ОЛЬГА СКОРОХОД "Українська альтернатива" журналіст

Двадцять шостого листопада відбулася акція зі вшанування памʼяті жертв Голодомору 1932-33 років. Вона була організована Громадським комітетом, створеним минулого року у відповідь на спроби влади відмовитися від вшанування жертв тих страшних подій. Учасники ГО «Українська альтернатива» взяли участь у спільному вечорі памʼяті.

Безперечно, організатори заслуговують на окрему подяку. Знову загальна атмосфера сприяла до особистих рефлексій; люди стояли, наче у трансі,  слухаючи спогади і біль тих, хто зміг вижити. Неможливо усвідомити фізичні страждання людей, масово приречених на страшні муки. І можна лише уявити страждання моральні. Коли зламана голодом і знущаннями людина, втративши рідних і будь-яку надію, задається апокаліптичним питанням: «За що?  За те, що ми працювали на своїй землі й творили власне життя?»

Дехто з моїх знайомих з легким сумом нарікав, що от, мовляв, і людей цьогоріч біля монументу було менше, й інформації про мітинг було порівняно небагато, і в телепросторі з нагоди цього дня змін особливих не відбулося. А мені видається, що це на краще.

Цьогорічна акція була особливою з кількох причин. По-перше, як і минулого року, вона була організована на громадських засадах, однак з меншим масштабом і без масового використання реклами. Це було відчутно: не роздавали безкоштовно лампадки й колоски, не було помітно «розпорядників» акції.

По-друге, «нова» влада на державному рівні вшанувала пам’ять жертв Голодомору. В даному випадку не важливо що це – щире визнання чи зміна владної кон’юнктури. Вшанування було!

Дорогою додому я вдивлялася у вікна будинків, шукаючи там свічки памʼяті. Їх було більше, ніж минулого року. Так само, як і на день прапора у серпні, на вікнах простих українців було значно більше національної символіки, ніж у попередні роки. Думаю, можемо привітати Україну з цим. Тому що подібне вшанування стає справжньою традицією. Вже немає мракобісної агітації та навʼязування мітингів у кращих традиціях пізнього «совка». Хоча, безперечно свою позитивну справу вони зробили. (Саме порушення цього питання на державному рівні активізувало наукові дискусії довкола правомірності кваліфікування голоду 1932-33 років в Україні як геноциду). Принципова позиція української влади щодо вшанування жертв Голодомору викликала змішані відчуття: з одного боку беззаперечною була злободенність цього питання, з іншого – відома стара, як світ, істина про те, що все, що навʼязано насильно, викликає неприйняття у людей, далеких від проблеми.

Тепер такого нема. Сьогодні люди йдуть до Монументу за покликом серця. Запалювання свічки памʼяті стає СПРАВЖНЬОЮ традицією, традицією, що йде від душі, а не «спускається згори». Це перетворюється на справу вільного вибору, спонукає до індивідуального усвідомлення значення і ролі трагедії. А те, що йде зі щирістю, мусить жити…

Фото Олександра Лотоцького