Українці, люди доброї волі!

 Влада відкрито зрадила країну. Вперше було віддано наказ брутально придушити мирний громадянський протест.

Відповідальність за «новітні Крути» зараз лежить на всіх.

Тому ми закликаємо :

1. Вимагаємо негайної відставки президента Януковича, Кабінету міністрів, міністра внутрішніх справ та усіх посадовців, причетних до розгону мирного протесту.

2. Забути образи останніх днів.  Згуртуватись навколо одного – порятунку України! Не можна допустити «білорусизації» чи хаосу, що  призведе до розколу нашої країни.

3.  Полiтична парламентська опозицiя повинна припинити взаємне пiдсиджування та змагання за eлекторальнi бали на вибори-2015. На порядку денному єдине питання: майбутнє країни. Вимагаємо формування єдиного фронту з сил студентства, громадськостi, полiтикiв. Опозицiя хоча б перед лицем таких вирiшальних подiй повинна усвiдомити, що полiтики – на службi народу, а не навпаки.

4. Створити єдиний дієвий оргкомітет, який виробить конкретний план дій і організує процес його виконання.

5. Єдиним можливим варіантом усунення зрадників від керування державою є безстрокова акція непокори – всеукраїнський страйк. Закликаємо до страйку студентів, офісних працівників, працівників промисловості – усіх небайдужих громадян.

6. Окремо звертаємось до бізнесу: доля країни від вас залежить сьогодні як ніколи. Ми або збудуємо нормальну країну разом, або нормальним людям у ній не буде місця. Надмірна обережність має свою ціну. Зволікання вбиває. Підтримайте протест!

7. Закликаємо представників силових відомств пам’ятати про свою присягу та відповідальність перед Законом і не йти проти народу.

8. Звертаємось до урядів та народів світу: йдеться про порушення базових людських прав. Заради безпечнішого світу завтра підтримайте нас сьогодні.

 9. Виходимо під національною символікою. Вивішуйте національні прапори на будівлях, машинах. Одягайте синьо-жовті стрічки. Ми  відроджуємо нашу країну!

10. Годі споглядати! Янукович не боїться інтернетних «лайків». У нього нема комп’ютера. Закликаємо усіх вийти на вулиці для захисту нашого з вами права на майбутнє.
Виходимо всі!

Громадська організація «Українська альтернатива»
 

ВОЛОДИМИР КУХАР, "Українська альтернатива"

У 2008 році помаранчева влада провалила приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. У 2013 біло-синя – підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Я до останнього сподівався, що Угоду про асоціацію підпишуть. Попри нехіть української влади та їхню неорганічність в контексті Європи . Попри слабкість нашої економіки. Попри неготовність країни в цілому. Про європейські цінності ми тільки починаємо говорити, а коли почнемо жити по них – не відомо. Попри наявні застереження щодо ЄС.
 Зрештою, це ж не членство ще.
Для нас це дійсно цивілізаційний вибір. І щоб не говорили про торги за гроші, це суто політичне питання – інтегруватися на Захід чи на Схід.
Ми таки тут, у географічному центрі Європи.
«Чоловічий» аргумент ніби гарантував, що Янукович хоча б на зло Путіну «проявить характер» і вчинить по-своєму. От і де характер?

Україна – це Європа

Поляки та балтійські країни – чи не єдині у Європі, хто серйозно сприймає тезу про те, що без України відродження російської імперії неможливе. Але підтримки поляків мало.
Колишній президент В.Ющенко по-своєму правий. Не треба чекати реформ і ставити вимоги – Україну можна взяти до ЄС лиш такою, якою вона є. Але хто у Європі готовий її ось так взяти? (далі…)

До Моринців 200 км.
Жовтень, ранок морозяний.
Біля Лаври на своїх машинах збираються в екіпажі журналісти, ІТ-шники, літератори, аналітики, художники, науковці, студенти.

Доповнено 

Шановне товариство!

