандери. Перша з них – це його абсолютна діловитість. На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальних риторичних промов, сам ніколи не вживав пишномовства й інших здержував від відходження од теми й закінчував кожне питання прийняттям остаточного рішення у даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення.

Свій погляд висловлював наприкінці, після того, як висловлювалися інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завзято обороняв, але по закінченні дискусії ставив пропозицію обговорюваного рішення на голосування, і коли траплялося, що його позиція не знаходила підтримки, була переголосована, він з повагою приймав рішення до відома як обов’язуюче його й ніколи самовільно його не міняв.

Так було, наприклад, у справі розмов з організацією полк. А.Мельника: Бандера поінформував членів Проводу, що він подав полк. Мельникові вимогу офіційного визнання ним, що його становище, що ОУН у своїй політичній дії мусить орієнтуватися на Німеччину та вести українську протибольшевицьку боротьбу в залежності від планів та інтересів Німеччини, була помилкою. Анакше всякі перемовини недоцільні.

На Проводі після гарячих дискусій його було переголосовано. Бандера прийняв це до відома й уповноважив вибрану Проводом трійку до переговорів. Проведені зустрічі ні до чого не привели. Але коли на Проводі було прийняте нове рішення ніяких розмов більше не вести, Бандера ані словечком не натякнув на улюблене українське “а чи я не казав?”.

Подібно було з питанням участі ОУН в Українській націонільній раді, що наприкінці 1940х олків формувалася в Німеччині. Бандера вислови на початку свій погляд, що це тільки ще одні “політичні герці” еміграційного партійництва, які ні до чого позитивного не доведуть. ОУН мусить вести самостійно свою працю. Але нові члени Проводу з Наддніпрянщини пристрасно обороняли думку, що вся українська громада на еміграції бажає єдості й ОУН теж мусить задокументувати, що й вона змагає до єдності. В остаточній дискусії погляд Бандери було переголосовано. Він вирішив прийняти рішення Проводу до відома як зобов’язуюче і уповноважив вибране представництво ОУН вести переговори про формування Всеукраїнської національної ради.

І в цій справі переговори закінчилися невдачею. Представники ОУН під проводом Степана Бандери вийшли з організованої УНРади і припинили переговори з іншими партіями як зайву витрату часу…

Другою позитивною приктметною рисою Бандери був його щирий респект до кожного позитивного критика і нехіть до кожного, хто підлабузнювався. Він радо слухав критичні думки і ніколи й тіні ворожости не виявляв проти того, хто хоч би й найгостріше, але строго ділово критикував його погляд чи його позицію в даному питанні.

В 1957 олці мені довелося полетіти з США до Німеччини у справах ваідшкодувань для українських в’язнів концтаборів і, як виявилось, затриматись там на сім місяців для проведення справи через три інстанції німецького судівництва. Вже першого тижня Бандера запросив мене на обід у неділю до себе і постійно рішуче нагадував: “Пам’ятай, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене”. Після обіду ми грали в шахи і дискутували, не раз дуже гаряче. Якщо я мав погляд, відмінний від його, ніколи не трапилося, щоб він обурювався чи ображався і перестав після такого гарячого обміну нагадувати: “Не забудь, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене!”

Навпаки, він погірдливо ставився до кожного, хто підлабузнювався йому. “Чогось він від мене хоче”, – казав він про такого, хто став перед ним вихваляти його. “Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик”, – пояснював Бандера.

Під кінець 1944 року німці звільнили з концтабору Бандеру, Стецька й інших українців-в’язнів з Авшвіцу – Климишина, Ленкавського, Рака, Ребета й ін., – і поставили Бандері вимогу, щоб очолювана ним ОУН стала членом пронімецького Українського комітету. А у винагороду за те будуть звільнені з концтаборів усі інші українські політв’язні. Бандера відкинув таку пропозицію, вимагаючи, щоб німці спершу визнали державну незалежність України і як уряд України УГВР або Тимчасове Українське Державне Правління з 1941 року.

Але перед остаточною відповіддю Бандера передав до нас, в’язнів Авшвіцу, листа з запитанням, як ми ставимося до такої справи, бо якщо він остаточно відмовиться від участі у пронімецькому Комітеті, то нас усіх, хто залишаються в Авшвіці й інших концтаборах, жде смерть. “Я глибоко переживаю можливість вашої загибелі в ім’я чистоти перед Історією нашої ідеї”, – писав нам Бандера. Після нарад ми усі підтримали позицію Бандери.

Коли внутрі ОУн виринув конфліут, викликаний “опозицією” Ребета, закидом, що нібито Край стоїть на інших ідейно-програмних позиціях, а в ході того появились загадкові рішення Краю, на засідання Проводу була поставлена пропозиція, що найкращим способом підозріло створеного конфлікту між ЗЧ ОУН і Краєм було б, щоб сам С.Бандера і два представники “опозиції” – Лев Ребет і Зенон Матла, – пішли до Краю і там в особистій зустрічі з Проводом ОУН на українських землях продискутували й остаточно вирішили конфлікт. Бандера відразу прийняв пропозицію і заявив про свою готовність невідкладно іти особисто до Краю, де шалів терор НКВД. І лише коли Ребет і Матла цю пропозицію відкинули й відмовилися іти особисто в Укрїну, Провід ЗЧ ОУН переконав Бандеру, щоб він сам не йшов.

Впешті, як і Крайовий Провідник ОУН під польською окупацією, і як Провідник ОУН не еміграції Степан Бандера різко підкреслював важливість розрізнення: внутрі ОУН, підпільної організації на військовий лад, – військова побудова і дисципліна, а в громадській праці – щире шанування демократичної побудови і праці.

Текст за: Степан Бандера. Спогади. Документи. Матеріали. Тернопіль, 2008.

Опубліковано: Стрийщина: Історико-мемуарний збірник Стрийщини… Нью-Йорк, 1990.