У житті та управлінні ми постійно маємо справу з оцінюванням  людей, ситуацій та самих себе з точки зору власних цінностей, моралі, доцільності, успішності. Оцінювання як інтелектуально-психологічний процес завжди було притаманне людині та суспільству. Тому оцінювання є частиною свідомого ставлення людини – яка  живе і вчиться на своєму досвіді та досвіді інших – до свого життя. Ми або оцінюємо, вчимося і засвоюємо уроки на основі попередніх проектів та досвіду, або кожного разу починаємо з нуля.  Або аналізуємо альтернативи, прораховуємо ризики, або наївно думаємо, що реальність буде лише такою,  як записано в планах.             (Хоча звісно є стани і явища, які не неможливо оцінити, які можна лише прожити або сприйняти :-))

Діяльність української влади щодо впровадження державної політики виглядає бурхливо й насичено: розробляються та приймаються закони, постанови, контролюється виконання програм та заходів. Проте недостатньо аналізуються причини успіху одних та провалу інших законів або програм. Тому буває складно дати відповідь на питання: чи правильно були визначені цілі державної політики та обрані засоби їх досягнення? Чи був отриманий очікуваний результат? Що змінилося в житті конкретної людини чи суспільства внаслідок дій влади? У більшості країн світу для пошуку відповідей на ці питання використовується інструмент оцінювання.

Згідно нашого розуміння оцінювання – це визначення корисності, ефективності, результативності та впливу державної політики, програми, проекту, що має на меті їх удосконалення та засвоєння певних уроків.

(далі…)

Джерело: http://www.pravda.com.ua

Пока в Москве оппонентов власти бьют дубинками и сажают в СИЗО, украинская оппозиция проводит грандиозные Форумы объединения. То ли власть не боится оппозиции, то ли у нас еще демократия?!

Безусловно, объединение оппозиционных партий – дело нужное для будущих побед, да и избиратель не будет путаться в бюллетене. Но найдет ли он там альтернативу власти?

Форум объединенной оппозиции ответ на это вопрос не дал.

Яркая Майданная акция выглядела скорее как театральное действие, чем выступление реальных оппонентов режима. Лидеры оппозиции вели себя на сцене так, будто уже сделали все, чтобы страна изменилась: победили нынешнюю власть и провели реформы.

Конечно, демонстрировать народу уверенность в себе – хорошее дело. Но за этим должны стоять более веские основания и явные стратегические преимущества. А их как раз и нет.

Победить на выборах простым объединением списков разных партий, а именно в этом суть процесса, который происходит сегодня – не получится. Что дальше?

(далі…)

Щось не перший раз вже доводиться ловити ненав’язливі натяки на можливість розколу України. То з екрану телевізора якийсь експерт про такий розвиток подій натякне, то в інтернеті – як не експертна думка, то опитування якесь, то ще що…

Таке враження, що, як не готують потихеньку суспільство до подібної перспективи, то потихеньку підштовхують.

Біда в тому, що, як виявляється, часто-густо ми самі себе заганяємо в певні стереотипи. Чим можуть і скористатися люди, цілісність України яким спати не дає.

Сонячного весняного дня приємне товариство працювало пліч-о–пліч на волонтерських роботах з облагородження певної території. За працею, як годиться, велись розумні та цікаві розмови. Але в один момент, колега, що корчував поряд різні бур’яноподібні зарості, в запалі висловився, що, мовляв, коли вони з групою їздили східною Україною, «на Дніпропетровщині, Донеччині – жах, купи сміття при дорозі навалено, і табличка “Дякуємо за чисте довкілля”. Як знущання». Подальший спіч про дикунів, невігласів, совків та антиукраїнців, якими заселено всі східноукраїнські землі, про бруд, неохайність та ницість населення – трохи нагадало стиль спічів британських колонізаторів позаминулого сторіччя щодо своїх африкансько-азійських колоній.

(далі…)

Пам’таєте цю біблійну оповідку? По те як Ісав право першородства продав? За сочевичну юшку?

До речі, виходячи з тексту – він був непоганий хлопець, цей Ісав. Простий, відвертий, роботящий – все в полях та лісах, не тюхтій, сміливий, бо ж полювання в ті давні часи було далеко не розвагою. От тільки їсти дуже хотілось в певний момент, то й продав своє право першого сина за «покращення життя вже сьогодні», тобто за миску з юшкою. Не дуже розмірковуючи, що за цим стоїть. Не до аналітики було.

Так от здається вся  Україна нині населена виключно нащадками Ісава. Ні, зараз не про продуктові набори для пенсіонерів, про які вже відписалися від грандів журналістики до популярних блогерів. Хоча трохи й про них.

Продпайки – то мізер. Суспільству кинули чергову кістку і образ «зла» – пенсіонери, що продають країну мерзенним депутатам  за харчі.