Наступного року 200 років від дня народження

ВОЛОДИМИР КУХАР, Українська альтернатива

Митне питання наразі є досить актуальним. В Інтернеті активно обговорюють геополітичний вибір: Митний союз чи зона вільної торгівлі з ЄС. Більшість

ВАЛЕНТИН ХОХЛОВ, Українська альтернатива

людей чомусь вважає митне питання теоретичним, хоча насправді воно впливає практично на ціни усіх товарів, з якими ми маємо справу щодня. Зазвичай питання мита та квот розглядають з точки зору захисту національних інтересів, розуміючи під цим інтереси національних виробників. Мовляв, нехай більше купують вітчизняні товари. Тоді, мовляв, буде більше робочих місць усередині країни, більше експортної виручки. Красиво, але неправильно. Коли ми говоримо «що краще для України», то треба уточнити: це «краще» стосується українських виробників чи українських споживачів? Далеко не всі українці є акціонерами підприємств-виробників, які експортують свою продукцію за межі України. Але всі ми є споживачами. Тому логічний ланцюжок дуже простий – для України краще те, що краще для її громадян; усі громадяни є споживачами; тому для країни краще те, що краще для споживачів. Будемо далі спиратися саме на цей факт. (далі…)

Четвертого вересня 28 років тому не стало Василя Стуса.

ВОЛОДИМИР КУХАР, "Українська альтернатива"

Його життя і творчість відбувалися під крилом Долі, яка вела за собою – і Стус твердо знав це. Він водночас був і просто людиною з цілком земними відносинами та потребами. Як це все поєднувалося? Чому Стус йшов тими життєвими стежками, а не іншими? Скільки було його волі у цьому,а скільки – відповідальності, й у першу чергу – перед найближчими людьми? Скільки месійності, а скільки – залежності від виховання та залежності від власної наполегливості?
Згадуючи Стуса, у такий день хотілося злегка торкнутися зародку його знайомства з майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. І цього було б достатньо. Це такі перейняті справжністю сторінки, як і самі Василь та Валентина. Завдяки блискуче написаній книжці їхнього сина Дмитра Стуса «Василь Стус: Життя як творчість», маємо таку можливість. Але нехай ця можливість буде насамкінець. (далі…)

22 січня, в день Соборності України, патріотично налаштований люд вийшов на мости в своїх містах з’єднувати береги Дніпра. Красиво, піднесено і натхненно однодумці потрималися за руки і розійшлися по офісах та домівках. Може саме в цей час хтось з них витяг на поверхню із своєї підсвідомості розуміння того, про що ми майже всі знаємо, чого боїмось, але вперто ховаємо своє усвідомлення більш ніж можливої катастрофи: ніякі живі ланцюги один день на мосту не можуть порятувати від щоденної роботи диверсантів, які вже чимало розхитали мости української єдності.

(далі…)

Джерело: http://www.day.kiev.ua/227290/

«Український націоналізм був будівничим», – упевнена вчителька історії Луцької гімназії № 14 Леся Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими представниками національно-визвольного руху. Відповідаючи на запитання новорічної анкети газети «День», Леся (називатиму її так, бо знала ще школяркою) сказала, що особистою подією року, який минав, був захист дисертації кандидата історичних наук. Мабуть, нечасто серед учителів, навіть у гімназіях, зустрінеш кандидатів наук. Проте особливо цікавою видається й тема Лесиної дисертації: «Український рух опору в радянських концтаборах у 1940 — 1950 роках», де головним сюжетом дослідження є повстання політв’язнів у Норильську, Воркуті й Кенгірі. Десять років із різних причин Леся досліджувала тему й писала свою роботу. До того була документальна книжка про Михайла Сороку, члена ОУН, політичного в’язня радянських концтаборів, якого за авторитет називали патріархом політв’язнів ГУЛАГу, він «за політику» відсидів 34 роки! На часі — монографія, в якій також будуть свої відкриття. А коли зважити на те, що Леся Бондарук була близько знайомою з останнім Головнокомандуючим УПА Василем Куком, з дружиною та сестрою Івана Світличного — Леонідою і Надією, брала інтерв’ю у Валерії Новодворської, досі спілкується зі зв’язковою Головного командувача УПА Романа Шухевича Дарією Гусяк та одним із керівників Норильського повстання, нині 92-річним Степаном Семенюком, який, приїжджаючи з Польщі в Україну, завжди заходить до неї в гості, 2003 року змогла побувати на місці масових розстрілів у Сандармоху, на Соловках… То нам було про що поговорити нині на тему, чи можемо ми позбутися свого тоталітарного минулого. Адже й в анкеті «Дня» Леся Бондарук писала: «За мовчазної згоди, а часто — й закулісного сприяння органи державної влади за допомогою міліції та судової системи повертають старі, тоталітарні методи управління. У країні з’явилися політичні в’язні, політичні дисиденти, правозахисники знову б’ють на сполох…»

