Мімікрія, імітування, маскування під когось, або ж простіше – мавпування, – так називають бажання колишньої колонії бути подібною до колишньої метрополії. На практиці це означає спробу прищепити імпортовані ідеї на непідготовлений для цього грунт. В результаті виробляється нова маска, яка зовні подібна до імпортованої моделі, але за змістом є чужим їй витвором. Це явище вважається характерним для колишніх як африканських, так і азійських колоній європейських імперій. І процес демократизації відповідної країни чи не найкраще демонструє мавпування.

В Україні рідко замислюються про суть проблем, пов’язаних із демократизацією в постколоніальному світі. Проте полюбляють порівнювати розвиток держави із розвитком країн Латинської Америки чи Африки. При цьому нерідко іронія щодо Латинської Америки та Африки переходить у сарказм, зверхність. Гіршого порівняння, аніж із африканською країною, бути не може. Однак, такий стереотип лише показує, як мало в Україні відомо про те, що відбувається у світі. Колишні колонії досі залишаються в орбіті інтересів своїх метрополій. Політичні еліти там знають, як модернізувати свої країни в європейський спосіб не з теорії, і не з екранів телевізорів, а через власний досвід і постійний контакт з елітами у Європі та Північній Америці.

Чи не від початку процесу колонізації еліти більшості колоній і напів-колоній отримували освіту в престижних університетах Європи, а згодом і в США. Хоча б з огляду на це вже можна припустити, що по поверненню вони намагалися запровадити у своїх країнах спосіб правління найбільш наближений до побаченого на Заході. Колишні колонії перетворилися у незалежні держави в другій половині 20 ст. і почали на європейський лад конструювати свої нації, писати конституції, гімни, визначати символіку. І навіть це, за рідкісним винятком, поки що не дуже допомагає.

Україна, ставши незалежною, пішла протореним на початку ХХ століття шляхом. Однак, на відміну від початку століття, очолили цю ходу керманичі, які дуже приблизно уявляли, як працюють на практиці демократичні механізми, які тепер запозичила Україна. Натомість вони добре знали одне: держава позбулася гамівної сорочки компартії і Кремля. Жага влади, виявлений при цьому цинізм та постійні ляпи не можуть не вражати. А ляпів якраз найбільше тоді, коли йдеться про маскування під демократичну країну. Справді, звідки ж їм знати, як судять в європейських судах? А по-радянськи вже наче не годиться. То, чому б не винайти свій власний спосіб судійства? Перефразовуючи улюбленний вираз одного з колишніх президентів, – закон окремо, вироки окремо (але за обов’язкової дотриманості всіх атрибутів і актів лицедійства).

Не менш цікавим виявилося уявлення про характеристики лідера. Це обов’язково людина гіпер-освічена (про що мають свідчити отримані науковий ступінь доктора наук та вчене звання хоча б професора), яка переймається шляхами розвитку України, про що свідчить наявність опублікованих книг з назвою держави у заголовку. Прикметною тут є наукова біографія одного зі все ще міністрів. Розпочалася вона на межі 1990-х з топової тоді теми репресій в Україні, яка забезпечила отримання престижних ступенів і звань в історичній науці кандидата і доктора наук. А продовжилася фундаментальними дослідженнями з історії української дипломатії, «дорогої», елітної теми першого десятиліття 21 ст. Очевидно, у Києві, місті, центральна частина якого зранку нагадує мовчазний некрополь (так багато на будинках таблиць із іменами академіків, які там колись мешкали), академічна кар’єра політика є чи не єдиним орієнтиром поетапного нагромадження символічного капіталу (звісно, там, де мова йде про еквівалент в армії – генеральські погони, справи швидше вирішуються; все ж не книжку писати). Є ще, звичайно, почесні звання та державні нагороди. Ну і мерседеси різного розміру.

Природу академікоманії – варто відстежувати, мабуть, з радянського минулого. Це явище є спорідненим із тим, яке спостерігав і описав теоретик анти-колоніалізму Франц Фанон у книжці «Чорна шкіра, білі маски» (1952). І як чорна людина, попри всі зусилля наслідувати білу людину нею не стане, так само і радянські шарікови попри всі зусилля у Преображенського не перетворяться. Тільки чи зупинить це шарікових від мавпування? Мавпуванню не видно кінця.

У запозичених уявленнях про те, як має розвиватися незалежна демократична держава і ким має бути її керманич, є ще одне, яке заслуговує на особливу згадку – це образ успішного політика. Успішний політик європейського зразка має добре говорити, його промови повинні брати за серце-душу, а його книжки мають палати щирістю і новизною концепцій. В Україні це досягається буквально так, як розуміється. В силу розуміння замовників і виконавців. Має бути промова (напр., промова Раїси Богатирьової під час Конвокації (випуску) в Могилянці)/книжка (напр., Президента України під 24 серпня), і крапка! Не можуть же помічники і радники Автора зняти слухавку і сказати: «Білл, як написався твій бестселер?», або «Стів, а як ти примудрився так виступити?». І для чого питати?

В цій країні всі знають, як пишуться тексти: скопіював – вставив. Ctrl+C – Ctrl+V. «А ШО? ХТО САМ ПИШЕ? УСІ СКАЧУЮТЬ З ІНТЕРНЕТУ». Чого б це керманичі мали відрізнятися? Подумаєш, зліпив текст із того, что было. Усе з минулого – і переписування текстів з пустого в порожнє колишнім компартійним спічрайтером В.Литвиним, і списування В.Януковича у школі, яким він додумався похвалитися аккурат на День знань 1 Вересня.

Новини про те, що книжка / промова гламурно-владоможного автора, містить ознаки плагіату, цього літнього сезону перетворилися на чергові хохми для населення. І як будь-яка хохма, вони швидко пішли в небуття інформаційного смітника, будучи заваленими подальшими новинами. На які ж іще зрєліща в час економічної кризи повинні розраховувати громадяни країни, яких намагаються пошити в дурні? А звідкіля владоможним плагіаторам знати, що раз зіпсута такими явищами, як плагіат, репутація не тільки європейського політика, але й будь-якого громадянина є клеймом на ціле життя. Щоб це знати, треба хоча б раз побувати в Європі і поспілкуватися з тамтешніми громадянами, без чого не зрозуміти, чому факт плагіату і порушення авторських прав там вважаються тяжким злочином. А поки що до 20 річниці незалежності героями України стають провінційні підлабузники з неоковирними вершиками, яким відверто не потрібні європи. Навіть дивно, що звання не отримав Анатолій Толстоухов з його лібретто до балету зі скромною назвою “Властелин Борисфена”.

Але ж звідки можна знати про те, як насправді в Європі, якщо ті, хто назвався керманичами,  бачили її з вікон дорогих автівок чи готельних номерів. Для них Європа – гламурне доповнення до капців зі страусячої шкіри. І – до глянцевої книжки з назвою держави на обкладинці.  Правда, залишається питання й до тих, хто списує все підряд – так не те що Болонську, а будь-яку систему завалити можна. Але сьогодні вінчуємо героїв державних. Адже до тих, для кого давно вже «Україна – країна можливостей!», і питання інші.