Не все так просто. По-перше, чого пенсіонери беруть ці пайки? Адже, зовсім одиноких бідних людей в країні не так вже й багато. У більшості з них є діти, онуки, які  хай там як – а можуть купити батькам та дідам ту гречку.

(далі…)

Оприлюднено у газеті “День,  №75-76, п’ятниця, 27 квітня 2012, http://www.day.kiev.ua/227788

За радянських часів про В’ячеслава Липинського (1882 — 1931) в Україні воліли не згадувати. Взагалі хотіли стерти пам’ять про цю людину. Навіть його могилу в селі Затурці Локачинського району Волинської області було по-варварськи знищено. Занадто шкідливою для комуністів-інтернаціоналістів була ідеологія цього теоретика. Щоправда, були на Волині та й загалом в Україні люди, які знали про цю особистість, більшою чи меншою мірою були знайомі з його поглядами.

Вячеслав Липинський Фото: http://www.infoukes.com

Знали про нього й українські емігранти, які жили в країнах Заходу. Там, хоч і невеликими тиражами, виходили у світ твори ідеолога українського консерватизму, зокрема його головна політологічна праця «Листи до братів-хліборобів» (1926). Д. Чижевський вважав В. Липинського одним із найвидатніших українських філософів ХХ ст. Були послідовники В. Липинського й серед українських істориків, котрі жили в еміграції. Однак і там, у діаспорі, він був далеко не для всіх «політично зручною фігурою», адже належав до маргінального політичного напрямку гетьманців чи то монархістів і доволі різко критикував українських націоналістів. Хоч останні часто використовували його ідеї.

Про В. Липинського заговорили в роки незалежності України. 1992 р. відносно широко відзначалася 110-та річниця з дня його народження. Незабаром з’явилися перевидання окремих творів В. Липинського, роботи про нього. Втім, чи освоїли ми належним чином спадок цього теоретика, чи осмислили його, особливо наша політична еліта, до якої, власне, апелював В. Липинський? Відповідь, радше, буде «ні», аніж «так». (далі…)

Минулого року на запрошення друзів мав щасливу нагоду познайомитися з Унежем. Уніж – унікальне місце. Це база, яку самі для себе, своїми зусиллями та коштами ентузіастів, розбудовують громадські активісти. Самі будують, самі ж обмінюються думками. Минулого року в Унежі ми з Іриною Кравчук вперше публічно представляли “Українську альтернативу”. Цього року не вдасться побувати там, проте кількома тезами спробую долучитися до обговорень колег.

ВОЛОДИМИР КУХАР, лідер "Української альтернативи"

За рік від травня 2011 року ситуація «нагорі», серед тих, проти кого виступають небайдужі патріотичні громадяни з демократичними поглядами, не змінилася. Нагорі роблять те, заради чого йшли у владу – переводять політичні дивіденди у фінансові статки і далі – у символи показної розкоші та «легких» (точніше – «дурних») грошей. Як і варто було очікувати і попри численні чутки та інтриги, радикальних кадрових змін не відбулося. Уособленням цього залишається домінування у гуманітарній сфері Д.Табачника. «Православні мракобіси», як вони себе називають, навіть інституціоналізувалися – організували «Клуб Альтернатива» і завели сайт «Ревізор» під чуткім керівництвом О.Чаленка. Якщо у 2011 році на хвилі обурення від першого року президентства В.Януковича небайдуже громадянство перебувало у пошуку нового, то у  2012 році настав період втоми і апатії. Найкраще і на науковому матеріалі це проілюстровано у дослідженні GfK. (далі…)

Текст оприлюднено на сайті Українська правда: http://www.pravda.com.ua/columns/2012/04/28/6963587/

Хав’єр Солана висловив сумнів щодо того, що Україна стане членом Європейського Союзу.  Те саме трохи раніше сказав Леонід Кучма. Той самий президент Кучма, який у 1998 році підписав указ про Стратегію інтеграції України до ЄС. Відповідно до неї передумови для вступу до ЄС мали бути створені до кінця 2007 року.

Шлях України до ЄС буде непростим і тривалим. Цей шлях залежить від теперішньої політики і долі політичних в’язнів в Україні лише на рівні короткотермінових перспектив, тактики. Як стратегія він залежить від багатьох чинників, які практично усі зараз складаються не на користь України.

Європейський Союз сам переживає непрості часи. Конституційний розвиток спільноти після Лісабонської угоди загальмувався. Нічого дивного, адже після неї залишається хіба що рівень понаднаціонального (supranational) утворення, новітнього СРСР, яке поглинає національні суверенітети. У самому ЄС для сприйняття цього нема підготовленої більшості. Особисто я проти участі України у будь-яких понаднаціональних структурах.