(далі…)

УСТИНА СТЕФАНЧУК «Українська альтернатива», докторантка, політолог (Львів-Мюнхен)

Джерело: http://incognita.day.kiev.ua/notatki-z-prazkix-arxiviv-i-ne-tilki.html

Упродовж останнього часу питання, пов’язане із архівами, їх зберіганням та доступністю актуалізувалося (що тішить) змінами до архівного законодавства, які були нещодавно прийняті ВР у першому читанні, а також, низкою неоднозначних коментарів Голови держаної архівної служби – товаришки Гінзбург, повноваження якої були розширені ледь не до безмежності самим Президентом (що не тішить). Розсекречені кількома роками раніше архіви, ще навіть не встигли набути належного оприлюднення (в усіх сенсах слова), а вже мають всі шанси бути якщо не знищеним, то знову цілком таємними.

Проте, попри всю серйозність та симптоматичність цих «нововведень» широкі кола громадськості (за винятком кількох науковців та, просто, небайдужих) не зацікавилися питанням. А власне, нічого дивного, чи ж пересічний працівник сфери освіти чи науки має поняття про фонди чи матеріали, які зберігаються в архівах (хоча б в загальних обрисах), чи за рахунок чого поновлюються архіви, а відтак, звідки може бути відомо, наприклад, про факт «вилучення» (читай зникнення) цілих фондів, нічого сказати – «цілком таємно». Окрім суто об’єктивних причин, заради справедливості слід сказати, що багато що залежить, також, від бажання працювати над собою, над підвищенням професійного рівня і т.д.

Власне корінь проблеми слід шукати, також, у відсутності культури користування бібліотеками та архівами, і це аж ніяк не варто пов’язувати із доступністю літератури в електронній формі. До недавнього часу в моїй свідомості при слові архів виникала стійка асоціація із похмурою установою, на дверях якої промовисто поважнів поржавілий замок, так було до моменту, поки мені довелося познайомитися із архівами та бібліотеками за кордоном – німецькими, чеськими, та навіть польськими, які складають українським разючу протилежність.

Добре слівце про польські архіви

До слова, в Польщі випала нагода працювати з матеріалами в Перемишлі та в Кракові. І якщо з культурною столицею все наче зрозуміло, то Перемишль, як місто із неоднозначною налаштованістю по відношенню до українців мене приємно здивувало. При згадці теми, яка мене цікавить (українська націоналістична преса міжвоєнного періоду) в усіх перемиських бібліотеках та архівах, з якими довелося працювати, мені ввічливо посміхалися і надавали усю необхідну інформацію та можливість доступу до усіх фондів. Для зацікавлених скажу, що в Перемишлі є дуже цікава підбірка української періодики в бібліотеці Національного Музею Перемиської землі (Muzeum Narodowe Ziemi Przemyskiej), величезний пласт української історії (що є переконливим свідчення, щонайменше, української присутності на тих теренах) відображено в Державному архіві Перемишля (Archiwum Państwowe w Przemyślu). Тут варто, в міжчассі ознайомитися, також, із архівами та бібліотекою Перемисько-варшавської архиєпархії УГКЦ, що має осідок в Перемишлі, де окрім церковної літератури можна знайти поодинокі (часто, єдині в своєму роді) світські видання.

Спецфонди Слов’янської бібліотеки

Попри це, темою цього короткого архівного екскурсу є Прага, може тому, що там найдовше працювалося, або тому, що найприємніше.

