Це не жарт – це нормальна світова практика. Про яку, на жаль, мало знають в Україні, а деякі медіа-менеджери взагалі вважають «європейськими витребеньками» і нецікавим фактом для пересічного українця.

В принципі, рух за створення зон, вільних від генетично модифікованих організмів, має багато рівнів. Від рішення людини щодо своїх особистих позицій до політичного рішення органів місцевого самоврядування. Такими зонами можуть бути, виходячи зі світового досвіду: будинок та присадибна ділянка, навчальний заклад, заклад громадського харчування, магазини та торгівельні мережі, фермерське господарство, асоціація фермерських господарств, село, райцентр, обласний центр, район, область, національна мережа зон вільних від ГМО, транскордонний регіон, країна.

Офіційно поняття «зона, вільна від ГМО» вперше прозвучало 1998-го року в Британії. Із закликом створити такі зони ініціатори звернулися до влади всіх графств. При цьому поняття передбачало заборону вирощування ГМ-культур на всіх землях, якими володіє Рада графства, а також заборону використання ГМ-інгредієнтів у продуктах харчування в усіх державних установах, й зокрема, школах, медичних закладах, будинках перестарілих тощо. З цього моменту практика створення таких зон почала поширюватися світом і на сьогодні довела свою життєздатність.

Рішення про створення таких зон в багатьох країнах приймають, як правило, органи місцевого самоврядування – регіональні, муніципальні. І це, як показала практика, часто буває ефективніше в плані захисту населення від ризиків, які несуть ГМО, ніж домагатися позитивних рішень на державному рівні .

Наскільки складно на державному рівні вирішувати проблеми з розповсюдженням ГМО, доводить хрестоматійний приклад: бюджет одного із найбільших виробників ГМ-насіння – компанії «Монсанто» – в декілька разів більший за річний бюджет такої держави, як Україна. Це широковідомий факт. І враховуючи це, стає ясно, що подолати лобі транснаціональних гігантів на загальнодержавному рівні нелегко. І це стосується не тільки країн пострадянського простору, адже, якщо проаналізувати ситуацію в Європі, то Євросоюз протистоїть розповсюдженню ГМО з досить таки перемінним успіхом. Зате «низовий рух»  за створення ЗВГМО широко розповсюджується, оскільки транснаціональні корпорації поки що не мають механізмів прямого впливу ні на місцеву владу, ні на громадські організації..

На сьогодні такі зони мають 30 країн світу, зокрема, більшість країн Європи. А п’ять держав – Австрія, Швейцарія, Греція, Венесуела та наша найближча сусідка Польща – оголошені країнами, повністю вільними від ГМО.

За великим рахунком, в Україні є всі передумови, щоб звернутися до цього цікавого світового досвіду. Адже, за даними  дослідження Інституту Горшеніна, 61,2% українців ніколи не купуватимуть продукцію, що містить ГМО. Причому, згідно з тим же дослідженням, в окремих регіонах цей відсоток зростає, наприклад, у Дніпропетровську такий вибір населення сягає 80%. До того ж зі збільшенням останнім часом кількості сертифікованих лабораторій оперативний контроль за продуктами можна здійснювати на регіональному рівні.

А ще у найближчому майбутньому перед Україною може постати ще одна проблема, над якою мало хто замислюється. Адже в плані роз’яснення про можливі ризики, які несуть ГМО, більшість інформаційних потоків зосереджується винятково на побутовому рівні: є вміст ГМО в харчових продуктах, чи нема. Мало хто каже про екологічні загрози, загрози біорізноманіттю – це все більше дискутується в експертному середовищу. Але є достатні  економічно-соціальні ризики для  аграрного потенціалу України.

Останнім часом у нас розвивається тенденція інтересу суспільства до органічних продуктів, а, отже, й до розвитку органічного землеробства. Як вже доведено світовим досвідом, основний тягар від співіснування на одній території посівів ГМ-культур і органіки беруть на себе виробники «чистої» продукції. Стандарти органічної продукції дуже високі. І на території, де присутні різні посіви, уникнути забруднення дуже важко. Фермеру, який зробив ставку на органіку, доведеться і відстежувати насіннєвий матеріал, і слідкувати за станом посівів на різних ділянках. Це все – додаткові вкладення коштів. Тим більше, що у зв’язку з посиленням контролю над ГМО у Європі, тамтешні ринки можуть бути закриті і для тих, хто займається традиційним землеробством. Ще одна проблема – пестициди та гербіциди. Як правило, ГМ-рослини стійкі до дії пестицидів, але це призводить до того, що застосування  хімічних речовин збільшується. Відбувається забруднення ґрунтів. Знову-таки, від цього страждають у першу чергу виробники органічної продукції. Ну і те, з чим ми поки не стикалися, але зіткнемося, коли в Україні будуть нарешті офіційно зареєстровані ГМ-сорти. Це виплата «роялті» транснаціональним корпораціям, чиєю власністю ці сорти є. Світовій спільноті відома історія канадського фермера Персі Шмайзера, виробника органічного ріпаку, на якого компанія «Монсанто» подала до суду за використання її інтелектуальної власності, тоді як модифікований ріпак потрапив на поля Шмайзера в результаті сусідства його ділянок з ділянками ГМ-посівів. Подібні історії в найближчому майбутньому можуть статися з десятками українських фермерів. Надії на «мирне» співіснування на одній території традиційних і ГМ-культур не виправдалися. Генетичне «забруднення» відбувається досить активно. І тому можна сказати, що створення зон, вільних від ГМО – це єдиний вихід для українців, які бажають виробляти органічну продукцію.

На жаль, в Україні досі немає жодної серйозної суспільної ініціативи, пов’язаної з цією тематикою. Чому? Можна тільки здогадуватись. Українське фермерство багато в чому покладається на те,що всі світові норми будуть оминати Україну ще багато років. Громадяни все ще чекають, що їх проблеми вирішить хтось вищий за них. А депутати місцевих рад та муніципальні органи не бачать в цій практиці певної економічної зацікавленості, яку можна було б швидко отримати.

Адже, наприклад, аргументи міжнародної організації «Друзі землі» на користь  рішень органів місцевого самоврядування щодо створення зон, вільних від ГМО, такі: місцева влада отримує можливість уникнути практичних труднощів, пов’язаних зі спільним вирощуванням ГМО і традиційних культур, а також уникнути можливих витрат; учасники продовольчого ринку – від фермерів до виробників продуктів харчування та дистриб’юторів – зможуть зберегти свою репутацію і підвищити якість продукції; суспільство отримає впевненість, що влада піклується про його добробут і навколишнє середовище, а також про реальну можливість для громадян купувати продукти, які не містять ГМО.

Логічні і дуже слушні аргументи. Але подібного висновку може дійти міська або обласна рада, якщо їхні депутати дійсно піклуються про скорочення ризиків для життя населення регіону, прагнуть економічного розвитку на європейському рівні  та спроможні зазирнути в майбутнє трохи далі свого носа й інтересів власного гаманця.

 Радміла Корж, «Українська альтернатива»