(далі…)

Джерела: http://interviews.com.ua; www.radiosvoboda.org

У вирішальний момент до влади має прийти свідома еліта, яка готова поміняти правила гри, вважає історик Ярослав Грицак.
- В столичному Українському домі 5 квітня пройшов Національний круглий стіл за ініціативою групи» Перше грудня. «Вільна людина у вільній країні» – таким було гасло цього обговорення. Серед учасників круглого столу були і кардинал Любомир Гузар, і Євген Сверстюк, і Іван Дзюба, і Мирослав Маринович. Розмова точилася про те, хто й у який спосіб має зробити життя у нашій країні моральним і справедливим. Чи може може аморальне суспільство стати справедливим? Ви там теж були…

- Ярослав Грицак: Так, я був від самого початку. На жаль, не досидів до кінця, бо мав лекцію.

- Ви до скептиків належите, які кажуть, що ця ідея насправді не матиме за собою жодних практичних наслідків для України?

- Ярослав Грицак: Скажу так, що я їхав зі скепсисом. І я покинув ці збори з поміркованим оптимізмом. І це не була тільки моя думка. Ми потім і дзвонили один до одного і зустрічалися вже ввечері. І десь така загальна думка є, що те, що вийшло не було таке зле.

Тобто я думаю, що це має шанс на життя, і воно дає певні надії.

(далі…)

5 квітня мирну студію дубляжу «Ле Доен» штурмували бійці в масках:  шістнадцять мирних акторів, які працювали над озвученням фільму українською мовою, були доблесно знешкоджені й зачинені на кухні. Іншим співробітникам студії показали (руками не чіпати!) постанову про обшук. Особливо сміливі могли читати її в руках бійців і, при бажанні, запам’ятовувати. Бійці оперативно розгромили студію «Ле Доен», вилучили обладнання для дубляжу та озвучення фільмів українською мовою.

Так розгорталася масштабна операція податкової міліції ДПІ в Шевченківському районі м. Києва,  в результаті якої без опису (!) була вилучена вся бухгалтерська та організаційна документація  та  комп’ютери ПрАТ «Бі енд Ейч», ТОВ «Кінопалац» та «Сінема».

Все вилучене, за словами власника студії дубляжу «Ле Деон» та мережі «Кінопалац», генерального директора  компанії «Бі енд Ейч» Богдана Батруха, скидали гамузом в 46 коробок та 55 мішків з написом «Епіцентр».  31 компьютер, 2 сервери та диски з записами понесли в руках. В приміщеннях лишились кинуті на підлогу ящики, полички та вирвані «з м’ясом» дроти.

Момент для «спецоперації» було вибрано віртуозно: католик Богдан Батрух на дзвінки журналістів відповідав смиренно, мовляв, сьогодні – Велика п’ятниця, тому давайте думати про вічне… До речі, саме життя Богдана Батруха в Україні достойне екранізації: він починав свій бізнес з показів фільмів в українських кінотеатрах, які нагадували барахолку, на застарілій апаратурі 70-х років. Потім знайшов порожнє приміщення в центрі і обладнав сучасний кінотеатр. Батрух все життя намагався робити тільки те, що цікаво. Вважає, що робити гроші заради грошей нецікаво, а речі, які його оточують, не вважає своїми – лише запозиченими у Бога.

Втім, журналісти таки відірвали пана Богдана від роздумів про вічне і задали запитання про подальші перспективи роботи  студії, яка здійснювала 60%  усього дубляжу іноземних фільмів в Україні.            «В результаті погрому, – визнав пан Богдан, – робота студії паралізована. Контракти з кінотеатрами та іноземними партнерами під загрозою зриву.»

Під час неофіційного спілкування журналісти поцікавилися, чи не є наступ на студію частиною наступу на український дубляж, розпочатий (чи продовжений) сумнозвісною постановою Кабінету міністрів № 168 від 1 лютого 2012 року, якою скасовується вимога обов’язкового дублювання  або озвучення фільму (будь-якою мовою!) на території України. Постанова дозволяє завозити готові фільми, наприклад, з Росії. І вже в березні в українських кінотеатрах з’явилися перші західні фільми, дубльовані в Росії російською мовою.

(далі…)

Джерело

      Відповідальність доведеться взяти – і внизу, і нагорі.

Моя хата скраю – нічого не знаю.

Моя хата скраю – першим ворога стрічаю.

Роздумами навколо української народної приказки викладач Українського католицького університету і голова депутатської комісії з питань освіти та науки Львівської облради Юрій Підлісний задав лінію для обговорення учасникам круглого столу у Тернополі.

Круглий стіл стосувався ставлення християн до новітніх викликів. Церква дедалі активніше звертається до тем на пограниччі духовного, суспільного і політичного. Вперше це відбулося, як зазначив керівник департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ о.Олекса Петрів, у часи, коли українцям довелося мати справу з тривалими і масовими невиплатами зарплат.

Уряди кінця 90-х і часів президентства В.Януковича подібні малою чутливістю до проблем людей. Як виявилося незабаром після відставки уряду В.Пустовойтенка, при наведенні елементарного порядку ці проблеми швидко вирішуються.

Скраю як індульгенція, як квиток на внутрішню еміграцію чи скраю як крок на передову? Питання залишається.

(далі…)