Очевидно, що довге і плідне перебування в Чехословаччині української еміграції (підтриманої в міжвоєнний період Т. Масариком) дало своє відображення в суспільно-політичних процесах країни, а відповідно, згодом осіло і спочило на архівних полицях. Найперше я потрапила до Клементінум – Національної бібліотеки Чеської республіки (Národni knihovna České republiky), в якій міститься добре знана серед фахівців Словянська біблотека. Найбільше мене вразило те, як мене, іноземку, прийняли. Я прийшла і одразу заявила, що хотіла б попрацювати з їхніми спецфондами. І через 10 хв. я вже мала читацький квиток, а біля мене стояв поважного віку науковий співробітник і нотував все, з чим би я хотіла ознайомитися (був у цьому такий собі старосвітський шарм). Під кінець першого, ознайомчого дня пані бібліотекарка ласкаво спитала, чи я маю де зупинитися в Празі і чи не потребую в цьому якоїсь помочі (чогось одразу згадалися пані з університетської бібліотеки, до яких зверталася в крайній потребі, бо страшно потурбувати).

Що стосується самих архівів, то вони без перебільшення колосальні!!! Тут і повні комплекти усіх чеських, та й не тільки, видань українців – починаючи від студентських, закінчуючи фаховою періодикою з мистецтвознавства та сільського-господарства. Загалом, тільки виходячи з опрацювання празьких архівів в Клементінумі можна писати томи праць і видавати чи перевидавати безцінні брошури, статті та наукові праці, що канули в забуття, про що свідчать чисті картки реєстрації читачів.

Список викладачів Інституту 1928-29н.р.(літній семестр) У фонді Інституту є особові справи усіх перечислених професорів (Словянська бібліотека, Національна бібліотека Чеської республіки)

З періодики мене зацікавили комплекти (повні) празьких видань: «Студентського вісника» (друкований орган Центрального Союзу Українського студентства), «Національної думки» (місячник Групи Української Націоналістичної Молоді) та «Державної нації» (видання Легії Українських Націоналістів) останнє – предтеча націоналістичного часопису «Розбудова нації», усі виходили в Празі. Краєм ока оглянула «Літопис Червоної Калини», не могла оминути «Українського скитальця» та щомісячник «Дорога» де натрапила на раритетні пластові передруки.

Проте, чи не найбільшим моїм зацікавленням, та й, взагалі, метою «празьких вакацій» було опрацювання спеціальних фондів (збірок) Словянської біблотеки, до яких, зокрема, надежить фонд Високого Педагогічного інститут ім. Драгоманова. Варто зазначити, що загальне число спецзбірок – близько двадцяти, і більша частина з них – українські, зокрема, фонд Української Гімназії в Празі (1925-1945рр.), фонд українського еміграційного малярства ( тут зокрема, представлені праці В. Касіяна, І. Кураха, В. Січинського, Г. Мазепи, М. Бутинського та багатьох інших мистців), архів Панаса Феденка та особиста кореспонденція Лесі Українки (фонд налічує близько 300 одиниць – листів, фотографій, вітальних карток).

Справа з картотеки студентів Філософського факультету Карлового Університету 1925 р. (Архів Карлового університету) Національна бібліотека Чеської республіки)

Що стосується Педагогічного інституту – то цей фонд, просто бездонне джерело інформації, якісно і зручно каталогізований, налічує коло 20 великих коробок з документами, листами та студентськими матеріалами. Тут можна знайти більшість особових справ професорів та студентів (частина з них, зокрема, ті, що належали членам організацій націоналістичного спрямування тепер знаходяться в Києві в ЦДАВО на Соломянській, а це – окрема тема), документацію та навчальні програми інституту, тексти лекцій та дипломні праці студентів. Саме тут мені трапилися знахідки, які дозволяють зовсім з іншого боку трактувати ті чи інші процеси в українській громаді, а також, під цілком іншим кутом розглядати постаті, що стали історією. Зокрема, потішили знайдені мною серед інститутської документації – записка проф. др. Д. Чижевського про те, що він не зможе прийти на виклади з історії філософії через страшний катер (нежить) та лист-прохання проф. др. С. Русової до Високого сенату Інституту про уділення їй позики для пошиття вихідного костюму. Багато нового я дізналася із студентських клопотань про стипендію (Олега Кандиби, Олени Теліги, Юліяна Вассияна та інших), де студенти мусили себе охарактеризувати і дати оцінку своєму навчанню та громадській діяльності. В одному із таких листів О. Теліга написала в кінці, що заслуговує на стипендію ще тому, що вона, крім всього, просто файна панна. Це всього лише невеликі фрагменти з життя людей, які творили епоху, проте, це і є найкращим доповненням до їх об’єктивного не заідеологізованого аналізу.

Неорана наукова нива або архів Карлового університету

Якщо в похмурих мурах Клементінума можна зустріти поодиноких українських пошукувачів, то в архівах Карлового університету (Archiv Univerzity Karlovy), вони вкрай рідкісні гості, як свідчать працівники, з якими мені доводилося спілкуватися. Втім дарма, адже, якщо в Словянській бібліотеці, переважно еміграційна література або зовсім сучасна, то в архіві університету можна знайти значно більш давні свідчення перебування українців в Чехії. З огляду на обмеження часу, я не мала змоги детальніше ознайомитися із усім, з чим би мала бажання, тому, одразу спрямувала свою увагу на архів філософського факультету, який, власне, мене і цікавив. В процесі пошуку матеріалів, по своїй темі мені зустрічалися дуже цікаві речі, тут несподівано для себе я знайшла відомості про свого далекого родича. Архіви університету важливі і корисні тим, що кожен студент чи докторант мав свою особисту справу, всі вони, очевидно збережені і відкриті для ознайомлення. Переглядаючи картотеку докторантів я звернула увагу, на колосальне число українців, що студіювали там впродовж 1922 по 1924 (той проміжок часу, який мене цікавив). Більше того, студенти-мешканці Теодосії, Харкова, Катеринослава а також, Єкатеринограду та Кубані вказували в графі національність – українську.

Безцінна складова факультетського архіву – докторські роботи з рецензіями та відгуками професорів. Тут я і знайшла працю Юліяна Вассияна, яка фактично була метою моєї подорожі.

Що стосується практичного боку роботи з архівними джерелами, то їх можна копіювати – і це безкоштовно, на власні носії, або робити паперові ксерокопії, які коштують копійки (ті самі правила діяли і в Слов’янській бібліотеці). Не кажу вже про комфортні умови праці, просторі приміщення і столики з кавою. Одним словом, нашим архівам та бібліотекам є до чого прямувати, і в першу чергу в усвідомленні працівниками, що суть їх праць полягає в допомозі, сприянні та полагодженні технічних питань, грубо кажучи , у забезпеченні сервісу, а не у вирішенні питань доступу-недоступу до джерел.

В кожному разі, маю надію, що ця коротка розвідка комусь таки стане у пригоді. І пам’ятайте, збираючись до Праги, головне – фотоапарат, в архіві річ незамінна!

p.s. Усім, кого зацікавила ця інформація рекомендую до ознайомлення книгу Тетяни Боряк «Документальна спадщина української еміграції в Європі: Празький архів (1945–2010)»

Устина Стефанчук, «Українська альтернатива»

Проблема монополій є дуже болючою для ринкової економіки. Механізми ринку найкраще працюють у середовищі вільної конкуренції, коли ціна встановлюється таким чином, що суспільне благо справедливо розподіляється між виробниками та споживачами, а його сумарний розмір є максимальним. Монополія, з іншого боку, веде до того, що суспільне благо перерозподіляється на користь виробника, його розмір є суттєво меншим за максимально можливий (у режимі вільної конкуренції), а також появляється так званий deadweight loss, тобто зайва втрата суспільного блага, яке не отримує навіть монополіст.

Я не збираюся у цій статті повторювати історію виникнення монополій чи дискутувати на тему їхньої шкоди, про це можна почитати у книжках з економіки. Монополія — це погано. Але що з ними робити, як і коли з ними боротися? Є три головні шляхи:

1. Ліквідація монополії шляхом розділення на декілька подібних компаній.
2. Регулювання монополії з боку держави.
3. Вертикальне розділення монополії з демонополізацією частини.

(далі…)